Театр · “Митці покликані народом для того, аби показувати світові насамперед, що життя прекрасне”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Чудесний сплав Театральне повернення Миколи Він4 грановського в хореомонодрамі “Прек4 расний звір у серці” Майстерні теат4 рального мистецтва “Сузір’я” за пое4 тичними і прозовими творами Поета.
Слово Просвіти, №05 за 2014 рік
Василь НЕВОЛОВ, письменник, кандидат мистецтвознавства, професор
Вітчизна, Любов і Свобода — від самих початків творчості Великого Майстра ці поняття для Миколи Степановича Вінграновського були близькими настільки, що їхні емоційні значення раз по раз збігаються. І це не дивно, коли вдуматися і збагнути, що то є вищі символи життя. Вони з одного кореня і однієї енергії — віталістичного захвату землянина, що “встав з колін і небо взяв за зорі”. Не десь і колись, не хтось і якось — отут, на берегах Дніпра, пополудні XX століття у світі, розтерзаному безумом політик, людина відчула власну всеможність, невситиму жагу жити і творила за законами краси і передала це у своїх поезіях. Це вдалося відчути і постановнику нової вистави. Ви не відчуєте в образах Олексія Кужельного приблизності, голої абстракції, загальних місць… Особливість його режисури (а вона, як мені видається, ще й зараз, як у справжнього майстра, перебуває в активному пошуковому періоді, проте вже сьогодні є всі підстави стверджувати, що вона саме така) полягає не в дослідженні окремого і не в мисленні загальним, бо його увагу дедалі частіше сьогодні привертають кордони їхнього поєднання — перехід образу в символ і співвідношення останнього з ідеєю світової єдності, занурення конкретного явища в стихію першоджерел буття. Я сів не в той літак Спочатку Думав я Що сів у той літак Він був З одним крилом Другим крилом Мав стати Я Я Ним не став! О. Кужельний, як мені здається, відчув і спробував винахідливо й талановито передати нам своє враження про непостійність і кінечність усього живого, двоїстість кожного явища. Непевний крок свій в ніч і сад… Сердець розбитих серцепад… Непевний кроче мій, іди! Непевний кроче мій, іди!! Непевний кроче мій, іди!!! Непевний кроче мій, не йди… Він прагне показати гру і невисловлюваність її змістів, мовчазні розмови героя його вистави часом вражають, а наші глядацькі висновки з них бувають подібні до вибухів ігрових метафор. Вінграновському була чужа метафорична ускладненість. Навпаки, його поетична мова лаконічна і ясна, однак це ясність, як казав Григір Тютюнник, абсолютного художнього слуху. “На вікна вився виноград зелений, Немов землі несказані думки”, “дитя заснуло на руці, як слово на долоні мови”, “Іван-гора над яром спину горбе, несе під гору все моє “люблю” — все це насамперед тонко спостережена реальність, не “підтасована” під задану поетичну тезу, а відображена настільки виразно й переконливо, що автор стає причетним до самого її існування: він уже не просто її відтворює, а творить. Так і режисер… наполегливо прагне будувати зоровий образ своєї вистави (а в ній О. Кужельний є і винахідливим парадоксальним сценографом), як сплеск реалізованої задумки, як пульсуючу течію змістів, які то виникають, то згасають… Ось такий собі філософський, режисерський “пульсар”… “Прекрасний звір у серці…”, справді, прекрасний! Людина і світ, у якому все підвладне її творчому поруху, повсякчас переходять одне в одне, існують одне в одному. З величезним художнім тактом у виставі зітерта межа між “я” і “ти”, емоційним станом і навколишньою дійсністю: “Дубовий мій костур, вечірня хода, і ти біля мене, і птиці, і стебла, в дорозі і небо над нами із тебе, і море із тебе… дорога тверда”. Це не просто цілковита єдність душі і світу, це — надійна єдність! У цій виставі, як, втім, і в поезії Вінграновського, дістає підтвердження відома довженківська теза про те, що “митці покликані народом для того, аби показувати світові насамперед, що життя прекрасне, що саме по собі воно є найбільшим і найвеличнішим з усіх мислимих благ”. О. Кужельний вільно робить спробу поєднати в просторі й часі вигадку і реальне, земне і потойбічне, проводячи глядача крізь плетиво метафор до моменту Істини… Щодо героя заслуженого артиста України Євгена Нищука, по суті, співавтора О. Кужельного у його роботі над виставою, — хотілось би перефразувати Декартове “Я мислю, отож я існую” на “Я граю, отож я існую”. Його ігрові метафори (його й режисера) — значною мірою це злива озорінь, відбитки його руху, що саме в матерії здобувають своє життя. Він — Homo Ludens — людина, що грає; а за Шіллером, “Людина грає тільки тоді, коли вона в повному сенсі людина, і вона буває повною мірою людиною лише тоді, коли грає”. Та Homo Ludens Євгена Нищука має обличчя героя Достоєвського; він підпорядковує свій потяг до гри пошукові Істини… Тобто, в особі його героя — Поета і Громадянина — ніби поєднуються, умовно кажучи, лицедій і священик: священик оберігає й охороняє недоторкані істини, а людина, що грає, — мирянин-пророк — дивиться в майбутнє. Ці дві царини — минулого і майбутнього, пам’яті і передбачення, — туго і міцно взаємно переплетені. (Недаремно ж у виставі так багато плетива…). І при цьому вони нерозривні. Обдаровання цього надзвичайного актора (і громадянина теж, бо ми ж знаємо його як незмінного ведучого нашого головного волелюбного Майдану, його своєрідного камертона) ще й утому, що він уміє подати молитву як жарт, і жарт як молитву… Про втіленого ним героя можна додати і цікаву думку Стендаля, який через ставлення до любові визначав якості іспанського характеру. Нагадаю його слова: “В іспанському народові я бачу живого представника середньовіччя. Він не знає пітьми дрібних істин, притаманних дитячій суєтності його сусідів. Він глибоко засвоїв істини важливі і має доволі розуму та волі, щоб іти за далекими висновками з них… Іспанець суворий, різкуватий, не дуже чемний, сповнений дивакуватої гордині, ніколи не займається іншими”. Вас так ніхто не любить. Я один. Я вас люблю, як проклятий. До смерті. Земля на небі, вечір, щастя, дим, Роки і рік, сніги, водою стерті, Вони мені одне лиш: ви і ви… Відповідно до цього й інтимна лірика Вінграновського, яка, зрештою, ніколи не була мовою тільки про любов до жінки, а була мовою про духовний безмір людського всесвіту, м’якшає й випогоджується, гіркота недосяжного змінюється щемним поцінуванням дарованого на віку. Так, не можна вповні відбутися для себе, не можна віддати себе всього одній, нехай найдорожчій, людині, але можна і треба вірити в значимість свого “малого” внеску в духовну множину народу, якій даровано безсмертя. А коли ти щось до цієї множини додав — то й тобі… Це здобуте в творчому самоспаленні Миколи Вінграновського розуміння своєї ролі на землі, безілюзійне і разом із тим життєствердне, переможним контрапунктом зазвучало й у виставі Кужельного-Нищука. Я це до чого?! На мій погляд, і мета героя Євгена Нищука полягає саме в підкоренні принципу наслідування дійсності пошукам її таємного, надчуттєвого змісту. Трохи загострюючи думку, можу додати: він нічого не знає про життя, але все знає про його сутність. У невідому досі художню сполуку поєдналися в його творчості героїчна етика нашого народу і рідкісне відчуття прекрасного, енергія безсмертних образних значень, якими повниться світ навколо нас. “Ще пахне хвиля яблуком і тілом, і сушить голову за цвітом своїм мак”, “Я вас люблю, як сіль свою — Сиваш, як лісу грудні свій листок останній”, “Під темними вітрилами ночей Сюди, сюди, на ці шовкові води, На синій звук любові і свободи, На синю Рось, що в снах моїх тече…” — так умів сказати тільки Микола Вінграновський. А я б додав, так може зіграти тільки Євген Нищук! Ось і ми, коли дивимося цю виставу, то вступаємо в темну і велику царину невимовного, де панують тонкі настрої, погляд живих очей, насичена пауза, йде кристалізація метафори, і разом з актором намагаємося відгадати загадку незбагненного. Прийшла моя пора тебе зустріти, Ступить на твій клекочучий поріг! Відмічений суворим правом жити, — З тобою розминутись я не міг! На запропонованому ескізі майбутньої вистави, який може ще проґрунтовуватися, навіть дещо видозмінюватися (бо маємо ж
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
