Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Запрошуємо до книги · “Як лицем відкриється на долоні, то чіт, як другим боком, то лишка”. · с. 8сторінка оригіналу ↗

ДДммииттрроо ЧЧЕЕРРЕЕДДННИ ИЧЧЕЕННККО О. ПЛЯЦ

Слово Просвіти, №05 за 2021 рік

АВТОБІОГРАФІЮ? НАТЕ! Я таки народився. Бо цю знаменну подію засвідчили хрещена мати – Ярина Білецька – і хрещений батько – Тихін Печений чи-то пак, Силенко. Хоч ні тої, ні того вже немає, але я їх пам’ятаю. Раз хрещена мене пригощала соло-о-одкими черешнями – у білому-пребілому кухлі великі, білі-пребілі черешні. Таких добрих я більше і не їв, і не бачив. А вусатого хрещеного запам’ятав, як він на якомусь весіллі хвацько мітлою двір замітав... А ще могли б підтвердити цю подію мої кози, які я пас на межиріцьких горах та на луках над Старою Россю. Могли б... якби вони були живі. Або сомки з Махтейової Ями у Новій Росі... якби ми їх не поїли у ті голодні часи. О-о! Є свідок! Пам’ятник!.. Тільки не мені, а на честь спуску води, що була вийшла з берегів Росі 1905 року і позаливала надовго села, сінокоси та городи... О, то унікальний пам’ятник! Було, видерешся на ту височенну кам’яну піраміду й дивишся, де яке озеро, де Стара Рось, де Нова, де кози твої пасуться, де буряків можна кілька смикнути й спекти у попелі, щоб утамувати голодну душу... А ще... ну, нічого одній події надавати стільки уваги. Найкраще могли б засвідчити, що я народився, моя мати Софія Романівна і мій батько Семен Митрофанович... Могли б... Та вже пізно. А вони знали, що я й учився... в Межиріцькій школі, Київському педінституті... що я вчителював, газетував, видавав, журналу-вав. Навіть сам одну газету випускав – “Живу воду”. О ні, цього вже вони не знали. Не могли б вони й засвідчити, що вже багато-багато років веду літературне об’єднання “Радосинь” – перед самісіньким чорнобильським вибриком пішли вони у спокійніший світ... Вічна їм пам’ять. Зрештою, майже всі мої поетичні книжки – то Їхній світлій пам’яті. А гумор, “Пляц”? І гумор – то відбризки батькової мудрості. Мий жили на пляцу. Через нашу хату увесь межиріцький базар (з усього світу) перейшов – то погрітися, то попити. А дядько Йовхим любив під відповідний настрій помугикати: Гу-цу-цу, гу-цу-цу, Потанцюєм на пляцу... Отож десь коло того пляцу варт шукати й підтвердження тієї події, що відбулася (ох, прости, Господи, як давно!) аж 30 листопада 1935 року в Межирічі на Канівщині. Над Россю? І не тільки. Над Старою Россю, Новою Россю, Росавою, над Бурченком, над Кривим озером, Круглим, Довгим, Макітеркою, Жидівчиком, Хриштополовим і, найголовніше, над Левадою навпроти Млинів, Городища, Курячої і Лисої гори. На Містечку. Мабуть, на Піщині... То й слава Богу!... Дмитро ЧЕРЕДНИЧЕНКО (або ще: Дмитро Межиріч, Семен Кардаш, Микола Бук, Дмитро Радченко та ін...) ТАК ОСЬ Ша! Я вже прокинувся. І встав із колін. Хоч сусідка Феська й каже, що спати навколішки неможливо. Як це неможливо! А я ж спав. І прокинувся. І коли підводився на рівні, то бачив, що багато хто й досі спить. Навколішки. І не моргне. І вусом не поведе. Хоч коти гармати. Але ми не будемо котити. За нас котитимуть сусіди. За нас і на нас. Ото вже як запалять ґнота, до гармати притулять, а вона як гахне... То й стіни задвигтять. Дехто, може, й прокинеться. Заходиться шукати підштаники, шапку, калоші... Поки щось ізнайде, поки збереться – калоші на голову, шапку на ногу, підштаники на руки... – то вже й пізно буде вибігати, бо не буде з чого – хата розвалиться. Сяде хіба що за уцілілою піччю й куватиме: – Ку-ку, а я тут. Ку-ку, а я тут. Ша! Я вже прокинувся. І ТАК Ось і народний слуга заворушився. Аякже: коли народ устає, то треба й собі, а то, гляди, не туди встане. Треба ж ним керувати. Треба зверху бути. А