Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Перемогти за письмовим столом не менш почесно, а може, й більш важливо, ніж у герці з шаблею в руках”. 9 Читацьке віче · с. 9сторінка оригіналу ↗

«Я житом возвеличу звід строфи…» (кілька штрихів до творчого портрета)

Слово Просвіти, №05 за 2017 рік

На думки він тепер був багатий, от тільки бажань уже не було. Хоча… Лишилося в нього останнє бажання: бодай на хвильку потримати в руках видану, що фарбою пахла б, книжку “Армія без держави”… — До вас прийшли, — ступила в кімнату служниця. І на подивований погляд Боровця додала: — Не назвався. Сивого худого чоловіка, що постав на порозі, Тарас Дмитрович, хоч як силився, не впізнав. От тільки очі щось нагадували йому, сірі з прозеленню дивилися з глибини десятиліть — і неймовірний здогад, хисткий і непевний, голкою штрикнув. — Не впізнали, друже отамане, — голос був той же, пам’ятний добре, і збігався він з тим непевним здогадом. — Григорій я… — З того світу?! — Боровець хотів вигукнути, та лише застогнав і смикнувся встати, нараз забувши про своє каліцтво. — Я все життя хотів з вами зустрітися, — гість зробив кілька кроків і, схилившись, обняв Боровця у візку. — Я мав перепросити вас за обман. — Як? Який? — швидше згикнув, ніж вимовив, Боровець. — Ви відправляли мене як представника Української Національної Гвардії на Полісся, в район Прип’яті. Але наші десантники щоразу ледве приземлялися з парашутами, як втрапляли в совітські лапи. Я зрозумів, що зрадник між нас, от і затіяв містифікацію з власними похоронами. — І хто ж він… між нас? — дивом верталися давні тривоги, і Тарас Дмитрович поспіхом, навіть панічно, шукав у пам’яті тих, хто здатен на те, шукав, мов у комірчині, куди давно вже заходив і не зразу міг пригадати, де і коли що клав. — Не силуйте пам’ять, — покивав головою Григорій. — Кріт був насправді не наш. Тепер Боровець тільки мовчки дивився на гостя, хоч від новини, ще не всієї вимовленої, у скронях дзвіночки тоненькі взялися подзвонювати. — Кротом був англієць Кім Філбі, що координував британську і штатівську розвідку. А насправді давно совітами завербований. І щоразу, як закидали наших хлоп- Іванові Корсаку на літературну критику годі скаржитися. Євген Сверстюк, говорячи про книжку “Імена твої, Україно”, зробив наголос на історичному аспекті: “Книжка відомого літератора з Волині Івана Корсака повертає нас обличчям до постатей української історії і культури, замовчуваних або забутих. І це добра книжка”. Вітаутас Йоґела, доктор історичних наук, професор (м. Вільнюс): “Історично-пригодницький роман “KARŪNOS DEIMANTO PASLAPTIS” (“Секрети королівського діаманта”) українського письменника Івана Корсака є гарним прикладом для наших письменників, а також і читачів… Автор, прекрасно знаючи історію своєї держави, знайомить читача з нею, уміє подати відмінний історичний контекст. Рука обдарованого письменника непомітно веде нас через різні періоди історичних баталій”. Михайло Слабошпицький зазначав: “Для Івана Корсака кожен історичний факт — на вагу золота. Окрім цього, в Івана Корсака є те, чого немає в багатьох інших, хто тремтить над кунсткамерами, де зібрані факти. Він уміє писати, прекрасно вміє писати, у нього своя інтонація, пластика, він уміє взагалі вигадливо вибудувати оповідь свою”. Професор Євгеніуш Вільковский (Республіка Польща) про роман Івана Корсака “Діти Яфета”, де в центрі оповіді В’ячеслав Липинський, відгукнувся так: “Це амбітна робота про історичні події зі зверненням до документів, з хорошим і живим веденням оповідання, якій властива літературна майстерність, але перш за все — глибока відданість національній справі”. Гадаю, для письменників особлива тема — постаті на межі культур. Іван Корсак особливо ретельно розробляє цю непросту тематику. Його Миклухо-Маклай ще чіткіше вирізьблюється як діяч української, російської, австралійської і новогві- Петро СОРОКА Як в літака, є в мене чорна скринька, У ній — усе, від “гей!” до “ой!” і “ох!” Її колись — сторінка по сторінці – Хтось прочита. Хотілося, щоб Бог. М. Пасічник Михайло Пасічник працює у літературі не одне десятиліття, і його творчість не проходить поза увагою широкого читацького загалу та професійних літераторів, у його активі десятки виданих книг, про нього писали знані критики і письменники: М. Суховецький, проф. П. Білоус, М. Мачківський, М. Слабошпицький. “М. Пасічник не належить до авторів, що товчуться на ярмарку амбіцій. Для нинішніх законодавців моди він надто традиційний, якщо не патріархальний”, — наголошує зокрема В. Базилевський. І це справді так. Поет вийшов із Шевченківського поля, в його творчості відчувається вплив В. Симоненка і А. Малишка, В. Підпалого і М. Сома, він належить до того коша сучасних поетів, які сповідують класичну строгість і ясний контур (“У класиці не може буть дрібниці, Усе у ній береться на приціл”, — зазначає він). В іменах це відбито так: С. Бабій, Любов Пшенична, Й.Строцюк, Любов Проць, Тетяна Яковенко, С. Бурлаков… Ряд високий і достойний. М. Пасічник пише про те, що любить, знає і за що вболіває понад усе. Сільська тематика — домінуюча в його творчості й оповита глибокою тугою за тим, що минуло і не вернеться (“Солом’яне село згоріло в часі, сплило в минуле глиняне село”), світом дитинства, незайманої краси і важкого, але такого щемкого з віддалі часу щастя. Мало хто так оспівав рідну хату, містерію толоки, смачну цілушку житняка, розбиті польові путівці, половіючі пшениці під погідними небесами, сільський побут без ідилії, але в серпанку чарівної яси, як М. Пасічник. “Я зі стріхи рідної росту”, — задекларував він в одному вірші, й усе написане перевіряє зірким поглядом своїх земляків — тих, що відійшли, і тих, що доживають віку в патріархальній глибинці, перебуваючи в нерозривній єдності з природою. Відчувається, йому байдуже, як сприймуть його вірші авторитетні критики і мовні пуристи, головне — не розчарувати земляків, братів і сестер по духу і крові, друзів і колишніх сусідів, усіх отих тіток Сонь, дядьків Василів, Никифірків і Михайлів, дідів і бабусь, “схилених на осінь”, щоб, борони Боже, не видатися смішним, чужим і далеким в їхні очах. Бо ж разом Ліпити стіни з глини ми любили, А глина та людей із нас ліпила, Переливала дивну в’язкість в нас… Поет може дозволити собі дієслівні рими, збиті й усталені епітети, він не надто вимисливий у формі, але охоче і не без успіху апробовує оду і ліричну мініатюру, баладу і шкіци до портретів, сюжетні розлогі вірші, що нагадують оповідання чи новели, ато й невеликі поеми, оригінальні “квадрацикли”, уривки думок, молитви-медитації, штрихи до біографії. Поет свідомий того, що найбільш новаторським можна бути в межах класичного вірша, бо головне глибина думки і сила почуттів, золотий запас душі. У віршах М. Пасічника багато суму, роздумів про смерть, навіть цвинтарних мотивів, але немає у нього безпросвітної темної барви, нема безнадії і безвиході, а є незмінна духовна просвітленість, що йде від глибокої віри у безсмертну душу і вічне життя. Принаймні так я це відчуваю. З двох половин у людини Доля, життя і роки. Друга моя половина — То є гора навпаки. А ще поет любить малювати свій автопортрет і часто доповнює його новими штрихами: Народивсь під знаком Марса — Знаком воєн і вогню. Сам горю собою часом, Сам від себе боронюсь. Все роблю занадто швидко: Миттю — звідти, вмить — туди, Тут — за свата, там — за свідка, Зліва — злива, справа — дим…. Ці проблеми затерзають, А можливо, і уб’ють! Та спинюсь — і ніби зайвим Я у цім житті стаю… Між ліричним героєм його збірки “У вільх цих кров моєї групи” (скажу одверто, що небажаний збіг приголосних у цій назві неприємно подразнює) і автором я не знаходжу ні демаркаційної лінії, ні розриву, ні навіть зазору. Все, хоч би про що він писав, — це його власна душевна сповідь, все іде з глибини його серця. Тому часто поет називає своє ім’я і вголос розмовляє з собою, або ж фіксує такі цікаві діалоги: …Вже й малеча з мого роду Озирається на мене: — Хто цей дід сивобородий? — Міша Пасічник, письменник. Все про мене всі узнають, Та колись спитають в тиші: — Хто помер? Кого ховають? — Мішу Пасічника, Мішу… Тому поет і залишається молодим душею і тілом, що не забронзовів у своєму письменстві, не підноситься над іншими, не прикривається дутою солідністю, не послуговується перед земляками отим поважним “Михайло Павлович”, а залишається “Мішою”, тобто несе в собі нерозхлюпані дива дитинства, мудрої простоти і граничної доступності, справжньої, а не показної рівності з усіма. Ще одна чільна тема в його книзі — пейзажні вірші, в яких найчастіше оспівує ліс. Тут багато цікавих знахідок і на рівні виражальних засобів, і ритміки. Березневий ліс, березневий свист, Березневий бриз, березнева слизь. Березнева вись, крони розплелись, Ручаї в гаї радо розплились… Мелодійність — одна з прикметних ознак пасічникового стилю, тож чимало його текстів так і просяться на музику. Не можна обминути й патріотичні мотиви у його творчості, вони наявні в кожній його збірці, ба навіть кожній газетній чи журнальній публікації, а видана книжка громадянської лірики має промовисту назву “То — біла гарячка Росії”, де зібрані вірші-памфлети, вірші-інвективи, віршіприсуди і звинувачення, підкріплені незаперечними фактами. Відчувається, що Михайло Пасічник у житті багато звідав й пережив, багато шукав і пройшов складний шлях духовного становлення, але ця непроста дорога пошуків привела його туди, куди він одчайдушно прагнув — до життя з високим сенсом і смислом. Усе це є у його віршах і так наснажує під час уважного, неупередженого і вдумливого прочитання. І нас, читачів, він закликає не зупинятися на півдорозі, шукати, думати, боротися, докладати зусиль, щоб не загубитись у вічності… Петриківський Ліс

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин