“За 24 роки (1992—2015) держава недодала дітям один мільярд 252 млн примірників книг і брошур”. Гаряча тема 5 · с. 5сторінка оригіналу ↗
в бочці меду
Слово Просвіти, №05 за 2017 рік
виключити і з українського доробку. І ось бачимо, що Польща за вісім років (2006—2010, 2013—2015) має 167 видань перекладів з нідерландської, а Україна — лише 14 (удванадцятеро більше). То які двосторонні стосунки мають шанс бути кращими: між нідерландцями й поляками — чи між нідерландцями й українцями? Або візьмімо хронотопічнокультурологічний зріз перекладацької культури. Польські перекладачі традиційно багато перекладають із греки і латини. Наприклад, із давньогрецької у 2003—2014 рр. в Україні вийшло 50 перекладних видань, тоді яку Польщі — 364, тобто всемеро більше. Польський сумарний наклад цих видань перевищив наклад українських приблизно в тій самій пропорції. Або ж латина: за останні п’ять років (2011—2015) Польща здійснила 269 перекладних видань, Україна — 15 (майже увісімнадцятеро менше). Хіба це не пряма ознака культурного відставання у цій сфері українців: і менеджерів видавничої справи і друку, і нашої вищої школи (яка готує перекладачів), а заразом — і вкрай малокультурного державного апарату? До речі, у поширеній мною у Facebook’у статті “Сім десятиліть польського перекладу” (2 грудня 2016 р.) я вже демонстрував чималі досягнення поляків у перекладацькій справі: за сім останніх десятиліть у Польщі щороку виходило як не одне, то два видання Гомера.
8. Скільки разів українці перекладали “Гамлета”? У питанні перекладного книговидання особлива позиція належить художньому перекладові. Від Куліша до сьогодні Україна зробила з десяток перекладів “Гамлета”. Данія має 8 перекладів. Фінляндія — 5. Росія — понад 30. Польща — 23. Іспанія — понад 20. Швеція — щонайменше 19. Чехія — приблизно стільки ж. Білорусь — один. У Польщі з 1944 по 2015 рік “Гамлета” видано 58 разів. Скільки ж разів видано його в Україні? А поставлено? А втілено в кіно? А хто за цим у нас спостерігав?! Ще у 1980-х роках Україна належала до країн із досить високим культурним статусом художнього перекладу. Це видно зі статистики друку тих часів. Якщо порівняти абсолютні показники сумарного накладу всіх видань українськомовного художнього перекладу УРСР за останнє п’ятиріччя радянської влади (1987—1991; 49 млн 877,1 тис. примірників) і за крайнє п’ятиріччя незалежної України (2011—2015; 2 млн 570,3 тис. примірників), то бачимо, що за 24 роки він зменшився у 19,4 раза. А тепер — про відносні показники. В незалежній Україні питома вага українськомовних видань художнього перекладу (за сумарним накладом, у відсотках) зменшилася за 24 роки ВЧЕТВЕ- РО (від 54,4 % до 13,3 %; держава ще раз продемонструвала свою байдужість до інституту державної мови), а російськомовних — зросла більш ніж удвічі (тут у бій за гроші і грошики кинулися тисячі нікчемних, але амбітних українофобів і малоросів; однак наших “державців” чи тронодержців це не обходило!). А проте, щоб уявити собі сучасне “життя” українського художнього перекладу, треба до валу внутрішнього випуску в Україні перекладної літератури додати ще в кілька разів більший потік перекладних видань, що плив до нас усі ці 24 роки із Росії, ніким не обліковувався і був підпорядкований одній меті: не дати утвердитись в Україні українській мові як державній. Нині модно гамузом відкидати будь-які позитивні цінності, здобуті українською культурою в “радянській” Україні. До речі, це вельми схоже на Семенкóве скидання Шевченка “із корабля сучасності”. Деякі “мислителі” від культури одкидають навіть розуміння художнього перекладу за тих часів як феномену націєтворення. Ігнорується навіть той факт, що здобутки в галузі художнього перекладу досягалися не завдяки, а всупереч тоталітарному режимові. (Певна річ, я констатую тут якісь плюси радянського друку не від великої любові до тоталітарного режиму, а для того, щоб сказати про глибину антиукраїнського мовного цинізму нинішнього державного чиновництва та про його дрімуче невігластво у сфері національної культури.) Якби темпи випуску перекладів художньої літератури українською мовою в роки Незалежності України залишились бодай на рівні 1987–1991 років, а частка сумарного накладу державною мовою в масиві художніх перекладів, як і в Росії, сягала 97 відсотків, то за 24 роки Незалежності країна (суспільство, читачі, культура, нація) могли б отримати бібліотеку українськомовних перекладів творів світової літератури із 5457 назв із сумарним тиражем майже 427 млн примірників. А отримано лише 2558 назв і тільки 10,3 млн примірників. Отже, в Україні за вказаний період не народилися внаслідок безвідповідальної політики державного апарату щонайменше 2899 українськомовних перекладних книжок із сумарним накладом 416,7 млн примірників. (Певна річ, у ме жах того самого сумарного накладу могло б з’явитись і 28 990 видань художнього перекладу; для цього досить було б середній наклад видання зменшити у 10 разів; адже ж він і без того зменшився у 19,4 раза!) Зрозуміло: невігласам, українофобам та україножерам українськомовні переклади та й розвиток української мови, культури, нації взагалі не потрібний. Міркування про серйозні проблеми такого розвитку відскакують од цієї братії, як горох від стіни; їй вони або незрозумілі, або просто чужі та ворожі. Ми маємо розуміти, що слово є зброєю, а чуже слово є чужою зброєю і в чужих руках. У нашому випадку — в руках імперії, яка ще не вмерла. Не вмерла вона і в душах малоросійського чиновництва, яке існує як явище вже четверте століття, існує і в незалежній Україні. І насправді, щоб вичавлювати раба з нації, треба потроху вичавлювати малоросійське чиновництво з державного апарату. Щоб зрозуміти, наскільки Україна відстала від європейського світу у виданні художніх перекладів, пропоную порівняти вищенаведений факт (за 24 роки Незалежності видано лише 2558 назв художнього перекладу) і те, що в Німеччині за один тільки 2014 р. вийшло 5847 літературних видань у перекладі німецькою мовою, тобто у 2,3 раза більше, ніж за всю нашу Незалежність — українською. Ось такі підстави для нашого “стриманого оптимізму”. Кожний отакий факт — це свідчення до справи про “розбудову” нашими президентами української бездержавності.
9. Чи любить держава дітей? Відповісти на це запитання можна, проаналізувавши книговидавничу політику щодо дитячої літератури. Наприклад, в Іспанії2013 протягом року вийшло 10 675 назв книг і брошур для дітей і молоді, що становить 12 відсотків усього книговидання, а в Угорщині2015 — 1562 (12,1 %); в Італії2014 — 4621 дитячих видань (8 %); у Польщі2015 — 2071 видання (6,2 %); у Чехії2015 — 1955 видань (10,7 %); у Словаччині2014 — 993 видання (7,8 %); в Данії2015 — 1647 видань (26,9 %); у Швеції2015 — 2117 видань (13,8 %); в Естонії2015 — 766 видань (19,3 %); в Латвії2015 — 438 видань (20 %); в Росії2015 — 6618 видань (5,9 %); в Україні2015 українською мовою вийшло 1057 видань (5,3 %). 48 % французів у 2015 р. купували для дітей хоч би одну книжку. В Чехії питома вага дитячих видань (за назвами) зросла від 3 % (1995) до 11 % (2015). Отже, незалежна Україна не дуже любить дітей?! “Не може ж так буть!” Але ж так є (і про це вже сказано вище — цифрами!). Повторюся: порівняно із середньорічним показником за останні п’ять років “радянської” влади (1987–1991) загальний середньорічний наклад видавництва дитячої літератури “Веселка” у 2011–2015 рр. зменшився у 1017 разів. Тобто незалежна Україна цілковито
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