кому ж як не йому, слузі народному!.. Бачу: скарабкується, пробує підвестися. А його все то в один, то в другий бік хилить. Чого б то? Може, ноша затяжка? Слуга ж... та ще й народний. Може, не знає, який сьогодні козир? Придивляюся – аж то він до чужого корита поривається. Щось там хапне і знов розгинається, мовляв – до діла. Хапне – і до свого... Так і заносить його по різних векторах... Бо він багатовекторний, каже. Тільки-но береться мною керувати – а його на чужий козир тягне. То він і хилиться кудись. До великого чужого корита. А тоді кланяється, кланяється. Туди кланяється, аж ген туди кланяється. На всі боки... Тут тільки його сідницю видно. Аякже... За всі козирі треба вдячним бути. А я рівно стою. Й нікуди не хилюся. Нікому не кланяюсь. Бо козир у мене – совість моя. ЧІТ ЧИ ЛИШКА? Ідуть собі вони та й ідуть: бабуся ледве-ледве й онучок лельом-полельом. Бабуся трохи пройде та й стане відпочити. Онучкові ж не терпиться: – А ми прямо зараз підемо й купимо ведмедика або машинку. – Ой ні, синку, зараз не купимо, бо купило притупило. – А як це – купило притупило? – А так, синку, тупило, тупило та й притупило. Немає за що, от! – А вам же добавлять пенсію. – От як добавлять, тоді й купимо. – Тоді ми щодня будемо купувати – то ведмедика, то машинку, то ведмедика, то машинку, ге ж? – Щодня, мабуть, не вийде... – Через день... – Ось побачимо... Ідуть вони та й ідуть. – Бабусю, а чого ви так поволі йдете? – Бо ніжки не слухаються. – А чого вони не слухаються? – Болять вони, синку. – А як це вони болять? – Та краще б ти, синку, не знав, як вони болять. Ідуть вони та й ідуть: бабуся ледве-ледве й онучок лельом-полельом. Ось і до пенсійного фонду доходять. – О, так це ж дитячий садочок, бабусю. Мама розказувала, що мій старший братик сюди ходив. – Був дитячий садочок, а тепер тут пенсійний фонд. – Тепер тут пенсію дають? – Ні, добавляють пенсію... – О, як добавлять, то ми з вами зараз же підемо й купимо ведмедика. – Ні, спершу підемо й отримаємо пенсію... – А що, не тут? – Ні... в ощадкасі. Отримаєм і заплатимо за квартиру. – А, може, спершу ведмедика купимо, а тоді за квартиру. – Е ні, синку, бо як не заплатимо за квартиру, то не буде тоді де жити ні нам, ні ведмедикові... – О-о-о, бабусю, а чого так багато людей у дитсадочок хоче? – спитав онучок, як вони вийшли з-за рогу будинку. – Ой-йо-йой... – сказала бабуся. – Ану збігай, синку, спитай, по що така черга велика. Хлопчик збігав та й скоро вертається: – Вони, бабусю, стоять по талончики на прийом. – Оце таку чергу стояти, щоб тільки отримати талончик на другу чергу? – Мабуть, бабусю... – То я такої черги не вистою. – Може, я за вас у черзі стоятиму? – А я на снігу сидітиму? Чи як?... – Не знаю, бабусю, як. – Ходімо звідси... Отримаєм яка вже буде... та хоч за квартиру заплатимо... – А що зостанеться, то на ведмедика... – Добре, синку, добре... Ідуть вони тепер та й ідуть у зворотньому напрямку. Бабуся ледве-ледве, а хлопчик лельомполельом. Дійшли вони якось до ощадкаси. Зайшли всередину. – Я стану до цього віконця, ати, синку, займи чергу до того, де платити. Вистояли одну чергу. Бабуся отримала пенсію. Вистояли другу чергу. Бабуся заплатила за квартиру. Бабусі дали папірець і білу монетку. – Тепер підемо й купимо ведмедика, ге ж, бабусю? Бабуся стояла й роздивлялася папірець, що їй дали. – Це не гроші? – Ні, синку, це квитанція. – Пхі, я думав, що гроші. – Ось гроші, на, – і бабуся дала внучкові ту білу монетку. – О, я за ці гроші ведмедика собі куплю, – зрадів хлопчик. – Ой ні, синку, за ці гроші нічого не купиш, ні ведмедика, ні машинки. Хіба що гратимешся... – А як? – Отак: підкинеш – чіт чи лишка? – і вловиш. Як лицем відкриється на долоні, то чіт, як другим боком, то лишка. Хлопчик узяв ту білу монетку й став підкидати: чіт, лишка, чіт... – Ходім-ходім, синку, бо мене вже ніжки не слухаються. Ляжу та хоч трохи відпочину. Находилася вже... – А я буду гратися, ге ж, бабусю? – Будеш, синку, будеш... ЕКСКЛЮЗИВ – Товариші!... Чи то пак, громадяни!... Пани!.. Чи то пак, панове... Ми зібралися тут на засідання екстреної експертно-ювілейної комісії от з якого приводу... Насувається тринадцята річниця (а це знаєте яке підступне число), отож маємо гідно зустріти неадекватну дату... Дата особлива, отож і наші подарунки мають бути також особливі... Що?.. Хто там заважає?.. Припиніть. Обійдемось без коментарів... Ми раді ексклюзивно доповісти, що один неперевершений подарунок цій даті вже є. Ми, скажу вам, придумали й зробили найбільший у світі самовар. Із цього самовару тепер можна буде напоїти великий сучасний колгосп. Хоч колгоспів уже й немає, але найбільший у світі самовар, скажу вам по секрету, річ путня. На святковому ж майдані можна буде тепер напоїти цейлонським чи хутірмозамбікським чаєм цілу маніфестацію жебраків, ханиг чи бомжів... Це, зрозумійте, несусвітнє досягнення нашої передової цивілізації... Отож ми й оформляємо вже документи на подання до Книги рекордів Гіннеса. Але це ще не все... Тепер у нас розробляється дивовижний проєкт найбільшої в світі піали не індивідуального, а колективного користування. Ви тільки на хвилинку уявіть: користування такою піалою може об’єднувати кілька побутових процесів. А це матиме не тільки технічний, але й економічний ефект. Адже місткість такої найбільшої в світі піали дозволить не тільки чай з неї пити, але й із не меншим задоволенням після того скупатися в ній... Он то до чого додумався наш розум! Що? Голосніше! Ви питаєте, чи податок платити за самий чай, а чи й за купання? Йдеться про такі серйозні речі, а ви розпорошуєтесь на дрібницях... Податок розподілятиметься відповідно між усіма, хто користуватиметься цією розкішною річчю... А може й між тими, що не користуватимуться... То вже не наш клопіт... Але й це ще не все, дорогі мої! За словами наших ясновельможних у нас намічається стабілізація. Оце вже достосвітле явище. І цього не можемо оминути своєю пильною увагою. Отож наші завзяті конструктори в нестримному пошуку. Вони мріють найближчим часом створити найбільший у світі нічний горщик, щоб і в цій делікатній галузі доскочити високої честі Книги рекордів Гіннеса. Що?.. Що ви так несміливо питаєте? Озвучте своє тихе запитання... А-а-а, де знайти найбільшу в світі сідницю на ту посудину?.. Я певний, що в цей знаменний час невпинної стабілізації знайдуться такі, як ви кажете, е... е... За цим затримки не буде.. Он скільки кримінальних справ у супер-значних розмірах порушено (це не для преси, пробачте). А ще, як повідомляють експерти, наші одержимці розробляють тепер проєкт найбільшої в світі сулії. Це ще несподіваніший здобуток наших винахідників. Адже в цієї сулії буде така шийка, з якої одночасно хлебтатиме двадцять сім помираючих від спраги чоловіків... Он то яких вершин сягає розкріпачений розум!.. О!... І, нарешті, це вже вам достеменний ексклюзив, очікуємо з’яву просто-таки несподіваного винаходу. От-от на наші очі постане найбільший у світі налигач! Це вже сенсація планетарного характеру. Навіщо він, питаєте? Та збагніть же ви нарешті, на такому налигачі цілу країну можна буде за собою потягти!.. Е-е-е... це вам не хихоньки... Це добре продумана, цілеспрямована робота до славного ювілею... От що... Тільки ж нікому нічичирк... Наш ексклюзив цілком таємний... На цьому засідання екстреної експертно-ювілейної комісії вважаю закритим. Тепер залишимося на якусь часинку для інтимної роботи за зачиненими дверима.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин