Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Все моє життя я працював і змагався за осягнення великої мети — вільної і незалежної Української держави”. Читацьке віче · с. 13сторінка оригіналу ↗

Гіркий шлях через океан

Слово Просвіти, №05 за 2017 рік

Із колишнім старшим викладачем кафедри історії України Кам’янець-Подільського педагогічного інституту паном Борисом Кушнірем я мав нагоду запізнатися на Міжнародній науковій конференції, присвяченій 100-річчю поселення українців у Канаді. Ми обидва виголошували на конференції наукові доповіді: я на секції літератури, а пан Борис — на секції історії. Я навіть не міг сподіватися, що цей чорнявий, літнього віку, подолянин народився в Канаді, куди колись емігрували його батьки. А як познайомилися ближче, то між нами зав’язалася цікава розмова. ни прибули в країну через 22 роки після Пилипіва та Єленяка. Спочатку був порт Портленд, а згодом молоде подружжя оселилося в Монреалі. Працювали на фабриці. Батько Бориса лакував калоші, мати також працювала на цьому ж підприємстві і шила плащі. Заробітна платня була високою. Борис Кушнір пригадує: — Тато розповідали, що перед піччю, з якої віддавало спекою, вони брали обома руками залізного прента, на якому нанизувалося 12 пар калош, опускали їх у корито із розчином лаку, а потім обережно засовували у камеру і так цілу зміну. Приходили додому знесилені, ломило в кістках. Апетит приходив лише після пива або порції алкоголю. У Канаді Борисові батьки активно влилися в українське життя, відвідували українську церкву, підтримували українські школи і пресу. Українські емігранти привезли з України українську пісню і танець, вишивку і писанку, звичаї і традиції, що дало їм можливість не загубитися в англомовному світі. Коли в Україні сталися зміни і було проголошено радянську владу із заманливими лозунгами: “Земля — селянам! Фабрики і заводи — робітникам!”, то українські емігранти Канади вирішили подати допомогу українському народові і стали збирати одяг, взуття, посівний матеріалі вже 1922 року одна із груп прибула з Канади на станцію Мигаєво на Одещині й оселилася в колишній економії поміщика Келлера. А вже через рік приїхала сюди з Канади і сім’я пана Кушніра. Акурат із цих двох груп українців із Канади і утворилася відома Мигаївська комуна, якій було виділено в користування 1637 гектарів землі. Але батьки Бориса Кушніра тужили за рідними околицями, то й переїхали згодом у рідне село Станіславівка на Поділля, де тяжко працювали в колгоспі. Однак і тут достатку не зажили, бо то тільки були гасла “Земля — селянам”. Тай Борисові випала терниста доля. Пішов на навчання, хотів подати правдиву історію України. Почалась Друга світова війна. З війни повернувся тяжкопораненим, але живим. Закінчив історичний факультет Кам’янець-Подільського учительського, а відтак Вінницького педагогічного інститутів. Починав свою трудову біографію учителем історії і географії у школах В’язівця і Семенова на Воли- Молодший сержант Борис Кушнір 1946 року в Литві ні, а опісля — у селі Жванець біля Кам’янця-Подільського. 1965 року Борис Кушнір починає працювати лаборантом, згодом — викладачем, небавом — старшим викладачем і, накінець, заступником декана на історичному факультеті Кам’янець-Подільського педінституту, який нині носить назву Кам’янець-Подільський національний університет імені Івана Огієнка. Писав наукову роботу, мріяв захистити дисертацію. Та де там. Усе життя його переслідували кагебісти як буржуазного націоналіста. Навіть запис у паспорті, що він народився в Монреалі, був не на користь Бориса Кушніра. Збирав бібліотеку краєзнавчої та історичної літератури, мав гарного приятеля — кандидата філологічних наук Петра Ткачука, з яким завели в Станіславівці найбільшу пасіку. Довкола пасіки ви-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин