Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Незабутні · “Україно, степова Елладо, Я твій син по лінії прямій”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Ю Юрріійй ККІІББЕЕЦ ЦЬЬ.. Щодня в любові воскресаю…

Слово Просвіти, №05 за 2019 рік

Юрій Іванович Кібець народився 6 серпня 1946 р. у cелі Котівка на Дніпропетровщині. 1970 року закінчив історико-філологічний факультет Дніпропетровського державного університету. Працював журналістом, редактором республіканського видавництва “Промінь” (“Січ”). 1987—94 рр. — заступник директора з літератури і драматургії Муз.-драм. театру ім. Т. Шевченка. Очолював Дніпропетровське обласне літературне об’єднання ім. П. Т. Кононенка. Співпрацював з театром поезії “Весна”. Літературне визнання принесла перша збірка лірики “П’ята пора”, що вийшла в Києві 1970 р. Твори друкувались також у республіканських журналах, альманахах, антологіях, колективних збірках. За книгу “Волошки Волошина” удостоєний мистецької премії імені народного артиста УРСР Антона Хорошуна. Ю. Кібець — лауреат літературної премії імені правозахисника Івана Сокульського. Відомий і як перекладач понад 20 творів світової та російської драматургії українською мовою. Написав пісні до численних вистав українського театру. З 1977 року Юрій Кібець — член Національнoї спілки письменників України. Був заступником голови правління Дніпропетровської обласної організації НСПУ. Заслужений діяч мистецтв України, член Національної спілки театральних діячів України. Член Міжнародного товариства прав людини. Пішов поет з життя після тривалої хвороби 23 січня 2019 року. Кремований. Прах розвіяно 25 січня 2019 року над р. Дніпро на Монастирському острові у місті Дніпро. Орільська осінь Батько пише вінок сонетів, Мати в’яже вінок цибулі... На прозорій летить кареті Пишна осінь на перші гулі. Листя падає під колеса, Як жертовний дарунок серпня. Листя пада на сині плеса, Синій терен у згадках терпне... У садах повно яблук стиглих, Що удосвіта впали в трави. А батьки натомлені встигли Вересневі довершити справи — Батько склав свій вінок сонетів, Мати склала вінки цибулі... Осінь пишна в сяйній кареті Полетіла на треті гулі. Палить люльку туман Незалежна, золотопожежна Осінь бенкетує по садах, — То підпалить грушу обережно, То опалий лист поверне в прах. Ось туман старезну люльку палить, Крекче, наче дід у курені. Осінь — тут як тут: на гострі палі Глечики чіпляє наливні. Сушаться у сонячній сушарні Яблука, гриби та гарбузи. Приворотне зілля у кошарі Зріє для дівочої сльози. П’є чаклунка-осінь пізні роси, Б’є косою в перший льодостав: Лиш мороз до сну її припросить, Щоби не ловила більше ґав. Лінія на долоні степу ...І тече вода жива до нас, i пиймо тую, бо все од Сварога до нас життям тече. З “Велесової книги” Україно, степова Елладо, Я твій син по лінії прямій. Мене знають скіфські зорепади, Пам’ятає кожен буревій. Коли тиша землю пеленала, Осідлав я скіфського коня. Сто племен в побоїщах сконало, Доки я припнув коня до пня. Став орати з оріями разом, І благословив мене сам Ор. Під густим тисячолітнім в’язом Вчив дітей зростати без погорд. Виростали діти, і для батька Здобували книги світові. Потім звичайнісінька колядка Перейшла у звичаї нові. Колесо, дароване Трипіллям, Понесло мене у всі світи. Лікувало рани рідне зілля, Я навчився душу берегти. Золотаве диво візантійства Глянуло на мене із ікон. Я причетний став до того дійства, Хоч Перуна пам’ятав вогонь. Прижилася віра православна У краю, де вже були боги, Де Гіперборея стародавня Ставить нашу долю на ваги. Будуть у минуле ще прориви, І в майбутнє буде ще ривок... І мій скіфський кінь золотогривий В еру Водолія ступить крок. Легенда про людину й солов’я Солов’їв у древності сліпили, Очі випікаючи огнем, Щоб співали солов’ї щосили, Темінь переплутавши із днем. У гаремі десь цілодобово Щебетання чулось золоте. Скільки віри, світла і любові Уміщало серденько просте! Солов’ї співали-відробляли Для повій і власників крамниць, А коли серденька розривались Запікали їх до паляниць. Дуже полюбляли можновладці Пироги з серцями солов’їв. Радили їм ще придворні радці Солов’їв привозить з-за морів. Їх везли в Стамбул із України, Замовляв сам Пишний Сулейман. Роксолана чула щохвилини Спів той чистий, наче діамант. Плакала дружина Сулеймана І сліпі ридали солов’ї... Так співці, заведені в оману, Нагадали рідні їй краї, Нагадали гетьманів, оглухлих До народних незагойних ран, Хоч вина у золотому кухлі Подавав їй щедро сам султан. ...Вразила мене легенда древня, Кривди завдала земним літам, Надто солов’ї й поети кревні, Щоби їхню кров прощать катам. Лист до друга із Чорнобильської зони Поріг білої хати — той больовий поріг, Переступивши який, ти спізнав України болі... Сік молодий верби, оленя кровобіг ти відчуваєш, ніби сам народився в полі. Пороги старі Дніпра — теж пороги судьби, Переступивши які, ми на душу собі наступили... Зелень та цвіль води, чорнобильські хижі гриби — Хіба не ми особисто отруюєм небосхили?! На кого кивати нам? Друже, на плечі обом Лягає відповідальність дочасно опалим листям... Мало, ой дуже мало отримать червоний диплом, Ще зміст Червоної книги треба зробити чистим! Рідні могили Дощ оплакує три доби Горбик мами, могилу батька. Потім виростуть тут гриби, Легко зробить вітрець зарядку. Набереться дзвінка роса В поминальну забуту чашку, І задивляться небеса На останню в траві ромашку. Ляжу я на густий спориш І почую, як серце стука... Батьку рідний, а ти не спиш, Скрізь твоя воскресає мука. Що ж, відмучився, відлюбив, І зоставив мені на згадку Сиротливі оці гриби Та вітрець, що зробив зарядку. Ну, а поруч ще — дідів хрест, Пантеон степового роду... Ще... зоря, що з нічних небес Задивляється вглиб народу. Коліївщина Черкаська білява дівчина Розповіла екскурсантам Про ювілей Коліївщини, Тріпнувши розкішним бантом. Добре, що є ти, дівчино, Добре, що є Україна, — З вічним стремлінням до вічного, З відразою жить на колінах. А за вікном яблуневиться, Вітер пелюстками грається. Конвалія поміж деревами Мучиться, але не кається. Проб’єшся, ти, Квітко, до сонечка, Як дівчина ця — до Історії... В обох вас народяться донечки, Будуть і щастя, і горе. По колу місяць покотиться, Юнак покохає дівчину, І знову комусь захочеться Дізнатись про Коліївщину. Диптих 1. Має поле своє біополе, Загадковістю дихає степ. Має ауру срібна тополя, Під якою замислився склеп... Має душу найтонша билина І найвищий у полі курган... Заридає криваво калина, Коли висохне синій лиман. Я дивлюсь із зачаєним сумом, Як лелека гнізда не знайшла. Я пронизаний тим біострумом, Що пустила в душі ковила. Ось крізь мене бджола пролітає, Серце любляче — це не стіна. Кожна квітка цю істину знає, А кохана, буває, не зна... Сонце тепло проводить рукою По русявім волоссі моїм. Предок мій, старокиївський воїн, Зупиняв тут і блискавку, й грім. ...Має пам’ять своє біополе, Я всотав усіх пращурів біль, На ті рани везуть із роздолля Чумаки нерозтрачену сіль. 2. Доле, дай мені солі на рани, Щоб не зрадив я предка свого! Щоб у кратері долі-вулкану Не заснув спопелілий вогонь. А в зіницях спалахує Калка Синім полум’ям зраджених вод. Не могла утопитись русалка, — Стільки падало зброї з заброд! Так і досі земля не приймає Ятаганів, чужинських мечів — Щовесни їх ріка вимиває, Викидаючи з ґрунту вночі. Чорна аура темного часу Не зуміла зачати кубла Ні у чистому серці Тараса, Ні в слов’янському небі села... Світла аура болю й любові, Ти — розквітла в коханих очах, Бо кохання цвіте не на крові, А на світлих надіях прочан! Вічна пісня часу …Старий Каліостро, дивився … наче кібець, гостро. Ліна Костенко Він був скарбник секунд, володар часу. Городник, майстер — дід Золоторіг. Ловив ще рибу, полював бекаса, Та знов — до столу, щойно на поріг. На тім столі, чарівнім і принаднім, Що змалку пам’ятає всяк малюк, У зовні непривабливім безладді Лунав ста циферблатів перегук. Лягло на плечі діду сто талантів, Ось — тесля він, а ось — годинникар. Консультував заїжджих аспірантів, А ще Золоторіг був квітникар. Його дружину звали дивно — Марта, Вона мене ще вчила в дитсадку (Якраз про те найкращі фотокартки Зробив дідусь на довгому віку). Були вони із батьком добрі друзі, Давно сердець їх змовкнув перегук… Два вчителі, випускники педвузів, Два доктори народницьких наук. Уточнював мій батько добровісно: Він не Золоторіг — Золоторук! З тих пір я знаю: час — це вічна пісня, Що не дається без любові й мук.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин