Незабутні · “За концепцією Івана Огієнка, сонце було головним двигуном і джерелом усього живого на землі”. · с. 11сторінка оригіналу ↗
Художні зерна землі полтавської
Слово Просвіти, №05 за 2018 рік
У знаменитому університетському Тарту був унікальний літературний вечір, що його без будь-якого перебільшення можна назвати фестивалем. Там зібрався весь істеблішмент естонської літератури: Яан Кросс, Елен Нійт, Енн Ветемаа, Ральф Парве, Яан Каплінський, Матс Траат, Війві Луйк, Володимир Беекман, Арві Сійг, Юхан Лійв… — це тільки ті, кого я зміг пригадати. Були перекладачі й критики чи не з усіх республік Союзу. Естонці читали вірші своєю мовою, і в них перехоплювали естафету перекладачі, які виголошували ті самі тексти у своїх перекладах. Прекрасне різномов’я лунало під високим склепінням величного старовинного будинку (в естонців, на противагу нам, культ пам’яток архітектури й історії). Гримич читав у своїй інтерпретації Беекмана й Сійга. Олесь Завгородній, який в Естонії майже свій (жив там, вивчаючи мову й культуру), надзвичайно високо оцінив ці переклади, зазначивши, що в них збережено не тільки дух, а й еквілінеарність оригіналу. До речі, сам Завгородній читав переклади Дебори Вааранді й Матса Траата. Якщо Гримич був для естонців сенсацією, бо це стало його першою тут появою, то Завгородній був уже загальнолюбленим давнім знайомцем (на тоді він був лауреатом авторитетної літературної премії імені Юхана Смуула). Вони обидва мали почесну роль першої скрипки в українській делегації на цю прекрасну подію. Я більше не пам’ятаю жодного сюжету з літературного життя, де звучало б кількадесят мов. У Києві при наших зустрічах неодмінно звучала естонська тема. Віль Григорович розповідав, що він іще поклав собі перекласти (головно це була поезія). Я ж тоді писав літпортрети прозаїків (Ліллі Промет, Енн Ветемаа, Яан Кросс, Арво Валтон, Теет Каллас). Коли брати Тууліки попрохали мене перекласти (з російського підрядника) їхні твори, я мав за консультанта — а потім і видавничого рецензента — Віля Григоровича, який допоміг уникнути всяких мовних дивоглядів, спричинених тим, що це був переклад “насліпо” (тобто не з оригіналу). Потім, коли я написав книжку “Гілка ялівцю з Сааремаа” (вона вийшла у “Веселці”), Гримич також писав видавничу рецензію, в якій підказав мені кілька важливих тем з історії та культури естонського народу. Одне слово, рецензент підійшов до справи не формально, як це часто бувало, коли автор рецензії, кинувши кілька дріб’язкових зауваг, ураз виголошував вердикт: рекомендую рукопис до друку. Така практика була не в стилі Гримича. І це ще раз потверджують усі його видавничі рецензії, які Марина Вілівна оприлюднила в батьковому зібранні творів. Якось глянувши в спілчанський довідник, прочитав там долітературну Гримичеву біографію. З подивом довідався, що він був учасником війни, має бойові нагороди. По війні студіював слов’янську філологію в Київському університеті ім. Т. Шевченка. Закінчив аспірантуру, але йому не дали змоги захистити дисертацію. Він поринув у журналістику. “Літературна Україна” й “Молодь України” (де був заступником головного редактора),
Олексій НЕЖИВИЙ
Літературознавець Віталій Дончик переконливо стверджу# вав, що саме Григір Тютюнник розкрив прекрасний і неповтор# ний український національний ха# рактер у його найрізноманітніших — світлих і темних — людських ви# явах, і сам був яскравим утіленням цього національного характеру. При цьому вихідними стають заса# ди, що первинні архетипи були ос# воєні ще дохристиянською куль# турною традицією і в усній (язич# ницькій) словесності набули націо# нальних ознак образів#символів, щоб у писемній словесності (ху# дожній літературі) сконцентрува# тися в національний образ світу, визначаючи світобачення, есте# тичний і етичний ідеали українців. Ще в студентські роки Григір Тютюнник (імовірно перебуваючи 1959 року на літніх канікулах у рід# ному селі Шилівці Зіньківського району Полтавської області) запи# сав фрагмент весільного обряду й одну з колядок. Свої фольклорні записи майбутній письменник за# вершив прислів’ям: “Людина тричі на віку дивна: як родиться, як же# ниться і як умре”. Українська народна пісня в оповіданні “Оддавали Катрю” ви# ражає головну художню домінанту всього літературного твору: “Кат# ря, осміліла після двох чарок шам# панського, теж пристала до пісні, зразу тихенько, немов сама собі співала, коли ж чоловіки потужни# ми басами заглушили підголоска, взяла раптом першим, дзвінким і чистим, як буранець на дні крини# ці, голосом: Ой, братіку, сокілоньку, Ой, братіку, сокілоньку, Та візьми ж мене на зимоньку… Від цієї давньої, ущерть нали# тої смутком пісні, з якою виросло не одне покоління хуторян і не од# не покоління пішло на той світ, у жінок бриніли сльози на віях, а чо# ловіки хмурилися, сумнішали очи# ма й прохмелялися, наче й не пи# ли, а Грицько Байрачанський ви# тав своїм тремтливим тенором ви# соко#превисоко, як одинокий птах попід хмар’ям. Здавалося, не де# сятки людей співало ту пісню, а одна многогласа душа”. Авторське відчуття і навіть співпереживання цієї народної піс# ні й стало складником літератур# ного етюду Григора Тютюнника, адже для автора зміст пісні асоці# юється з конкретною історичною епохою: післявоєнними роками другої половини ХХ століття, коли мати сиділа на призьбі, “поскла# давши руки під пахви, щоб долоні не так щеміли од жнив’яних курят
Я бачив сестру — обшарпану, з синіми на холоді губами і вмоченими у сльози віями. А біля неї — дев’ятеро діток. Труться об спідницю, тремтять і грузнуть у грязюку по кісточки. Брата я не бачив — так його ненавидів… Але найчастіше співала мати отак у надвечір’я, як сонце вже навзаходи. Ото було сидить на призьбі, поскладавши руки під пахви, щоб долоні не так щеміли од жнив’яних курят, і дивиться услід сонцю. А воно ось-ось за байрак сяде, вже промінням крізь гілля ледве продирається… А мати до мене: Тихесенький вечір На землю спадає І сонце сідає В темнесенький гай… А потім обернеться до сонця та: Ой, сонечко ясне. Невже ти втомилось Чи ти розгнівилось — Іще не лягай… І ввижається мені, що соняшники в грядках низько-низько вклоняються своїми шапками сонцеві й листям своїм шарудять потихеньку: “Не лягай…”. А воно і справді соромиться тих прохань — зашарілось, затулилося віттям, зникло.
Г. Тютюнник, студент І курсу
(із раннього ранку жінки вручну в’язали ще вологі снопи — прим. О. Н.), і дивиться услід сонцю”. Як бачимо, тут наявний образ#архе# тип сонця, який ще в язичницькі часи сформувався у прадавній символ, а в художній літературі став своєрідною домінантою в зображенні національного світог# ляду. За концепцією Івана Огієнка, сонце було головним двигуном і джерелом усього живого на землі, а людина й природа залежать від сонця, адже без нього немає життя на землі. Тому сонце обожнювало# ся в українській народній поезії тау давній українській літературі. Як# що ж говорити про творчість Гри# гора Тютюнника, то за частотою вживання й художньою напругою сонце зустрічається найчастіше. Також величезне художнє значен# ня мають образи#символи: матері, батька, дороги, хати#рідної домів# ки, води, землі, місяця, хмари, де# рева. Із часом народна пісня “Чор# на хмара наступає” стала виразни# ком національного характеру в оповіданні “Оддавали Катрю”, що вперше опубліковано в журналі “Вітчизна” (1971, №4). Ймовірно, що написаний цей твір ще в середині 60#х років. Збе# рігся машинопис із авторською правкою, де Григір Тютюнник про# понує два варіанти заголовка “Пісняреві” або “Володимирові Самійленкові”. Віддаючи данину авторському задуму, визначаємо заголовок “Пісняреві Володими# рові Самійленкові”.
Міниться барвами небо: то жовтогарячими, то червоними, то зеленими і, нарешті, розливається бузиновою юшкою. І барви ті німою музикою вторять матері: Не слухає сонце, За гору сідає І нам посилає На всю ніч — прощай! Ой, сонечко ясне, Невже ти втомилось Чи ти розгнівилось І ще не лягай… — Мамо, хто склав оцю пісню? — питаюся. А вона: — Бог його знає, сину. Мабуть, люди… Потім, майже через п’ятнадцять років, я таки взнав, що пісню цю склав Володимир Іванович Самійленко, а оті дві — люди, народ, що шукав у пісні відпочинку натрудженим рукам, відради — серцю, наснаги — розумові. Поет знав свій народ, жив його почуттями і мріями, тому й кажуть про його пісню, що складена вона людьми. Сьогодні я кланяюсь поетові за неї низенько, низенько — кланя. юсь від себе і від матері…
Підготовка тексту О. Неживого за автографом Григора Тютюнника. Друкується вперше.
Цей невеликий за обсягом літературний твір є ще одним свідченням любові Григора Тютюнника до рідної землі, полтавської та української пісні. Письменник у своїй творчій скарбниці залишив не так багато літературних портретів чи образків, що розповідають про знаних митців: “Ясен цвіт слова. Василеві Земляку — на його п’ятдесятиріччя”, “Світла душа. До 50-річчя з дня народження В. М. Шукшина”, про Андрія М’ястківського “Оповідач дитячої провесни”, про Андрія Головка “Талант чесний і мужній”. А ще він любив ходити Полтавою, вслухаючись у неспішну розповідь найкращого знавця духовних перлин рідного краю — літературознавця Петра Ротача. Думається, саме від нього Григір Тютюнник почув розповідь про Володимира Самійленка. Ще 1968 року Петро Ротач опублікував біобібліографічну розвідку про письменника-земляка в авторській рубриці “Літературна Полтавщина” журналу “Архіви України”. А ще в центрі Полтави зберігся будинок колишньої Полтавської гімназії, де в 1875—1884 роках навчався Володимир Самійленко. Отож Великі Сорочинці (там народився 1864 року) та благословенна Полтава дитячих і юнацьких літ залишились у його світовідчутті на все життя. Тому художнє коріння ліричної поезії “Вечірня пісня”, що написана 1896 року, теж полтавське.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
