“Все моє життя я працював і змагався за осягнення великої мети — вільної і незалежної Української держави”. Читацьке віче · с. 13сторінка оригіналу ↗
Микола Плав’юк навіки оселився в Снятині
Слово Просвіти, №05 за 2017 рік
Тетяна ВОВК, м. Снятин
Той січневий день для Снятина, що на Прикарпатті, запам’ятається як особливий день сучасної історії Покуття. У присутності снятинської громади на фронтальній стіні будівлі міської ратуші урочисто відкрили пам’ятний барельєф останньому Президентові України в екзилі Миколі Плав’юку. Пам’ятка створена на замовлення і кошти Снятинської міської ради, її творцем став коломийський скульптор Василь Андрушко. На барельєфі зображено образ великої людини, незабутнього Миколи Плав’юка, який тримає священну заповідь, якій був вірний до кінця своїх земних днів: “Все моє життя я працював і змагався за осягнення великої мети — вільної і незалежної Української держави”. На урочистостях були присутні керівництво і працівники апарату міської ради, члени громадської ради “Радник”, представники районної влади, братчики Снятинської станиці Братства ОУН-УПА, які прийшли з національними стягами, небайдужа громадськість. До присутніх звернулася секретар міської ради Марія Орищук, яка запросила до благословляючого слова та чину освячення барельєфа священнослужителів. Декан Снятинський УГКЦ отець-мітрат Теодор Оробець та ієрей УПЦ КП о. Микола Марусяк освятили пам’ятку та відправили поминальний молебень. Далі духівники звернулися до присутніх із промовами. Зокрема о. Теодор зазначив, що в юності
Дмитро ПОЖОДЖУК Фото з архіву автора
Б. Кушнір, як фаховий історик, розповідав про перших українських поселенців Івана Пилипівського (Пилипіва) і Василя Єленяка із прикарпатського села Небилів, які 7 вересня 1891 року на пароплаві “Орегон” перепливли Атлантичний океан і добралися до портового міста Квебек, а згодом і Монреаля. Саме відтоді і бере свій початок масова міграція українців Галичини, Поділля, Буковини, Закарпаття до Канади, хоч історики твердять, що в Північній Америці вони поселилися значно раніше. Як підкреслює Борис Кушнір, в армії Джорджа Вашингтона вже були солдати з українськими прізвищами: Петро Лолин, Іван Мох, Іван Оттаман… Безперечно, на українців за океаном не чекало розкішне життя. Там вони освоювали необжиті західні провінції Альберта, Саскачеван, Манітоба. Робота була тяжкою, але зате можна було отримати великий шмат землі — 160 арів лише за десять долярів. Серед таких переселенців до Канади були батьки мого співрозмовника М. П. Кушнір (1891—1966) та К.А.Кушнір (1895—1984), які приїхали туди ще 1913 року і прожили в Канаді десять років. Саме там і народився їхній син Борис — відомий нині історик. Власне і вони, втративши надію отримати землю в Україні, виїхали із села Станіславівки, добралися пішки до Китайгорода, де зафрахтували візника, який доставив їх до австрійського кордону біля Чорнокозинець. Відтак — Мельниця — Подільська — Берлін — Бремен. А далі — пароплавом до Канади. По суті, во-через блокування інформації комуністичною владою ми навіть не знали про те, що наш славний краянин, який народився у селі Русові, очолює Уряд України у вигнанні, як спадкоємність Української Народної Республіки. Також на урочистостях згадали про передачу М. Плав’юком державних клейнодів влади першому Президентові незалежної України Леоніду Кравчуку. Отець Микола сказав, що ставлення до вчинків людей буває різним. Хтось схвалює якісь вчинки ближнього свого, а хтось їх осуджує. Так само в суспільстві є різні думки щодо діяльності М. Плав’юка. Для когось він національний герой, визначна історична постать, а для когось… “Однак істинно лише Господь може надавати людині оцінку, бо він бачить, окрім вчинків, ще й внутрішній світ людини — її мотивацію і почуття, які нею керують”, — підкреслив у промові духівник. Мер Снятина Анатолій Шумко у своїй промові подякував “генераторові ідеї” встановлення пам’ятного знака, редакторові газети “Снятинська вежа” Володимиру Чипизі, автору барельєфа Василю Андрушку. Також А. Шумко висловив жаль, що рідний брат Президента, голова громадської ради Снятина Ярослав Плав’юк не дожив до цієї миті, про яку так мріяв. Племінник М. Плав’юка Олег Плав’юк подякував снятинцям, а на завершення урочистостей поет і громадський діяч, голова РО ВУТ “Просвіта”
Мирослав Попадюк прочитав свій вірш, присвячений першим відвідинам Миколою Плав’юком рідної України, вже звільненої від ворожої окупації. Отже, славна снятинська Ратуша збагатилася ще однією пам’яткою. З одного боку барельєф Герою України В’ячеславу Чорноволу, а з іншого — Президенту в екзилі Миколі Плав’юку. Обидва жили та боролися за національне визволення в різних умовах, навіть на різних континентах, але обоє любили Україну понад усе, прагнучи за життя побачити свою рідну державу вільною, сильною і процвітаючою. Давнє, хоч і невеличке, але славне своєю історією та людьми місто Снятин, воно подарувало Україні художника-академіка Василя Касіяна, громадськополітичного діяча та письменника Михайла Бажанського, легендарного героя УПА Василя Андрусяка… Унікальним є і покутське село Русів, яке розкинулося поміж вкритими лісом пагорбами. Русівчани впевнені, що вони козацького роду. З давніх переказів відомо, що дуже давно їхні пращури переселилися з берегів Дніпра-Славути. Русів подарував світові видатних діячів культури та борців за волю України. Серед них — геніального письменника-новеліста Василя Стефаника та незламного громадсько-політичного діяча Миколу Плав’юка. Його рідний брат Ярослав Плав’юк (теж світлої пам’яті) любив Україну, вивчав історію рідної землі. А ще в багатолітній розлуці думав і переживав за брата — останнього Президента УНР в екзилі. Вдумливо гортав сторінки книги Віктора Терена і Юрія Хорунжого “Микола Плав’юк. Україна — життя моє”. Автори відтворили процес передачі клейнодів українського уряду у вигнанні комуністам, які, фактично, залишилися при владі після здобуття державної незалежності. Всі ті закулісні торги й фарисейство Кравчука та його драбів, якими супроводжувався шляхетний чин М. Плав’юка. У серпні 2017 року відзначатимемо 25 років з того часу, як 22 серпня 1992 року президент УНР в екзилі (у вигнанні) Микола Плав’юк урочисто, у присутності Президента, Голови Верховної Ради і Прем’єр-міністра України склав повноваження Державного Центру (ДЦ) УНР і проголосив молоду державу правонаступницею УНР.
Цей момент яскраво показаний у документальному фільмі “Повернута самостійність”, який снятинці переглядали два роки тому, коли відзначали 90-літній ювілей від дня народження М. Плав’юка. Видатний українець із Покуття, коли летів із Америки в Україну, усвідомлював важливу місію передачі клейнодів уряду УНР, а разом з ними і власних повноважень президентові України Л. Кравчуку. Це був важливий крок. По-перше, як трактують історики нової доби, для легітимації переходу української влади часів УНР і Директорії до сучасної. По-друге, для визнання незалежної Української держави. Хоча, не секрет, багато хто із тим не погоджувався, мовляв, не в ті руки передали, передчасно це зробили, бо ще немає тої України, за яку боролися… Але Микола Васильович розумів, що після всенародно обраних парламенту і президента уряди в екзилі втрачають свою силу… Понад усе в житті наш краянин прагнув бути причетним до творення української незалежності. Так багато сил було покладено на її здобуття — ще зі шкільних років, коли вступив в ОУН, і тоді, коли обіймав перші посади в українських організаціях діаспори. Хоч хто б що казав, хоч які б людські суди-пересуди нині відбувалися, пам’ять про президента УНР в екзилі Миколу Плав’юка у краю Черемоша й Прута бережуть. Його подвижництво і служіння ідеї Української нації та Української Народної Республіки шануватимуть довіку.
садили медоносні софори японські, в яких ціле літо щебетали іволги. Борис Кушнір почав писати наукові розвідки, новели. Першим його критиком і поціновувачем і був мовознавець Петро Ткачук. Борис Кушнір читає студентам курси історичного краєзнавства, народознавства, фахової методики, створює оригінальний шкільний кабінет історії, засновує єдину в Україні студентську виставку саморобних об’ємних посібників з історії, розробляє ВНЗівські програми з історичного краєзнавства, факультативних занять, досліджує проблеми сучасного літопису села, родоводу, топонімії, друкує праці у збірниках і окремих виданнях, а серед них: “По рідному краю”, “Світанок стрічаємо в дорозі”, “Альбом з історії”, “Невторованими стежками”. Згодом вийшла з друку книжечка новел Бориса Кушніра під назвою “Світилося в хатині віконце”. Він активно брав участь у наукових конференціях різного рівня. Його любили і студенти, і викладачі. Немало його учнів і студентів стали сьогодні відомими людьми, справжніми патріотами України. А серед них Андрій Криськов — професор Тернопільського технічного університету імені Івана Пулюя. Радянська влада була б давно знищила пана Бориса. Та його завжди рятувало те, що він був учасником війни. Йому пощастило прожити довге життя, дочекатися вільної Української Держави, на олтар якої поклав усе своє життя. Сьогодні Борисові Кушніру, який проживає в Кам’янці- Подільському, добігає сотня літ, але він такий жвавий і енергійний, як і колись. Він щасливий, що живе на своїй, українській, Богом даній землі.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
