“Рух за рідну українську церкву став на Бориспільщині масовим і результативним”. · 9 Першодрук · с. 9сторінка оригіналу ↗
Голгофа священика
Слово Просвіти, №05 за 2019 рік
Валентина СТРІЛЬКО, кандидат педагогічних наук Через багато сотень років панування в Україні російської церкви, нарешті, постала Автокефальна православна церква України. Шлях до неї був довгим, важким і кривавим. 100 років тому, після проголошення УНР незалежності України, кращі її сини та дочки відразу почали створювати незалежну від Москви Українську Автокефальну Православну церкву. Активно взялося до цієї надзвичайно важливої справи багато мешканців Бориспільщини. Були серед них не тільки національно свідомі священики, а й вчителі, прості селяни, студенти, українська інтелігенція, деякі поміщики. Цей рух за рідну українську церкву став на Бориспільщині масовим і результативним. Майже у кожному селі дуже швидко створили церковні громади Української Автокефальної Православної церкви. Вони домоглись відправляти церковні служби у сільських храмах по черзі з російською церквою, яку тоді називали слов’янською. Правда, в деяких селах з приводу цього відбувалися серйозні суперечки, які інколи доходили до сутичок, зокрема в Гнідині та Воронькові. З перших днів поширення руху за незалежну від Москви українську православну церкву влада розпочала з ним боротьбу. Вона була різноплановою: одних — залякували, інших — вербували таємно співпрацювати з каральними радянськими органами, організовували різноманітні провокації, особливо стійких арештовували, розстрілювали або засилали на довгі роки в радянські концтабори, з яких майже ніхто не повертався. Сто років тому це робила московсько-більшовицька влада, яка сьогодні найбільше галасує про утиски російської церкви в Україні. На Бориспільщині у ті складні для України часи було багато тих, хто мужньо витримав удари долі, не продав християнську совість, беріг свою честь і гідність, не вагаючись, віддавав за Україну життя. Один із них — уродженець села Велика Стариця Желевський Максим Омелянович. Він народився 1900 року у працелюбній хліборобській родині. До 1919 року навчався в Гоголівській гімназії на Бориспільщині, потім у Бориспільській агрошколі. Та й там навчався недовго, бо його привабила українським духом Бориспільська Українська гімназія імені Павла Чубинського. 1920 року Максим Желевський вступив до цього навчального закладу, а 1921-го отримав диплом, який надавав йому право працювати вчителем. Українець Максим Желевський, безперечно, не стояв осторонь боротьби за Українську державу. Він брав активну участь у антибільшовицькому спротиві на Бориспільщині в лавах Воронківської сотні під командуванням своїх земляків полковника Івана Міхна та Івана Черпака. 1921 року входив до керівних органів Всеукраїнського Центрального Повстанського Комітету під керівництвом бориспільця Івана Чепілка. Після встановлення радянської влади в Україні Максим Желевський деякий час працював учителем у Бориспільському районі, був сільським старостою в селі Велика Стариця. Незважаючи на молодий вік, швидко зрозумів, що в незалежній Україні повинна бути і своя незалежна від Москви церква. Тому не стояв осторонь створення Української Автокефальної Православної церкви, був одним із найактивніших її прихильників. Син старости Михайлівської церкви села Велика Стариця з ранніх літ співав у церковному хорі, знав напам’ять безліч молитов, був глибоко віруючим. Тільки ніяк не міг зрозуміти, чому церковні проповіді виголошують не українською мовою. Коли 1925 року М. Желевський отримав сан священика УАПЦ, всі служби він проводив лише рідною українською мовою. 1926 року радянська влада розпочала тотальний наступ на новостворену Українську Автокефальну Православну церкву. Для дискримінації митрополита УАПЦ Василя Липківського на церковному соборі у Києві 1927 року органи НКВД спробували завербувати Максима Желевського та направити його для участі в цьому заході. Але на Соборі священик Желевський виявив громадянську сміливість та палко, зі сльозами на очах, виступив на захист митрополита Василя Липківського. Безперечно, радянська влада не пробачила молодому українському священику такого непослуху. Багато про що говорять матеріали кримінальної справи проти Максима Желевського, яка була порушена влітку 1928 року. У постанові про притягнення його до кримінальної відповідальності за зраду Батьківщини слідчий Свириденко наводить “аргументи” “зради”: “В своих проповидях говорил: “Україна не вмерла, вона живе, і бог допоможе українцям стати на свої ноги за допомогою нашої автокефальної церкви”. Ще один “доказ” його “злочину”: “Оказавшись в рядах УАПЦ, он стал на периферии Киевского округа одним из активнейших деятелей контрреволюционной части УАПЦ, выступая постоянно застрельщиком на всех кампаниях УАПЦ, направленных против Компартии и Советской власти. В 1925 году в селе Велика Старица он агитировал среди селян о бесполезности страхования посевов и натравливал украинцев на селян, причем у него на квартире часто происходили какие-то совещания бывших петлюровцев. 25 мая 1925 года он был завербован осведомителем под кличкой “Подгрушенский”. Начиная с момента вербовки и до настоящего времени Желевский М., являясь осведомителем КОП- ГПУ, не только не прекратил своей антисоветской деятельности, но наоборот углубил её. Так он в своих проповедях говорил неоднократно своим прихожанам: “Україна не вмерла, вона живе, і бог допоможе українцям стати на свої ноги за допомогою нашої автокефальної церкви”. У кримінальній справі детально описано подвиг священика Максима Желевського на Соборі Української Автокефальної Православної церкви, де він сміливо захищав рідну для українців церкву та її очільника Василя Липківського: “Будучи избранным делегатом на Окрсобор УАПЦ в 1927 году, и получив из ГПУ директиву, как себя держать на нем по отношению к митрополиту Липкивскому /проводившему контрреволюционную работу в церкви/ он, Желевский М. Е., не только не выполнил директивы, но наоборот, выступая на Соборе, со слезами на глазах взывал о защите личности Липкивского, а после того, как 2-й Всеукраинский собор осудил деятельность Липкивского и низложил его, Желевский М.Е. проводил агитацию такого характера: “Собор не имел права низлагать митрополита без церковного суда, а поэтому низложение его не имеет силы и значения”. Последнее время он распространял слух о скорой перемене власти, терроризировал население, распространял слух, что в случае переворота, он, в первую очередь, расправится со своими двумя врагами из с. Войтовцы. Имея намерение украинизировать славянскую общину в м. Нерановичи, он явился туда и стал призывать население записываться в члены общины УАПЦ, говоря: “Я пришел не за вашими копейками, а затем, чтобы спасти вас от притеснения власти”. Будучи арестованным, гражданин Желевский Максим Емельянович категорически отрицал на допросах предъявленные ему обвинения, заявил, что он никогда ни в каких бандах не состоял и контрреволюционной агитации не проводил, причем на последнем допросе вел себя крайне вызывающе, не желая отвечать даже на вопросы”. Як наслідок, Максима Желевського офіційно визнали “соціально-опасним елємєнтом” і заслали до Сибіру в концтабір, з якого він уже не повернувся. Варто ще додати, що не тільки Максима Желевського, а всіх священиків Української Автокефальної Православної церкви на Бориспільщині вбила радянська влада. Реабілітували Максима Желевського 1999 року. У “Висновку про реабілітацію” записано: “Доказів скоєння злочинів Максимом Желевським у справі немає”. [Архів Громадських організацій, справа 45503]
Максим Желевський (сидить) із рідною сестрою Галею, 1927 рік
Максим Желевський (у першому ряду, в центрі) із активістами Української Автокефальної Православної церкви села Велика Стариця, 1928 рік
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
