Незабутні · “Він добре знав наперед, як може в Україні прозвучати той чи той переклад”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Академік Гримич
Слово Просвіти, №05 за 2018 рік
Михайло СЛАБОШПИЦЬКИЙ
Я прочитав у статті доньки Віля Гримича Марини, що Віль Григорович збирався перекладати роман Меші Селімовича “Дервіш і смерть”. І мені стало надзвичайно прикро, що цей (я сто разів солідаризуюся з доньчиним визначенням його) “чоловік-оркестр” не встиг цього зробити. Розумію, що це було б нелегке випробування для тлумача — відтворити Селімовичів шедевр українською мовою. Але, знаючи Гримичеву совісність і самовідданість у роботі, уявляю, яким був би цей переклад. До речі, українською є роман Селімовича “Фортеця” (переклав Іван Ющук). Це, безперечно, також не рядовий твір. Але проти “Дервіша…” він програє, бо “Дервіш…” — це щось просто містично незбагненне. Не випадково ж саме цей твір було визнано найвидатнішим за кілька десятиліть усієї тодішньої югославської літератури. Як на мене (і я певен, що такої ж думки був і Гримич), “Дервіш” сто разів заслуговував на Нобелівську премію, але в Шведської академії теж є своя стратегія і тактика. 1961 року премію було присуджено югославському письменнику (що теж, як і Селімович, був боснійцем) Іво Андричу. (До речі, в Селімовича є про нього блискуча стаття — еталон того, як треба писати про літературу). Отож шведські академіки, очевидно, вирішили: це буде занадто — давати Югославії дві премії впродовж якихось двадцяти літ — там ретельно виважують, у котру країну, коли віддати найавторитетнішу літературну нагороду. Якби Селімович прожив ще десяток років, то міг би дочекатися премії, бо ж важко уявити, щоб цей твір шведські академіки замовчали б. Як пам’ятаємо, “Будденброки” Томас Манн видав 1901 року, а премію за нього одержав аж 1929-го. А Гюнтер Грасс опублікував “Бляшаний барабан” 1959-го, а премію за нього було присуджено аж 1999-го. Селімович помер 1982-го, у 72 роки, і відтоді його кандидатура вже не могла претендувати на премію, оскільки, як відомо, на її здобуття номінують лише живих. “Роман М. Селімовича “Дервіш і смерть” — дивовижний суворий твір, що безжально розшарпує душу читача. Це роман про розбурхане море життя, глибоке, безмежне, жорстоке, у вирі якого несподівано опинився мусульманський чернець із середньовічного Сараєва…” — писав Віль Гримич 9 березня 1971 року в анотації-заявці на переклад. “Ми публікуємо цю коротеньку рецензію-анотацію як факт нездійснених планів перекладача і його творчі уподобання”, — пояснює Марина Гримич появу цього матеріалу в книжці. Він цінний не тільки влучністю характеристики визначного твору світового письменства, відзначеного десятком авторитетних премій, а і як свідчення літературних уподобань Віля Григоровича, який одразу ж зрозумів, що за твір написав Селімович. До слова, коли я прочитав “Дервіш і смерть” у російському перекладі (з наповненою суперлативами передмовою Льва Аннінського) вже аж 1975 року, то став шукати серед українських письменників, хто читав роман Селімовича або чув про нього. З кількох десятків опитаних його захопленими читачами виявилися тільки Павло Загребельний, Юрій Мушкетик і Роман Федорів. Ця коротка рецензія Гримича на роман Селімовича — один із сотень епізодів його творчої біографії. Я виокремив його лише тому, що він видається мені особливо промовистим для Гримича. Постійно тримаючи в полі зору літературу (яка вся тоді називалася югославською), він одразу ж вирізнив найяскравіший твір, що тільки-но з’явився в ній, і запропонував видавництву свою кандидатуру для його перекладу. Невідомо, як було зустрінуто Гримичеву ідею, бо ж, добре знаючи тодішню нашу політичну атмосферу, легко можна уявити й те, що видавці побоялися пускати у світ такий складний роман, в якому наші наглядачі за літературою легко могли знайти крамолу. Бо ж здається мені, що захоплений “Дервішем…” Гримич навряд чи відмовився б сам од цієї роботи на користь котроїсь іншої. В нього, як і в кожного серйозного перекладача, були творчі амбіції і він добре знав наперед, як може в Україні прозвучати той чи той переклад. Взагалі, балканські літератури також могли б бути однією окремою (але не єдиною!) темою в творчій біографії цього невтомного і багатогранного чоловіка. У першому томі вибраних праць Гримича, що його видала донька в “Дулібах”, представлено його рецензії на твори боснійських, сербських, хорватських та словенських авторів. Нагадаю, що все це писалося, сказати б, для внутрішнього вжитку, а не для друку. Тоді була така система, що видавництва давали для відгуку авторитетним людям зі знанням іноземних мов твори авторів різних країн світу й орієнтувалися на їхні оцінки, вирішуючи, замовляти чи не замовляти український переклад того чи того твору. І хоч усе це матеріали суто прикладного характеру, однак вони вирізняються не тільки логікою аргументації, а й стилістичною виразністю. Гримич, очевидно, просто не вмів щось робити абияк і тому навіть у тих рецензіях у нього немає “напівфабрикатів”. Я знав, що Віль Григорович учас війни навчався в Ташкентському університеті й тоді вивчив узбецьку мову, щоб не розлучитися з нею вже ніколи, — він переклав чимало творів узбецьких письменників і став у нас чи не найвідомішим спеціалістом із тюркських (узбецька, татарська, турецька) мов і літератур. А ще перекладав він із італійської, французької та німецької мов, ставши яскравим представником генерації талановитих тлумачів Миколи Лукаша, Григорія Кочура, Юрія Лісняка, Ростислава Доценка, Дмитра Паламарчука, Анатоля Перепаді, Євгена Поповича, Дмитра Павличка, Андрія Содомори, чиєму внеску в українську культуру просто немає ціни. До речі, якщо говорити про те, хто найосвіченіший у нашій літературі, то без будь-яких суперечок саме такими треба назвати їх, перекладачів. Перекладав Гримич і слов’янські літератури (болгарська, польська, словацька, словенська, чеська…). Як пише його донька, Словенія, словенська література посідає важливе місце в його творчій біографії. Він лишив кількадесят художніх перекладів зі словенської і низку літературознавчих публікацій, за що удостоївся звання Почесного члена-кореспондента Словенської Академії наук та мистецтва. Поміж усіх його публікацій словенського темарію вирізняються дослідження про перекладачів та популяриза-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
