“216 ВНЗ України III–IV рівнів акредитації (або 75%) інтенсивної видавничої діяльності не ведуть”. Гаряча тема 6 · с. 6сторінка оригіналу ↗
Про дозу дьогтю в бочці меду
Слово Просвіти, №05 за 2017 рік
Продовження. Початок на стор. 4, 5
обіг навчальних посібників, до якого втягуються і фонди давніше виданої літератури, то й тоді внесок видавців вишів та держави у забезпечення студентів навчальними посібниками здається мені більш ніж скромним. Про співвідношення між розміром плати за навчання і видатками наших ВНЗ на видання навчальних посібників узагалі соромно говорити, бо видатки ВНЗ III—IV рівнів акредитації на видання посібників просто сміху гідні. Я знаю в інтернеті лише одну наукову бібліотеку столичного університету “Києво-Могилянська академія”, яка почала публікувати інформацію про видатки бібліотеки на придбання літератури. Знаючи, скільки в цьому університеті студентів, я можу прикинути, скільки цей ВНЗ потратив гривень у середньому на одного студента, й теоретично припустити, чого вартий диплом цього студента з погляду потенціалу його знань. Звісно, пам’ятаючи про необхідність багатофакторного аналізу джерел знань. А тепер — про видавничу діяльність наших ВНЗ. За даними статистичного щорічника “Друк України”, протягом 2015 р. в Україні лише 72 ВНЗ III—IV рівнів акредитації видали по 10 і більше книжкових видань. Як відомо, на початку 2015/16 навчального року Україна мала 288 ВНЗ III—IV рівнів акредитації. Отже, 216 із них (або 75 %) інтенсивної видавничої діяльності
Микола ЦИМБАЛЮК
Сергій Бараннік у десятирічному віці разом із батьками пере їхав із Сахаліну на Донеччину. Кияни знайомі з його творчістю вже не перший рік. Гурмани образотворчого мистецтва можуть пригадати його прізвище ще з 1979 року, коли він уперше взяв участь у республіканській виставці “Олімпіада-80”. Наприкінці 1990-х він створив серію графічних робіт з історії Київської Русі (16 аркушів) під назвою “Радіючи і сумуючи”. Уже за незалежної України його живописні твори експонувалися в Польщі (Хожов, Катовіце, Краків), Латвії (Рига), Італія (Бібіоне), Франція (Париж). А на замовлення Палестинського руху опору Сергій створив серію графічних робіт на тему “Земля Палестини”. У жилах Володимира Харакоза, як він жартома зізнається, нуртує грецько-українська кров. Народився на Донеччині, хоча частину життя, як і Баранніку, також довелося провести за кордоном. Близько десяти років він жив, навчався і працював в Естонії. Але поклик рідної землі з часом став непереборним і Володимир повернувся додому. У його творчій біографії теж нараховується не один десяток персональних і колективних виставок в Україні і за її межами. Свій шлях у мистецтві Сергій Бараннік розпочинав як графік. Це наклало відбиток на подальшу роботу уже як живописця. Творчий почерк його оригінальний, глибокоіндивідуальний. Цікаво те, що з натурою він взагалі не працює. Володіючи розвинутим асоціативним мисленням, образи автора насичені символами, які попри все виростають з реального світу. Твори Баранніка, як зазначає мистецтвознавець Тамара Лі, — фігуратив-
(якщо такою можна назвати видання десятка–двох посібників) взагалі не ведуть. Надмірну скромність книговидавничої діяльності українських університетів та інших вищих навчальних закладів III—IV рівнів акредитації можна продемонструвати двома зіставленнями. Перше зіставлення. Порівняймо п’ятірку лідерів університетського книговидання за 2015 р. в Україні, Польщі, Білорусі, Чехії та Росії. Якщо в Україні п’ятеро конкретних лідерів цієї справи (Національний університет “Львівська політехніка”174, Київський національний університет імені Тараса Шевченка144, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича118, Національний аерокосмічний університет108 і Національний технічний університет “Київський політехнічний інститут”102; верхнім індексом позначено кількість видань) у зазначеному році здійснили в сумі 646 книжкових видань, то у Польщі п’ять університетів-лідерів (Лодзький205, Католицький в Любліні168, Ягелонський148, Марії Кюрі-Склодовської в Любліні142, Миколая Коперника в Торуні138) видали за той самий рік 802 видання, в Білорусі (Білоруський медичний університет248, Білоруська сільськогосподарська академія175, Вітебський174, Білоруський національний технічний172, Гомельський147 університети) — 916, у
Чехії (Університет Палацького (Оломоуц)450, Університет Масарика (Брно)362, Технічний університет (Острава)272, Карлів університет (Прага)224, Остравський університет208) — 1516, а в Росії (Південно-Уральський університет793, Російський університет дружби народів569, Пензенський архітектури і будівництва435, Російський аграрний382, Уральський федеральний університети358) — 2537. І друге зіставлення. У статистиці Російської книжкової палати є таблиця 8 — “100 видавництв, що випустили найбільшу кількість книг і брошур у 2015 р.”. Волею випадку за вказаний рік у цьому списку опинилися видавництва 39 російських університетів. Ці видавництва, разом узяті, видали у 2015 р. 9846 книжкових видань, або в середньому по 252,5 назви на кожний університет. Аналогічно в Україні 39 університетів за той самий рік видали 2235 книг і брошур, або в середньому по 57 видань на один університет. Як бачимо, в Росії кожний університет видає у 4,4 раза більше книжкових видань (за кількістю назв), ніж в Україні. Хтось може сказати, що, поперше, Росія виробляє свій папір, а Україна такого виробництва майже не має; по-друге, Україна нині переживає війну, нав’язану їй північним агресором. Обидва аргументи дуже важливі, але і їх можна і треба використати в роботі наших дипломатів та Уряду, щоб схилити наших партнерів до сприяння Україні у розв’язанні проблеми паперу, у розвитку університетського книговидання (зокрема й світовими мовами), в капіталізації університетської освіти, а найголовніше — у посиленні санкцій щодо Росії задля повернення Криму та окупованих територій Донбасу і відшкодування Україні шкоди, віроломно завданої їй одним із підписантів Будапештського меморандуму. Треба взагалі розробити якнайширшу програму інвестування вищої освіти України внутрішніми й зовнішніми інвесторами, задекларувавши як стандарт для менеджерів та інвесторів досвід і практику першої, найкращої сотні університетів світу. Договори про співробітництво із цими університетами українських ВНЗ — це одна із форм пошуку виходу наших університетів на новий рівень якості вищої освіти. Якщо ми готуємо у своїх вузах фахівців, то якість їх підготовки не може бути нижчою, ніж вона є у найрозвиненіших країнах світу. Інакше це не називатиметься вищою освітою, а, скажімо, виробництвом дипломів. У Гарвардському університеті, приміром, стандартний бюджет студента передбачає витрачання у 2016/17 навчальному році на книги та навчальні посібники 1300 доларів на кожного студента (https://translate.google.com. ua/translate?hl=uk&sl=en&tl=uk &u=http%3A %2F%2Fhls.harvard.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
