Шевченкіана · “Здесь русский дух, здесь Русью пахнет”, — тобто салом, чадом і всілякою мерзотою”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Тарас Шевченко: «Скверно пообідали в трактирі…» 10 історичних мініатюр
Слово Просвіти, №05 за 2020 рік
Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка
“Капернаум” — сиріч трактир “Берлін”… Так писав Шевченко в автобіографічній повісті “Художник” про чергову зустріч художника з малярчуком-кріпаком: “…Мы отправились в “Капернаум” чай пить. ”Капернаум” — сиречь трактир1 “Берлин” на углу Шестой линии и Академического переулка. Так окрестил его, кажется, Пименов во время своего удалого студенчества”. Ішлося про М. С. Пименова (1812— 1864) — російського скульптора, який навчався в Академії мистецтв у 1824—1833 рр., а потім став її викладачем. У листі до М. О. Осипова від 20 травня 1856 р. Шевченко назвав його “дуже достойним художником”. Що стосується “Капернаума”, то, за “Біблією”, це — назва новозавітного міста в Галілеї, в якому любив перебувати й проповідувати Ісус Христос. Очевидно, що так несподівано назвати трактир, в якому збиралися майбутні художники, можна лише в натхненно-молодецькій, одчайдушно-завзятій студентській порі, яку красиво пережив і Шевченко. Невідомо, чи саме М. С. Пименов дав друге ім’я трактиру “Берлін”, але нині всі ресторанознавці незмінно посилаються на побіжну фразу Шевченка. Як би там не було, в Петербурзі та й в усій Росії трактири почали іронічно-жартівливо називати “капернаумами”. Скажімо, так часто величали відомий у місті трактир І. Б. Давидова на розі Кузнечного провулку і Володимирського проспекту, в якому в окремій залі зустрічалися співробітники літературних журналів “Современник”, “Отечественные записки” та ін., і це стало мало не офіційною його назвою…
“Нехай приносять самовар” Двадцятого лютого 1846 р., у п’ятницю, Шевченко з О. С. Афанасьєвим-Чужбинським прибули до Ніжина і зупинилися в готелі під характерною назвою “Не минай”. Як видно зі спогадів Шевченкового попутника, наступного дня “прокинулись ми в суботу досить рано, і… я хотів піти у крамниці купити деякі припаси… Виходячи з дому, я просив Шевченка приготувати чай. — Не хочеться мені уставать, — промовив він, — щось я утомився… Нехай приносять самовар, а прийдеш сам і зробиш чаю… Повертаюся хвилин через двадцять. Тарас Григорович був одягнений. За столом сидів якийсь юнкер, пив чай і підливав собі у склянку рому з карафки, поданої послужливим номерним”2. Виявляється, той, програвши казенні гроші, зайшов до Шевченкового номеру позичити п’ять карбованців, а поет, по доброті душевній, запросив незнайомця напитися чаю. Та коли незваний гість осушив усю карафку рому і зажадав другої, Тарас Григорович вирішив зменшити свою пожертву до трьох карбованців… Утім, у нас не про це йдеться, хотів лише відзначити, що в ніжинському готелі можна було замовити чай і дещо до нього… До речі, в спогадах Шевченкового шанувальника, письменника Л. І. Глібова (1827—1893), є відомості про конкретні зручності, “які ви можете знайти в кондитерській і готелі під фірмою “Не минай”, де вам доставлять добрий стіл, всякого роду лікер, наливки, дуже хороший шоколад, каву і завжди свіжі пирожні та конфети”. Нагадаю, що в Шевченковій повісті “Близнецы” офіцер “зашёл в так называемую кондитерскую Неминая и порядком кутнул…” Йшлося саме про кондитерську поблизу готелю “Не минай”.
“Пішли в напрямку до “Зеленого трактиру” У щойно згаданій повісті “Близнецы” Шевченко згадує також один із перших в Києві й особливо популярний у першій половині ХІХ століття “Зелений готель” (або “Зелений трактир з нумерами”), що знаходився недалеко від Києво-Печерської лаври на Московській вулиці. Герой повісті захопився молодою дівчиною, котру випадково побачив на знаменитому ганку друкарні Києво-Печерської лаври, з якого відкривалися гарні краєвиди на Київ і Задніпров’я: “Они пошли по направлению к “Зелёному трактиру”, и я за ними… Я вошёл в трактир и стал разбирать иероглифы, выведенные мелом на чёрной доске. По долгом разбирании таинственных знаков разрешил, наконец, тайну, что такой-то № занят такой-то с воспитанницею… Разобравши хитрое изображение, я, и сам не знаю как, очутился в общей столовой и спросил себе, тоже не знаю, чего-то, а с слугою заговорил тоже о чём-то, случившемся когда-то. А после всего этого я зашёл к здесь же, на Московской улице, квартировавшему моему знакомому, художнику Ш[евченко], недавно приехавшему из Петербурга”. Важливо, що цей епізод, як і подальше знайомство розповідача з молодою дівчиною у травні-червні 1846 р. та намір поета одружитися на ній, має автобіографічний характер. Це підтверджується спогадами О. С. Афанасьєва-Чужбинського, який писав, що “дівчина ця була за когось висватана, і у вересні призначили весілля”. Зате Тарас Григорович опоетизував один із небагатьох тоді київських готелів.
“Ми веліли візникові їхати до найкращого трактиру в місті…” Здається, найжорсткіший запис про відвідання Шевченком трактиру зустрічаємо в його Щоденнику 6 вересня 1857 р., коли він, повертаючись із заслання, плив на пароплаві з Астрахані до Нижнього Новгорода. Того дня пароплав кинув якір біля набережної міста Самари, і Тарас Григорович разом із новим знайомим, чиновником астраханської губернської канцелярії І. Н. Явленським вийшли на берег і вирішили… Втім, читаємо: “Як із цікавості, так і внаслідок кричущого апетиту… ми веліли візнику їхати до найкращого трактиру в місті; він і поїхав і привіз нас до найкращого завєдєнія3, тобто трактиру. Ледве вступили ми на сходи до цього завєдєнія, як обидва в один голос промовили: “Здесь русский дух, здесь Русью пахнет”, — тобто салом, чадом і всілякою мерзотою”. Власне, це лише вільне трактування пушкінського рядка з прологу до поеми “Руслан и Людмила”: “Там русский дух… там Русью пахнет!” Але ж яка нещадно-влучна оцінка російської дійсності в її конкретному й повсюдному вияві, співмірна за силою й точністю з щедрінськими сентенціями! Тільки вчора, 5 вересня, Шевченко захоплювався “Губернскими очерками” М. Є. Салтикова-Щедріна й самим автором: “…Я благоговію перед Салтиковим”. Читаємо Шевченка далі: “У нас, проте, вистачило хоробрості замовити собі котлети, але, на жаль, не вистачило терпіння діждатися тих нескінченних котлет. Явленський кинув половому полтинник, лайнув трошки, на що той мовчки з усмішкою вклонився, і ми вийшли із завєдєнія”. Свої враження про самарський трактир Шевченко завершив патетично: “Величезна хлібна пристань на Волзі. Приволзький Новий Орлеан! І немає порядного трактиру. О Русь!” Несподіване поетове порівняння Самари з містом-портом Новим Орлеаном на півдні США, заснованим у 1718 р. Але звучить як вирок трактирній Русі… Взагалі Тарасу Григоровичу не щастило з трактирами під час повернення з заслання. Одного разу — 26 лютого 1858 р. — навіть назвав прізвище власника трактиру в Нижньому Новгороді: “Скверно пообідали4 на мій рахунок у трактирі Бубнова…” Вияснив, що Бубнов Степан Семенович — із кріпаків, затим міщанин у Рибінську. В Нижньому Новгороді — з кінця 1840-х рр., з 1853 р. — купець третьої гільдії. Його трактир користувався популярністю серед купців середньої руки і прикажчиків. Увійшов в історію трактирник! Лише раз порушу хронологію викладу матеріалу, щоб згадати петербурзький трактир, про який писав М. М. Білозерський: “Живучи в Петербурзі, Шевченко любив відвідувати трактир біля біржі, в якому збиралися матроси з іноземних кораблів: голландці, англійці та інші — і в який тому дуже рідко заглядала поліція. Завжди тихий і лагідний, Шевченко, підвипивши, ставав дуже збудженим, лаяв все, і старе, і нове, і з усього розмаху колотив кулаком по столу”. Хоча в радянські часи друге речення вилучалося з публікації, але саме воно розкриває внутрішню драму петербурзького життя Шевченка. Припускаю, що в цьому трактирі він міг іноді розслабитися, втім сумніваюся, що Шевченко бував у ньому часто.
“Під гучною фірмою — отель” Дорогою з Нижнього Новгорода в Петербург Шевченко приїхав 10 березня 1858 р. в Москву й зупинився в готелі5: “Взяв № за рубль срібла на добу в якомусь прекрасному отелі. І ледве міг добитися чаю, тому що було вже пізно. О Москва! О караван-сарай!6 Під гучною фірмою — отель. Та ще й зі швейцаром”. Враховуючи ціну, яку заплатив Шевченко, він зупинився в дешевому номері, можливо, це був готель московського купця Пєчкіна “с №№ для приезжающих и общим столом, в доме г-жи Козьминой, на Тверской ул.” Як правило, ціни складали від 1,5 до 5 рублів сріблом. Більше того, скажімо, в готелі Варгіна на Тверській були розкішні номери вартістю 30 рублів на добу, в яких не було проблем не лише з чаєм. Утім, нерозторопна Москва якось не напоїла чаєм і свого царя. Про це 3 грудня 1833 р. записав у щоденнику О. С. Пушкін: “Вчера государь возвратился из Москвы… В Москве его не ожидали. Во дворце не было ни одной топленой комнаты. Он не мог добиться чашки чаю”. Вже о 7 ранку наступного дня Шевченко, який і не виспався, “залишив… караван-сарай зі швейцаром і пустився відшукувати свого друга М. С. Щепкіна”. В нього і поселився до 26 березня…
“Пісний обід у Троїцькому трактирі…” Як свідчить Щоденник, через день — 22 березня 1858 р., тобто перед Великоднем, Шевченко замовив собі “пісний обід у
Троїцькому трактирі”. Обід був “пісним” з нагоди останнього дня Великого посту. Про розташування трактиру в сучасному академічному коментарі говориться дещо мудрувато: “Троїцький трактир містився на правому березі річки Неглинної (захованої тепер у підземну трубу), на шляху з Кремля в район міста, що звався Занеглинням і заселявся в основному ремісниками”. Простіше буде сказати, що Троїцький трактир, який особливо славився в 1840-х рр., передусім серед купецтва, знаходився на вулиці Ільїнка, якою Шевченко вже проходив 20 березня, навпроти Біржі. Зауважимо, що це далеченько від будинку С. Т. Аксакова, де поет із М. С. Щепкіним на кілька хвилин навідали хворого письменника; щоб дістатися сюди, треба було вийти чи виїхати на Тверську й по ній простувати до Красної площі або спуститися по Тверському й Нікітському бульварах у район Арбату, а далі — по Великій Нікітській чи Воздвиженці. Можливо, М. С. Щепкін їхав у своїх справах і підвіз Шевченка ближче до Красної площі, не виключено, що поет сам прогулявся, попрощавшись біля будинку С. Т. Аксакова з М. С. Щепкіним, але Шевченко нічого не писав про це в Щоденнику. Досить далека й несподівана Шевченкова прогулянка до Троїцького трактиру здається навіть загадковою. Чому в Троїцькому? Поет міг пообідати значно ближче та швидше. На той час у Москві була понад сотня трактирів, а три найзнаменитіші — трактири Гуріна, Єгорова і “Саратов” — знаходилися в самому центрі. Та Шевченко попрямував у Троїцький трактир, отже, він хотів відвідати саме його. Може, Тарас Григорович побував у Троїцькому ще в 1840-х рр., коли слава трактиру була найбільшою? До того ж, трактир був відомим саме пісними стравами, а в 1844 і 1845 рр. Шевченко перебував у Москві також у дні Великого посту. Може, в цей приїзд у Москву М. С. Щепкін чи хто інший порадив поетові відвідати саме Троїцький? Це схоже на правду. Так я писав у книзі “Тарас Шевченко: “Моє перебування в Москві” (2007). Вже після її виходу у світ перечитував спогади О. І. Герцена про М. С. Щепкіна і раптом звернув увагу на фразу, яку той побіжно кинув, описуючи зустріч артиста в англійському порту Фокстон восени 1853 р.: “Он был тот же, как я его оставил: с тем же добродушным видом, жилет и лацканы на пальто так же в пятнах, точно будто сейчас шел из Троицкого трактира к Сергею Тимофеевичу Аксакову”. О. І. Герцен, як відомо, емігрував у 1847 р., а в “Записках актера Щепкина” зустрічаємо фразу, що вже на початку 1830-х рр. Троїцький трактир був звичним для Михайла Семеновича: “Мы отправились в Троицкий трактир, где заняли наверху свободную комнату и велели давать обедать”. Сумнівів не залишилося! Напевне, що саме М. С. Щепкін, тільки-но вони вийшли від С. Т. Аксакова, настійно порадив Шевченкові поласувати пісними стравами саме в Троїцькому трактирі. Про цей трактир писали, що “нерідко, особливо в зимовий час, не знайдете жодного вільного місця, де б присісти… Багато хто віддає перевагу кухні Троїцького трактиру перед кращим французьким рестораном; принаймні, в ньому, в трактирі, подають величезні порції, хоча не можна сказати, щоб усе це було дешево”.
“Відправилися до Клея…” Здебільшого ресторани, які відвідував Шевченко в Петербурзі після повернення з заслання, були йому відомі як трактири ще з часу навчання в Академії мистецтв. Скажімо, в повісті “Художник” читаємо щодо дня весілля К. П. Брюллова: “Обряд кончился, мы поздравили счастливых супругов, проводили их до кареты и по дороге заехали к Клею, поужинали и за здоровье молодых выпили бутылку клико. Всё это происходило 8 генваря 1839 года”. Наступна згадка свідчить, що заклад став звичним: “…Предложили ехать к неизменному Клею и поужинать как следует… Мы единодушно изъявили согласие и отправились к Клею… Мы просидели у Клея до рассвета…” Готель Клея (Клеє) Шевченко відвідав уже наступного дня після приїзду в Петербург — 28 березня. До речі, в сучасних академічних коментарях до Шевченкового
Продовжуємо проєкт “Подробиці Шевченкового життя”, вмотивований глибоким усвідомленням поетових слів із автобіографічного “Листа Т. Гр. Шевченка до редактора “Народного чтения” (лютий 1860 р.): “Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя складає частину історії моєї батьківщини. Проте я не маю духу входити у всі її подробиці”. В нашому проєкті Володимир Мельниченко вже розповідав про кулінарні вподобання Шевченка (“Слово Просвіти”, ч.19, 9–15 травня 2019 р.) та про його ставлення до вживання алкогольних напоїв (“Слово Просвіти”, ч. 21, 23—29 травня 2019 р.) У цій статті він зосередився на Шевченкових оцінках ресторанів і трактирів, які він відвідував, та готелів, традиційно з ними пов’язаних. Окремо Володимир Мельниченко заторкує деякі питання перекладу Шевченкового Щоденника з російської на українську мову. Він обрав для розповіді жанр історичної мініатюри.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
