Шевченкіана · “Двадцятичотирирічний учорашній кріпак у присутності майбутнього царя не збентежився, не розгубився, не знітився”. · с. 10сторінка оригіналу ↗
Тарас Шевченко: «Нащо здалися вам царі?»
Слово Просвіти, №05 за 2019 рік
Народження нового проекту “Подробиці Шевченкового життя” вмотивоване глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. У другій публікації проекту історик-шевченкознавець Володимир Мельниченко нагадує, що Тарас Шевченко носив у собі, говорячи словами незабутнього Івана Драча, “лютий гнів на всіх царів”. Автор розповідає, що духовним поштовхом до написання цієї статті й винесення її на початок проекту став той день (13 грудня 2018 р.), коли Дмитро Павличко приніс у “Слово Просвіти” свій вогненний вірш “Геть від Москви!”, конгеніальний Шевченковим страстям, і прочитав йому з автографа. В устах українського патріарха визвольної поезії ці рядки запеклися історичною інвективою: “Геть від Москви! Там сплять царі криваві, / І сниться їм, що нас женуть вони в Сибір…”
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Ми з Шевченком прийняли його високість” Нагадаю, що Шевченко був “знайомий” з майбутнім царем Олександром ІІ. Це сталося в квітні 1838-го, через два дні після того, як В. А. Жуковський у майстерні К. П. Брюллова вручив Шевченкові відпускну, що звільняла його з кріпацтва. Сам Брюллов працював тоді над портретом Жуковського. Так от, А. М. Мокрицький записав у своєму щоденнику 28 квітня 1838 р.: “Сьогодні вранці я малював у Брюллова, коли прийшов Путята (Путята М. В. — письменник, публіцист, знайомий В. А. Жуковського. — В. М.) і повідомив нам, що наслідник в академії і, можливо, зайде до Брюллова”. Як відомо, старший син імператора Миколи І Олександр Миколайович після вступу батька на престол у 1825 р. був проголошений спадкоємцем, а ледь йому сповнилося 16 років, у квітні 1834 р. прийняв і присягу як наслідник престолу. Та продовжу розповідь А. М. Мокрицького: “Справді, не минуло й півгодини, як його високість завітав до нас. Ми з Шевченком прийняли його, він запитав мене про Брюллова, потім дивився велику картину, — відгукувався схвально. Подивившись усе дуже уважно, запитав, чи можна пройти в інші кімнати. Пішли, побачив він портрет Жуковського і був ним надзвичайно задоволений… Йдучи, він доручив мені сказати, що дуже шкодує, що не побачився з Брюлловим. Коли він пішов, я кинувся нагору доповісти своєму панові про відвідини, передав йому точно про все бачене й чуте…” П. В. Жур зазначав: “Можна уявити, як потішалися “Карл Великий” та його молоді друзі Мокрицький і Шевченко над царським нащадком, який уявляв себе знавцем мистецтв”. Потішатися молоді й талановиті учні Майстра, звичайно, могли. У Шевченка в Щоденнику є розповідь про те, як у 1839 р. він із В. І. Штернбергом, — “ледь оперені юнаки” — розглядаючи в кабінеті самого В. А. Жуковського привезені ним із Німеччини твори тамтешніх художників, осудливо підсміювалися — “висловлювали вголос свою думку і своєю простодушністю довели до того сумирного і делікатного Василя Андрійовича, що він назвав нас зіпсованими учнями Карла Павловича…” Втім двадцятирічний великий князь, який здобував освіту під наглядом В. А. Жуковського, невігласом не був. Інша річ, як особливо достойно молоді художники поводилися: не метушилися, не кликали на допомогу К. П. Брюллова, котрий, скоріше за все, не захотів зустрічатися з наслідником, не стелилися листом перед ним… І двадцятичотирирічний учорашній кріпак у присутності майбутнього царя не збентежився, не розгубився, не знітився, а повівся з абсолютно природним достоїнством українця, котрий уже виношував у собі доленосні поетичні рядки: Зажурилася Україна — Така її доля! Зажурилась, заплакала, Як мала дитина. Ніхто її не рятує… Той молодий українець уже напевне не чекав для неї порятунку ні від Миколи І, ні від його наслідника… А великий князь Олександр Миколайович і гадки не мав, що перед ним стоїть істинний Рятівник України…
“Так, мов я читаю історію України…” У квітні 1847 р. в ході слідства у справі Кирило-Мефодіївського братства його член, студент Г. А. Андрузький свідчив: “…Головне правило Шевченка: хто відданий государю — той негідник…” Нагадаю Тарасові рядки з поеми “Сон” про Петра І та Катерину ІІ: Це той первий, що розпинав Нашу Україну, А вторая доконала Вдову сиротину. Кати! кати! людоїди! Наїлись обоє, Накралися; а що взяли На той світ з собою? Тяжко/тяжко мені стало, Так, мов я читаю Історію України… Так бачилася Шевченкові наша історія, і працівники канцелярії ІІІ відділу — вищого органу таємної політичної поліції — старанно й ретельно переказували антицаристський зміст його поезії: “Із рукописних його творів більше вартий уваги за шкідливим спрямуванням вірш його “Сон”. Тут Шевченко представляв себе уві сні й перенесеним спочатку в Сибір, затим у Москву і, нарешті, в С.-Петербург. У Сибіру він бачить злочинців у рудниках і в ланцюгах, які гинуть від покарань; у Москві описує виснаження військ на параді, а в С.- Петербурзі — зібрання в палаці. В зібранні сьому, за його словами, чекали государя імператора з трепетом, і коли він вийшов, усі вельможі мовчки оточили його; розмова йшла про отчизну, петлиці й останні маневри; кожний намагався стати ближче до імператора, щоб удостоїтися отримати від нього ляпаса чи хоч би пів-ляпаса; государ підійшов до найстаршого, ткнув йому в обличчя; вельможа, зі свого боку, ткнув наступного за ним, цей — наступного і, таким чином, стусан зверху обійшов усіх — від першого до того, який стояв біля дверей; а в зібранні розляглося: ура, ура, ура! В іншому місці козаки висловлюються у нього: “О царю поганий, царю проклятий, лукавий, аспиде неситий!” (Точно цитували жандармські канцеляристи поета! — В. М.). Шевченко вдається до всіх їдких і пасквільних виразів, де тільки торкається государя імператора і взагалі росіян. У кінці “Сну” він уявляє себе перед пам’ятником, спорудже-
А. Мокрицький. Автопортрет. 1835–1836 рр.
ним Петру І Катериною ІІ, і виливає жовч свою і на того, і на ту, кажучи, що Петро І придушив свободу Малоросії, а Катерина ІІ довершила почате ним”. (Тарас Шевченко. Документи та матеріали до біографії. 1814–1861. — К.: Вища школа. — С. 299–300). Цікаво, що великий українець П. О. Куліш уїв Шевченка кілька десятиліть потому в унісон із жандармами: І на Петра й на Катерину Хулу да клевету верзли. Удвох вони нас “розпинали” Вдвох “сиротину доконали”. Сутнісно різні погляди Куліша й Шевченка на російських царів підтверджує вірш “Гімн єдиному цареві” (1882), в якому Пантелеймон Олександрович патетично писав про Петра І: Ти наш... Без тебе нам прийшлось би всім пропасти, Без подвигів і праць твоїх великих.
Ми “праведним царем” тебе прозвали Ще аж тогді, як наші людоїди З Мазепою та шведом накладали, Не чуючи Полтавської побіди... І далі: “Патроне наш, заступнику небесний!”; “На небесах твій дух возвеселиться, ввесь Руський Світ, мов сонце, осіяє...” тощо. Можна, звичайно, пояснювати, що ці оцінки висловлені “в полемічному запалі”, або запевняти, що П. О. Куліш нібито не знав усіх царевих репресивних заходів щодо українства. Більше того, деякі історики стверджують, що Кулішеве оспівування колонізаторської діяльності в Україні Петра І та Катерини ІІ взагалі “пояснюється головним чином сподіваннями письменника на те, що добитися рівноправних відносин із Росією Україна зможе не шляхом збройного народно-визвольного повстання, а реформами “згори”. Хай існує й така точка зору. Кожен вільний вибрати між Шевченковим і Кулішевим сприйняттям історії, бо, за великим рахунком, третього не дано. Безкомпромісну Шевченкову позицію щодо російських царів блискуче передали сучасні шевченкознавці: “Ще в середині 40-х років, у той час, коли значна частина, якщо не більшість, волелюбних громадян Російської імперії не могли ще говорити про “Государя”, “Отца”, “Вождя Русского народа” без вірнопідданого “содроганія” і “благоговенія”, — Шевченко зробив царя і царицю об’єктом комедії (“Сон”) і сказав на адресу російських царів страшні, немислимі тоді слова: “Кати! кати! людоїди!”. Сьогодні нам навіть важко уявити всю міру безстрашності такої думки, таких слів для того часу. Як і ту політичну мудрість, що була для цього потрібна. У той час, коли Петро І і Катерина II були мало не канонізованими святими Російської імперії, найбільшими святощами імперського іконостаса... Шевченко кинув у вічі і їхнім духовним нащадкам, і російсько-українським казенним патріотам слова невмирущої правди...” Це академіки І. М. Дзюба і М. Г. Жулинський. Надзвичайно сильно сказано! Кобзар сприймав історичну несправедливість царизму у вселюдському масштабі: О люди! люди небораки! Нащо здалися вам царі? Нащо здалися вам псарі? Ви ж таки люди, не собаки! Сподіваюся, нині ніхто не думає, що ці застережливо-пророчі слова стосуються лише монархів, які владарювали в тодішній Росії. Відомий український поет Павло Мовчан емоційно передав Шевченкове молитовне звернення до Бога: Згасали ремства і прокльони, холов язик, вщухала мова… І в ніч глуху, стоповерхову високий піднімався крик: “Царів, кровавих шинкарів У пута кутії окуй, В склепу глибокім замуруй”.
“Я сказав собі, що з мене не зроблять солдата” Серед печальних фактів поетового життя є подробиця, про
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
