Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
«Просвіта» · “Найбільш активізувалася культурно-просвітницька робота у роки Української революції 1917—1920 рр.”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

Просвітянські осередки на Волині

Слово Просвіти, №05 за 2014 рік

Загарбання Польщею більшої частини західноукраїн' ських земель на початку 1920'х років призвело до етно' політичних змін у статусі населення регіону, а саме — по' ляки Західної Волині та Східної Галичини долучилися до титульної нації Другої Речі Посполитої. Натомість україн' ці, які становили основну масу населення і проживали на своїй етнічній землі, перетворювалися на національну меншину. Всупереч міжнародним зобов’язанням поль' ська влада не тільки не забезпечила автономію україн' ського населення, повноту його суспільно'політичних, економічних, культурно'духовних прав, а й вдалася до протиправних методів денаціоналізації, позбавлення елементарних умов для національно'культурного життя. За влучним висловом нашого земляка Уласа Самчука, польська влада вважала, що “зрусифікована нагорі, не' грамотна внизу, невиразна “тутешня” хохлатсько'мало' російська Волинь” є для них найкращим матеріалом для чергової денаціоналізації. “Немає ніякого українського народу — цинічно заявляв міністр освіти польського уряду С. Грабовський. — Український народ — це вигадки…” Да' лі він підкреслював, що українська проблема в Польщі бу' де ліквідована впродовж 25 років. Юрій СОРОКА, доктор історичних наук, професор У таких умовах іноземного панування українці звернулися до виправданого методу боротьби — організації масових національних товариств різного спрямування — від політичних партій, об’єднань, культурно-просвітницьких організацій до сільськогосподарських товариств. Серед українських громадянських організацій, що діяли на Волині у міжвоєнний період, чільне місце належить культурно-освітнім товариствам краян. Просвітянські осередки на Волині з’явилися ще в роки Першої світової війни, коли Дмитро Вітовський, майбутній провідник Української галицької армії, перебуваючи 1916 року на Ковельщині, заснував у селі Матієві “Просвіту”. Того ж року студент Київського університету Іван Федоров заклав осередок “Просвіти” у своєму рідному селі Тайкури Рівненського повіту. Найбільш активізувалася культурно-просвітницька робота уроки Української революції 1917—1920 рр. Уже наприкінці 1917 року виникли організації “Просвіти” у Рівному, Кременці, Здолбунові, Острозі. 17 вересня 1918 року засновано “Просвіту” в Луцьку, а дещо пізніше — просвітянські товариства у Володимирі-Волинському, Дубні, Ковелі. Потрапивши під владу Польщі, долаючи опір місцевої адміністрації, у лютому 1921 року в Луцьку скликали перший з’їзд просвітянських організацій краю. Поступово мережа просвітянських організацій покрила значну територію Волині. Луцька “Просвіта” об’єднувала понад 100 осередків і філій, у яких налічувалося понад 3,3 тис. членів. Трохи меншими були повітові товариства: Ковельське (102 і 3 тис.), Володимир-Волинське (72 і 2,3 тис.), Горохівське (48 і 1,9 тис.). 1930 року в повітових “Просвітах” Волині діяло 640 осередків і філій, що об’єднували 18,7 тис. осіб. Одним із перших осередків культурно-просвітницької роботи в Луцькому повіті була філія “Просвіти” в селі Романів, історія утворення та діяльності якої типова для всіх сільських товариств краю. Як і повсюди на Волині, село Романів вийшло з воєнного лихоліття розореним столипінською аграрною реформою, понищеним воєнними діями, з болісними переживаннями за поразку Української революції, з початком жорсткої полонізації регіону. Із двох православних церков у селі діяла лише Борисо- Глібська, а Свято-Михайлівська через пошкодження так і не відновила церковну службу. На початок 1920 року в школі, яка перед цим була п’ятикласною, нараховувалося лише 37 дітей. За таких умов на початку січня 1921 року ініціативна група романівців на чолі з учителем Назаром Гутовським звернулася до Луцької повітової організації “Просвіти” з проханням: “Бажаючи відкрити в с. Романів філію Луцької “Просвіти” з відділами культурно-просвітним та драматичним, ми, члени ініціативного гуртка маємо честь просити Вас поклопотатися перед ким слід про дозвіл на відкриття філії та скликання перших загальних зборів. 1921 рік, 1 січня”. Підписались: Назар Гутовський, Захарій Миронюк, Андрій Миколайчук, Лаврин Миколайчук, Яків Щебет. Всього дев’ять підписів. Незважаючи на опір польської влади, 8 травня 1921 р. відбулися перші установчі збори філії, які головою організації обрали З. Миронюка, заступниками — Р. Ружанського, С. Мельника, секретарем — О. Гаврилюка, скарбником — Я. Щебета. Зборами філії головою драматичної секції були призначені Д. Петриченко, бібліотечної — Н. Гутов- Романівська “Просвіта” у 1931 р. ський. Встановлені були і розміри вступних і щомісячних членських внесків. Із перших днів роботи організація стала центром українського культурного життя в селі: організовувала вечори з нагоди православних свят, Шевченківських днів, Свята матері та ін. Найбільшою популярністю в селі користувався самодіяльний театр. Уже з самого початку діяльності просвітянських організацій польська адміністрація поставилася до них із пересторогою, перешкоджала їхньому розвитку. Не стала винятком і романівська філія. Насамперед влада взялася за драматичний гурток: звільнили з роботи його керівника, учителя з довоєнним стажем Д. Петриченка, заборонили проведення вистав у шкільному приміщенні. Але найбільшого удару по організації завдав призов до польської армії значної частини її членів. У такій ситуації романівська “Просвіта” в травні 1924 року призупинила свою діяльність. Однак уже 14 січня 1925 року з ініціативи З. Миронюка, Т. Данилюка, Я. Гуменюка, М. Литвинчука, П. Лопатецького та ін. було подано заявку на організацію нової філії “Просвіти”. 8 лютого 1925 р. в присутності 34 осіб установчі збори романівської філії обрали нове керівне ядро організації: головою обрали Семена Мельника, заступниками — Дмитра Петриченка та Андрія Гуменюка; секретарем — Іларіона Миколайчука, скарбником — Миколу Столярчука. За рішенням зборів, окрім встановлення вписових 50 і щомісячних 25 грошей членських внесків, вирішили організувати хор, драматичний гурток, а також передплату українських газет, створити похідну, постійно діючу бібліотеку, помешкання філії прилаштувати в церковній сторожці. За перші чотири місяці своєї діяльності “Просвіта” поповнилася десятками нових членів. До неї увійшли Демид та Текля Каленики, Петро Степажок, Максим Горбатюк, Терешко Поліщук, Тихон Пугінець, Людмила Демидович, Данило Бондарчук, Іван Бондарчук, Остап Жабський та ін. Важливий елемент національного виховання — проведення Шевченківських свят або, як їх називали на Волині, Шевченківських академій, започаткованих ще у 1880-х роках у родині Косачів. За змістом і програмою проведення вони були подібні у всіх куточках Волині, проте в кожній місцині відчувалося своє, оригінальне, у них завжди панував український дух. У програму святкових вечорів обов’язково входили декламація віршів поета, пісні у виконанні романівського церковного хору, вистави. На закінчення свята виконували “Заповіт” і національний гімн “Ще не вмерла України”. Значну увагу романівська “Просвіта” приділяла розвитку українського шкільництва. Запроваджена в першій половині 20-х років ендецьким урядом політика на ліквідацію української школи призвела до запровадження на Волині так званих двомовних утраквістичних шкіл, де більшість предметів викладали польською мовою. У Романівській школі, яка з трирічної 1925 р. виросла на початку 30-х років у семикласну і нараховувала близько 150 учнів (з них лише 40 дітей поляків), тон задавали вчителі-поляки Олександр Загвойський із дружиною та Марія Куровська. В селі, як і по всьому краю, відбулася плебісцитна кампанія зі збору підписів щодо навчання дітей українською мовою. Проте державна адміністрація не дослухалася до бажань населення і надалі намагалася нищити українське шкільництво. Не залишилися поза увагою “Просвіти” і проблеми, пов’язані з діяльністю православної церкви. На Волині з 1 млн 427 тис. населення 99,4 % були православними. Але вже в перші повоєнні роки православна церква на українських землях під владою Польщі залишалася уламком церкви російської, а її керівні органи перебували за межами Речі Посполитої. Православ’я потребувало змін, реорганізації, перебудови і пристосування свого життя до умов тогочасної Польщі. Окрім цього переважна більшість православного духовенства Учасники загальних зборів Луцької повітової “Просвіти” 19 травня 1929 року. Крайній справа — один із керівників Романівської “Просвіти” Володимир Гаврилюк

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин