Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Шевченкіана · “На рубежі 1850–1860 рр. в університеті існував гурток І. Аргіропуполо — П. Зайчневського, який видавав літо# графованим способом і поширював твори Шевченка”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Микола ШУГУРОВ: “Ми знали напам’ять численні вірші Шевченка…”

Слово Просвіти, №05 за 2021 рік

Проєкт “Подробиці Шевченкового життя” започатковано в січні 2019 р. Він умотивований глибоким усвідомленням поетових слів з автобіографічного “Листа Т. Г. Шевченка до редактора “Народного чтения”” (лютий 1860 р.): “…Я наважуюся відкрити перед світом кілька печальних фактів мого існування… тим більше, що історія мого життя становить частину історії моєї батьківщини. Але я не маю духу входити у всі її подробиці”. Цього року наші публікації присвячені 160-й річниці з часу смерті національного Генія і Пророка. У черговій статті Володимир Мельниченко розповідає про українського шевченкознавця, літератора, юриста М. В. Шугурова, який у квітні 1861 р. супроводжував домовину з тілом Тараса Шевченка в Москві, був присутній на панахиді в арбатському храмі святого Тихона Амафунтського. Наприкінці цього року спливає 120 літ з часу смерті М. В. Шугурова. Володимир МЕЛЬНИЧЕНКО, доктор історичних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка “Ми плакали, коли до нас дійшла вістка про його смерть” 27 квітня 1861 року вісімнадцятирічний Микола Васильович Шугуров (1843–1901), уродженець села Кореньок Глухівського повіту Чернігівської губернії, був серед людей, які зустріли на Миколаївському двірці в Москві поїзд із Петербурга з домовиною Тараса Шевченка, супроводжуваною в Україну Григорієм Честахівським і Олександром Лазаревським. Ще навчаючись у Новгород-Сіверській гімназії, він мріяв побачити Кобзаря. Згадуючи пізніше про студентів з України в Московському університеті, Микола Шугуров свідчив: “Ми знали напам’ять численні вірші Шевченка і плакали, коли до нас дійшла вістка про його смерть”. Він і зараз стояв схвильований, знічений, а коли винесли труну та поставили на кінні дроги, не стримував сліз... Траурна процесія, в якій найбільше було студентів, у тому числі росіян і поляків, кілька офіцерів і панночок, вийшла на Цвєтной бульвар, а неподалік від Сухаревої вежі, саженів за п’ятдесят, Микола Шугуров помітив, як Григорій Честахівський, побачивши в лавочці портрет Омеляна Пугачова, підбіг до свого товариша Олександра Лазаревського й сказав йому: “Дивись, он Пугачов в кайданах кланяється Тарасові”. Вийшовши на Садово-Самотьочну вулицю, похоронна процесія повернула круто на південь Цвєтним бульваром, а потім — на захід Петровським бульваром. У полі зору людей з’явився величний ансамбль Високо-Петровського монастиря, заснованого ще в XIV столітті митрополитом Петром, який на початку століття був освячений патріархом Константинопольським. Люди з траурної процесії перехрестилися… Микола Шугуров спостерігав, як їх ставало все більше… Дехто приставав, очевидно, знаючи, чий прах везуть, інші запитували й, почувши ім’я Шевченка, мовчки приєднувалися до скорботної ходи… Далі всі перейшли на Страсний бульвар і знову хрестилися перед Страсним жіночим монастирем, повз який Шевченко проходив три роки тому — в березні 1858 р. Уже внизу на Тверському бульварі світло виглянула з Богословського провулка церква Іоанна Богослова XVII століття, та процесія рухалася далі, й ось через сотню кроків уже видно церкву Великого Вознесіння, а попереду — церкву Феодора Студита, які Шевченко бачив на власні очі. Нікітським бульваром, повз будинок Тализіна, в якому помер Микола Гоголь, домовина з прахом Шевченка в’їхала на Арбатську площу, і перед зажуреними та втомленими людьми, котрі пройшли пішки майже шість верст, постали дві церкви: святих Бориса і Гліба та святого Тихона Амафунтського біля Арбатських воріт. Якраз цей храм обрав Шевченків друг, московський професор Осип Бодянський із української Варви для зупинки в Москві поетової домовини й панахиди над його прахом. Олександр Лазаревський, який у 1898 р. оприлюднив листи Григорія Честахівського про похорон Тараса Шевченка, в невеличкій передмові до цієї публікації коротко згадав про перебування домовини з тілом поета в Москві: “Прямо зі станції залізної дороги домовина була перевезена і поставлена до наступного дня в церкві Тихона на Арбаті. Цю обставину добре пам’ятає і М. В. Шугуров, тоді студент Московського університету. В церкві тілу поета кланялися О. М. Бодянський і М. С. Тихонравов…”1. Ця інформація стала єдиним документальним знаком того, що в панахиді над прахом поета взяли участь, по-перше, близькі друзі Шевченка, як Осип Бодянський, по-друге, прихильники його таланту з інтелектуалів, не знайомі з ним особисто, як професор Московського університету Микола Тихонравов і, нарешті, молоді люди, як Микола Шугуров. Тобто вони втрьох уособлюють значну частину москвичів, які прийшли попрощатися з великим українським поетом. “Це добре пам’ятає і М. В. Шугуров, тоді студент Московського університету” Про важливу дату в біографії Миколи Шугурова. У всіх публікаціях, починаючи з Некролога йому у 1901 р. і до Вікіпедії, читаємо, що він закінчив у 1861 р. Новгород-Сіверську гімназію. Втім, Олександр Лазаревський, як уже знаємо, стверджував, що в квітні того року він був студентом Московського університету, про що йому міг сказати лише сам М. В. Шугуров. Тоді виходить, що Микола Шугуров вступив до університету у 1860 р. Щодо численних неточностей і помилок у Вікіпедії навіть говорити не буду, проте вони могли трапитися і в згаданому Некролозі. Скажімо, там ідеться про те, що М. В. Шугуров тяжів до історико-філологічного факультету Московського університету, насправді, його було створено за Університетським статутом 1863 р., а на час вступу М. В. Шугурова діяло лише відділення словесності або історико-філологічне відділення філософського факультету. Залишилася розповідь Миколи Васильовича про те, що вибір юридичного факультету був “чистою випадковістю”. Він дізнався, що екзамен з латини, з якою він не дружив, на історико-філологічному відділенні приймав професор П. М. Леонтьєв, “і екзаменував відносно суворо, а майбутніх юристів екзаменував інший професор і екзаменував легко. Це й вирішило вибір факультету”. Принаймні, знаючи з документів характер і вдачу професора-філолога П. М. Леонтьєва, можу підтвердити правдивість зібраних молодим Шугуровим студентських чуток, які так рішуче вплинули на його долю. Якщо ж, усе-таки припустити, що Олександр Лазаревський назвав студентом університету гімназиста, котрий в квітні 1861 р. лише приїхав до Москви для складання іспитів (того року їх приймали вже в травні місяці), то для заперечення близькому другові Миколи Шугурова необхідно нарешті пред’явити читачеві відповідні документи. Так само безглуздо виглядає твердження, що М. В. Шугуров закінчив університет у 1867 р. Навчання в ньому тривало чотири роки, на медичному факультеті — п’ять років. Мені вдалося знайти в архіві невідомий документ, датований якраз початком 1867 р., який свідчить, що наш герой у той час уже працював: “Дано сие свидетельство из Московского окружного суда служащему в оном суде кандидату на судебные должности Николаю Васильевичу Шугурову для свободного проживания в г. Москве впредь на один год. Февраля 3 1867 года”. До речі, жив Микола Шугуров в Арбатській дільниці міста. Ніби сама доля не відпускала його далеко від того місця, де в свій час знаходилася домовина з прахом Шевченка… Ми маємо справу лише з очевидними, достовірними фактами і, тримаючи документи в руках, можемо сказати, що навчання М. В. Шугурова в Московському університеті випало на непростий період його історії. Саме тоді університет у зв’язку з відміною кріпосного права переживав переломний час і піднесення волелюбності, до нього потягнулася нова молодь з провінції. В університеті відмінили навіть традиційну форму одягу, що було серйозною ознакою демократизації студентського життя, адже впродовж багатьох років студенти мали суворо дотримуватися форми. Не випадково Л. М. Толстой свого часу писав: “Вступая в Университет, я уже не думал о поприще науки,.. а о мундире с синим воротником…” У 1861 р. вступні екзамени в університет проходили більш демократично, екзаменаторами виступали вчителі гімназій під головуванням когось із університетських професорів, вони доброзичливіше ставилися до вихідців із простого люду. Водночас, намагаючись вгамувати студентські пристрасті, університетське начальство ввело нові правила, що звужували права студентів і перешкоджали доступ в університет демократичним елементам. Формальні реформи не виключали політичний нагляд за процесом навчання, а навіть посилювали контроль за студентами у вигляді попечителів, інспекторів, педелів (наглядачів), поліції… Тим не менше, за таких жорстких умов в університеті діяли підпільні суспільнополітичні гуртки, до яких входили українські студенти. Скажімо, в гурток “Вертеп” (1856–1859) входили О. Котляревський, М. Свириденко. П. Єфименко. На рубежі 1850–1860 рр. в університеті існував гурток І. Аргіропуполо — П. Зайчневського, який видавав літографованим способом і поширював твори Шевченка. У висновках спеціальної університетської комісії зазначалося, що “літографія лекцій послужила приводом до поширення недозволених творів”. Як правило, члени цих гуртків були знайомі з безцензурною поезією Шевченка. Навіть заклик П. Зайчневського “до сокири”, кинутий в суспільну думку, певно, взятий у поета. Один із активних учасників згаданого гуртка Л. Ященко листувався з “вертепником” П. Єфименком. Під час арешту Л. Ященка й І. Аргіропуполо у них було знайдено твори Шевченка. Призвідників студентських виступів вже тоді виключали з університету. Про цеє цікаве свідчення М. О. Максимовича з його неопублікованого листа з Москви до дружини в Україну на Михайлову гору ще в листопаді 1858 р.: “В университете идёт безладно: студентской молодёжи дали было излишнюю волю, так они и заважничали до того, что профессоров стали выгонять и ректору, и попечителю грубить стали. Но… была уже, говорят, расправа и многих верховодов исключили с дурными аттестатами”2. Втім, якраз у цей час — наприкінці 1850-х рр., в Московському університеті склалася Українська студентська громада, яка нараховувала близько 30 осіб, а в 1865 р. — 63 особи. Студенти прагнули, за словами Марка Вовчка, “працювати для України”. Серед головних членів громади назвемо Фелікса Волховського3, Івана Силича, Валеріяна Родзянка, Івана та Михайла Роговичів, Павла Капніста4, Миколу Калениченка, Василя Гука, Володимира Тхоржевського, Іллю Деркача. Членами Громади можливо також були Ананій Брежинський, Семен Гирчич, Микола Динник, Михайло Максимович, Олександр Милорадович, Павло Прокопенко, Іван Самойлович, Віктор Скипський5. Микола Шугуров став бібліотекарем Української громади й у цій почесній іпостасі був аж до 1866 р. Його вже згадане свідчення стосовно студентів, які “знали напам’ять численні вірші Шевченка”, підтверджує, що саме постать і творчість Кобзаря об’єднували в Москві українських патріотів. М. В. Шугуров був знайомий з О. М. Бодянським, як бібліотекар Української громади він неодноразово перетинався з професором із Варви. У своїх спогадах Микола Васильович, зокрема, розповідав про студента Московського університету з Чернігівщини Василя Гука, який “постачив кільканадцять зібраних ним українських пісень до багатої збірки О. М. Бодянського”. Але й це ще не все. М. В. Шугуров потрапив у престижний радянський словник “Деятели революционного движения в России”, виданий у Москві 1928 р. Дослівно про нього було написано таке: “Окончил Московский университет со званием действительного студента6. Привлекался в 1866 г. к дознанию Московской следственной комиссией по делу 4 апреля 1866 г. за участие в качестве библиотекаря “малороссийской общины”, основанной в 1863 г. студентами ун-та, но от ответственности освобождён. В 1868 г., проживая в Москве, принимал участие в “Рублёвском обществе” Г. Лопатина — Ф. Волховского”7. Про участь в Українській громаді вже йшлося. Щодо “Рублевого товариства” (назване за розміром вступних внесків), то це була доволі поміркована організація, що діяла в обох російських столицях, а в Москві очолювана Ф. В. Волховським — секретарем Української студентської громади й товаришем М. В. Шугурова. Вона ставила за мету організувати “ходіння в народ” і просвітлювати селян із допомогою легальних і нелегальних видань. У лютому 1868 р. більшість членів, зокрема Ф. В. Волховський, була арештована, проте це не зачепило М. В. Шугурова, який, зайнятий роботою в окружному суді, не занурювався глибоко в народницьку діяльність. Але Микола Васильович змушений був залишити Москву. Микола Шугуров — шевченкознавець Микола Шугуров переїхав до Симбірська, де працював товаришем прокурора Валеріяна Родзянка, з яким товаришував в Українській студентській громаді у Москві. Пізніше Микола Васильович переїхав в Україну, був призначеним товаришем голови Одеського окружного суду, потім переведений у Стародуб на Чернігівщину, знову працював товаришем голови суду. Наприкінці 1874 р. М. В. Шугурова було прийнято в дійсні члени південно-західного відділу Географічного товариства (в Києві), зорганізованого відомими українськими діячами з метою наукового дослідження історії України, він був активним членом відділу до його закриття в 1876 р. У 1887 р. за підтримки Олександра Лазаревського Миколу Васильовича обрали членом Київської організації судової палати, він працював ревізором судових установ, ав останні роки життя — головою окружного суду в Ніжині. У 1880–1890-х рр. особливо здружився з О. М. Лазаревським і В. В. Тарновським (молодшим). У 1888 р. ввійшов до редакційного кола “Киевской старины”, в якому залишався до смерті. Вмістив у журналі низку статей, заміток і рецензій з української історії, краєзнавства, етнографії, мистецтвознавства. В Некролозі з нагоди смерті М. В. Шугурова відзначалося також, що він зробив внесок у написання біографій “видатних діячів у сфері культурного життя Малоросії… Найкрупнішою з них була біографія І. Ф. Тимковського”8. Справді, ще відомий історик Д. І. Багалій назвав її надзвичайно важливою працею. Публікації М. В. Шугурова про Іллю Тимковського — доктора права і філософії, одного з засновників Харківського університету, старшого дядька Михайла Максимовича й нині цитуються в новітніх дослідженнях. До речі, можу засвідчити, що відбиток великої публікації (73 стор.) М. В. Шугурова “Илья Федорович Тимковский, педагог прошлого времени” з журналу “Киевская старина” за 1891 р., зроблений в Київській друкарні Г. Т. Кор-

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин