Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Національна премія · “Взялася за перо не задля забави чи постмодерної гри, а задля утвердження краси й істини”. · с. 14сторінка оригіналу ↗

Хист, як і дім людський, не на землі, а в душі

Слово Просвіти, №05 за 2013 рік

Микола СУЛИМА, доктор філологічних наук, Інститут літератури АН України Ольга Славнікова, відома ро" сійська письменниця, пише, що “провінційний письменник мо" делює себе не за друзями із тусів" ки, а за світовими величинами. Провінційний гігантизм: коли вже писати, то лишень як Мар" кес”. Приблизно так я починав свою статтю “Made in rajcentr”, присвячену новелам Любові По" номаренко, надрукованим у гре" бінківській районній газеті. Від цієї думки я не відмовля" юся й сьогодні — вже у зв’язку з новою книжкою письменниці “Синє яблуко для Ілонки” (Львів: Піраміда, 2012), висунутою на здобуття Національної премії Ук" раїни імені Т. Г. Шевченка. Пере" конаний, що Любов Пономарен" ко, навіть коли б мешкала не в провінції, а в Києві, на вул. Гон" чара, 52, зуміла б залишитися со" бою, не намагалася б догодити студентам Національного універ" ситету “Києво"Могилянська ака" демія”, зорієнтованим на твор" чість В. Петрова (Домонтовича), Ю. Андруховича, Оксани Забуж" ко та ін. Творча безоглядність, власне, й допомогла Л. Понома" ренко зберегти й розвинути таку письменницьку манеру, яка й дозволяє вирізняти її слово серед інших братів і сестер по перу. Пі" дозрюю, що Л. Пономаренко пи" сала колись вірші — відгомін цьо" го природного для філолога за" няття вчувається, скажімо, в но" велі “Кричав потяг у ніч, наче во" рон” (Січеслав. — 2006. — № 2), де найтрагічніші прозові рядки, присвячені дівчинці, що колись загинула на описаній станції, ритмізуються, перетворюючи ок" ремі фрагменти твору на білий вірш: “…По-літньому вдягнена, платтячко наче з капрону. І тільки з’явилася, сніг на пероні розтанув, бузок засвітився — отой, що якраз біля входу. Якби я не гнила все життя на оцьому вокзалі, то, може, б не знала, що дівчина та — Марусинка, дочка машиніста, яка ще школяркою вмерла. Його Собацюрою всі у депо прозивають”. І так аж до останніх рядків но" вели, де віршовий ритм завмирає, немов чиєсь схлипування: “Тремтіла на шибці, сміялась до нього і плакала. А потім летів, розтинаючи ніч криком ворона… У цей час на вокзалі спинивсь електронний годинник. І зал спорожнів. Зачинилися каси й буфети. І тільки на стінах лишились покинуті душі. Поштар їх розсипав, а мо’, пасажири забули? Уранці змели їх разом з павутинням — і в урну. Вони копошились, ридали, та хто там їх слухав?” Л. Пономаренко добре засвої" ла здобутки класиків світової та української літератури. Обробля" ючи ниву поетичної прози, пись" менниця часто спирається на че" пігу плуга гемінгвеївської конс" трукції. Більша частина лемеша — в землі, менша — на поверхні. Письменниця лишень один раз дозволила собі назвати ім’я зна" менитого американця — у новелі “І сонце піде геть”: “А годинник на стіні відраховує та й відраховує літа поміж горіховими ліжками, поміж томами Гемінгвея, поміж мокрими кущами”. Проте досвід цього письменника вчувається чи не в кожній новелі, включеній у книжку “Синє яблуко для Ілон" ки”. Письменниця ніколи не ска" же зайвого, її письмо позбавлене багатослів’я, вона, виводячи чи" тача на якусь височінь чи зану" рюючись із ним у запаморочливу глибину, залишає його, бідного, сам на сам із чиєюсь бідою, із чи" єюсь проблемою, залишає нап" ризволяще — часто без кисню від перехопленого дихання, проте зі сподіванням, що він випливе, що він спуститься з вершини на зем" лю, що він виповзе з тунелю на поверхню землі. Л. Пономаренко не була б ук" раїнською письменницею, якби не спрямувала плуга чудернаць" кої, “не нашої”, конструкції на українське поле, яке до неї об" робляли наші класики. За допо" могою того плуга письменниця вивертає з"під землі такі скиби, такі можливості українського слова, що мимоволі згадуєш сло" ва І. Я. Франка, сказані на адресу Лесі Українки. Здається, лишень чоловікам під силу тяжка робота золотошукача, ловця перлин, мисливця за дорогоцінним ка" мінням. Л. Пономаренко не гра" ється в модернізм чи постмодер" нізм — це заняття вона залишає для літературних білоручок, що тільки й уміють колупатися у власних нікчемних проблемках, не здатні описати болото, в яке сповзає наше суспільство, не здатні зазирнути в безодню, в яку ми ось"ось полетимо. Мабуть, лишень Л. Понома" ренко вміє почати якусь новелу так, як це міг би зробити В. Сте" фаник, М. Коцюбинський чи Григір Тютюнник: “Не кидай ме" не самого в полі” — це, звичайно ж, схоже на одну з новел В. Сте" фаника, у “Домасі і камені” від" чувається вплив М. Коцюбин" ського, у новелі “П’ятниця, чо" тирнадцяте” — Григір Тютюнник, у “Фікусі” — знову Григір Тю" тюнник, а ще великий швед" ський кінорежисер Інгмар Бер" гман; фраза з “Нехворощі” “бри" гадир міг розповісти про хуторян голові, якого майже ніхто не ба" чив, але всі панічно боялися”, звичайно ж, примусить згадати Ф. Кафку. Багато хто з молодих, амбітних, а частіше — самовпев" нених письменників силкуються когось здивувати нехтуванням розділових знаків у своїх творах (це, за їхнім уявлен" ням, — вияв нова" торства…). Проте я радив би їм вчитатися в новелу Л. Понома" ренко “Помри зі мною”, щоб збагнути, що розділові знаки у творі ставлять не письменники, а якась вища сила, яка керу" ється не бажанням здивувати, а божес" твенними творчими законами. Л. Пономаренко, створюючи свої нове" ли, не намагається приголомшити читача висмоктаними з пальця карко" ломностями. Кращі здобутки ре" алістів, імпресіоністів, експресіо" ністів, сюрреалістів перепліта" ються в них дивовижним плети" вом, жахаючи і зачаровуючи чи" тача, запам’ятовуючись назав" жди. Доброта, милосердя, жор" стокість, байдужість, надія, лю" бов і віра стають ключовими сло" вами не однієї новели письмен" ниці. Як, зрештою, і всіх новел та оповідань, створених за багато століть. І все ж, авторка книжки “Синє яблуко для Ілонки” до" повнює їх власними відтінками, повертає їх ще однією гранню — як то й належить людині, яка взя" лася за перо не задля забави чи постмодерної гри, а задля утвер" дження краси й істини, утвер" дження людської неперебутності. Я не випадково звернув увагу на поетично"віршову складову творів Л. Пономаренко. Її твори й справді часто нагадують поезії у прозі — і на змістовому рівні, і ритмікою, і стилістичними зна" хідками. От, приміром, новела “Дві в колодязі”, де йдеться про пані Логвин: вона тримає ресто" ран “Колодязь”, під підлогою якого плюскоче вода. Вона бере собі за помічницю сироту, яку за малий зріст називає Половин" кою. Здається, в цьому немає ні" чого дивного. Здивування викли" кає лишень те, що Половинка ча" сом пересувається по"мавп’ячо" му, на чотирьох. А ще вона грає на скрипці. Одного разу пані Логвин помітила світло в кімнаті померлого чоловіка. Коли вона відчинила двері, то побачила чо" ловіка на ліжку, біля якого пора" лося вісім Половинок, й дев’ята стояла біля вікна і грала на скрипці. А потім пані Логвин по" бачила голови Половинки в усіх вікнах будинку. Що це? Фільм А. Хічкока? Галюцинації пані Лог" вин? Подібна таємниця присутня майже в кожній новелі Любові Пономаренко. Це “фішка” її тво" рів. Проте вона не перетворює прозу письменниці на таку, що примушує завмирати серце, від якої холонуть руки й ноги і підій" мається волосся на голові. Герої творів Л. Пономаренко часто лі" тають, вони повертаються з того світу, одного, сліпого й залише" ного серед поля, рятує мати, яка давно померла, в іншої зроста" ються ноги, мов у русалки, у До"

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин