“День відмірить золотим лекалом Замірів кипучі віражі”. · 9 Поетичний автограф · с. 9сторінка оригіналу ↗
Микола ПЕТРЕНКО: Микола ПЕТРЕНКО:
Слово Просвіти, №05 за 2018 рік
Ще не скоро
Ще не скоро щем озветься тінню, Ще не скоро мудрість приповзе… День вростає сонячним промінням В радості і щастя чорнозем.
День відмірить золотим лекалом Замірів кипучі віражі — Все оте, що потім позникало, Та ще досі вруниться в душі.
День квітує — що, подоба раю? Пнуться в небо мрії, мов дуби. Те пагіння… потім обрубаю, А чи й сам піду на поруби…
Переплетення
В’язь переплетених огудин, Під небом збратана трава — Закон сполучених посудин, Що біль нарівно розлива.
Тобі щемить — мені аж кряче, Ми посміхнулися — удвох: У двох серцях тривога — наче Край стежки зірваний горох.
Нехай скубуть — чи ж ми не щедрі, Чи ж ми не квітли навесні, Чи ж ми не биті, вчені, терті, Мов недоспівані пісні.
Проллється понад вінця зайве, А вродять роси і сльота: Нам доливає в душі сяйва Небесна вічна щедрота.
Річка, хата і жінка
Ця річка плине мимо нас, В оздобі рути та барвінку: Ти входиш в річку сотню раз, Ти входиш в хату, наче в жінку.
Та хата, жінка і Сула, І ти, що маєш забаганку: Та річка з помахом весла, Та річка, що не та щоранку.
Ну так, Сула щораз не та — А жінка, Господи, а хата?.. Мов плине в далеч суєта, Святою тайною багата…
На чужому березі
Прибивсь до берега, причалив: Життя оманами жене… А те дівча — воно чекало, Хоч ще й не відало мене?
Не чуло — хоч якесь там слово Про нас, про долю молоду? Воно спинилося раптово, Немов спіткнулось на ходу.
Життя по-своєму пророчить, І я вгадати не берусь: Ще — подивом сяйнули очі! Ще — зашарілося чомусь!..
Гніздечко
Сполохана птаха гніздечко лиша, Летить — а куди? — у розгубленій пущі. І вже із гніздечка хтось краде пташа, Оте, ще мале, в золотій шкаралущі.
І все крижаніє, все стигне накруг, А птаха в розпуці — маленька, аж сива… Отак — для забави — найвища з наруг: Наруг для світів нерожденного дива…
Сива троянда
Цвіте — зболіла і несміла, Прижухлих чарів не хова — Моя троянда посивіла, Збіліла, майже снігова.
Цвіте — і не боїться сраму, І я від радості мовчу: Злітають бджоли, мов до храму — Бо ж треба воску на свічу.
Цвіте — сіянням і привітом, Цвіте і в ці осінні дні: Цвіте — бо що зоветься квітом, Як не оте, що в глибині?
Цвіте — чуття навік пригожі, Цвіте — не дбаючи про те, Що вже довкіл усе в пороші, Що й нас тим снігом замете…
Вечір і темно
Вечір і темно. Краще засну, Хай мене в світі не буде до світку: Хто там, ну хто там торкає струну Наче про птаха, запертого в клітку?
Вечір і темно. І лячно. Чи ні? То підповзають із ночі примари: Щось же веселе насниться мені — Променем, що позасвічує хмари.
Вечір і темно. Так довго: зима. Згадок завія — мов серце без шкіри: Сплю я — і темінь нехай подріма, Хай набереться пресвітлої віри.
Та є труди
Вже якось так — як сонях край межі, Як вітер той, що збурить і відлине… Безсмертне не торкається душі, А лиш того, що квітне і загине.
Безсмертя нависає, наче креш, Де жодних меж — бо що там, за межею? І ти кудись у безмір промайнеш, Лишившися для спогадів зорею.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
