Про-читання · “Вчителювання як батьківство. Відчуття плеча і ба# чення перспективи”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Навчати вчителів, коли нависла тінь… Задоя І. “…Сонечку мого життя”. Штрихи до біографії Сергія Тасіна (Гончарова) / Іван Задоя. – Одеса : Астропринт, 2020. – 288 с., 24 с. фот.
Слово Просвіти, №05 за 2021 рік
Антоніна ЦАРУК, м. Кропивницький Вчителювання як садівництво. Вчителювання як батьківство. Відчуття плеча і бачення перспективи. Плекання духовності на прикладі власного життя. Такі рефлексії викликає книжка, якій передували “Зашпори серця: Розповіді про незабутнє” (2007) про улюбленого вчителя – викладача Олександрійського педагогічного училища (нині носить ім’я В. О. Сухомлинського) Сергія Григоровича Гончарова, який увійшов в українську літературу майже століття тому під псевдонімом Сергій Тасін. Навіть на теренах рідного краю це ім’я малознане. Можуть згадати його в контексті родинних зв’язків із Леонідом Черновим-Малошийченком, бо одружився Гончаров із сестрою поета. Ще спливе це ім’я у колі спілкування Олександра Довженка періоду становлення українського кінематографа. Із Південної Пальміри повертається на батьківщину слово і духовний світ Сергія Гончарова у споминах колег-освітян і колишніх випускників, у листуванні з маститими майстрами слова і земляками, теплом родинного епістолярію, поетичним або новелістичним рядком про буремну молодість. Він був близько знайомий із М. Трублаїні, В. Сосюрою, Ю. Смоличем, Ю. Яновським, В. Поліщуком, В. Мисиком, О. Влизьком, Й. Кисельовим, коли працював кореспондентом газети “Гудок” у Харкові. Його доля була щедрою на зустрічі: П. Тичина, О. Довженко, М. Бажан, М. Хвильовий, М. Семенко, М. Йогансен, Остап Вишня… За стислими автобіографічними рядками (“літературний псевдонім узяв на спомин єдиної сестри Тасі”, яка померла від тифу; “з Донбасу серед шахт” почав свою журналістику), із характеристик земляків оживає образ людини, яка любила працю і молодь, слово друковане і живе спілкування, була чуйною до вихованців і знедолених собак… “Одягався дуже вбого (…) Його задовольняло мале і необхідне. Людина великої душі, високий гуманіст”, який учив, що дитина – це така ж сама людина, тільки без знань і досвіду, “Він усіх нас любив. (…) Допомагав, чим тільки міг, навіть відриваючи гроші від своєї мізерної зарплати”. “Він міг радіти з чужих успіхів”, “побут у нього був жахливий”, “це був могутній інтелект” – такими штрихами змалював С. Гончарова краєзнавець Анатолій Кохан. Цікава композиція книжки: від світлин (зорового сприйняття образу) і споминів земляків, колег і колишніх учнів (зіставлення зовнішніх умов життя і внутрішнього характеру, вихованого волею) – до широко презентованого листування, де виявляються найменші порухи душі, її беззастережне “оголення”. Епістолярний жанр має здатність психологічної рентгеноскопії. І. Задоя сплачує данину людяності, чуйності, талантові батьківства свого літературного наставника. Завдяки зібраним листам постать С. Гончарова, скромного в самохарактеристиці, сприймається стереоскопічно. Тому розділ “Додатки” – найоб’ємніший і найцікавіший. Листування дає змогу “побачити” людину дії не на тлі часу, а як активного респондента і перетворювача. Побачити життя і вплив слова. Показова епістолярна дискусія, що спалахнула між С. Гончаровим і Л. Первомайським. Приводом до неї стало слово “відрікаюсь” у поетичному рядку. Гончаров відстоював своє право на сумнів, незважаючи на захоплення силою навіювання, що підняла, очевидно, хвилю спогадів про літературний Харків 20–30-х років, хвилю намов-звинувачень, арештів... Нині нікому допомогти авторові з’ясувати причину розриву Сергія Тасіна, якого тоді широко публікувала всесоюзна преса, з тодішньою столицею України, як і того, що зумовило його перекваліфікацію. Можемо лише розглядати версії. Імовірно, молодого письменника “пасли” і він “був на гачку”. Зрозуміло, що ніс відповідальність не тільки за себе, своє слово, але й за життя дружини і свого “Сонечка” – доні. Відповідальність, яку виніс із власного раннього сирітства. Про усвідомлення морального вибору в ситуації на межі життя і смерті промовляє і псевдонім, і уникнення спроб написати спогади про митців, із якими був на “ти” (зберігся лише вражаючий деталями спомин про одну одеську ніч у родині О. Довженка), і рефрен застиглої у вікні тролейбуса постаті товариша, над яким вже тоді нависла тінь… Безпорадність заручників тоталітарної машини. Метафора долі української інтелігенції. Чи не тому вразив Гончарова-читача рядок з поезії Л. Первомайського “Не відрікаюсь я ні від чого…”: “…ні від тієї безневинної крові, що й моєю бути могла”. Цей рядок став “зрушенням” у ставленні до поета, у результаті чого “всі Ваші твори раптом засяяли мені словом поезії”. Вдумливий літературний критик, він ясно усвідомив, що доба диктує інший вектор конфліктів: на зміну видимому, зовнішньому протистоянню гряде доба внутрішніх, душевних страждань, породжених необхідністю зробити самостійний вибір. За будь-яким із варіантів – своя ціна. Він рано зрозумів: “Для творчості, на жаль, треба страждати, втрачати значно більше, ніж набувати і радіти”, “Творча праця кепська і небезпечна” (з листів молодому І. Задої). Відгукнувшись листом від
3 липня 1969 р. на книжку спогадів Ю. Смолича “Розповідь про неспокій”, де описано Харків 1924-1933 рр., С. Гончаров зізнається, що йому бракувало “такого матеріалу”, тому “мав сумнів”, “щоб передати страшний трагізм тих подій”, а ще “було ясно, що таких спогадів не визнають”. Отже, спрацював цензор у собі? Втеча від покликання як рефлекс самозбереження? З часової відстані легко бути суддею-моралізатором. Та не спокушаймося до однозначності. Залишалась рідна Олександрія, де чекали дружина з донькою. І маленький плацдарм внутрішнього спротиву системі – бути викладачем української літератури доби “українізації”, чинити опір бюрократичній системі освіти, інерційної за своєю сутністю, доказом чого є пресинг директора училища, не раз згадуваний у листах. Опір людяністю і матеріальною допомогою дітям-- сиротам. У листах Сергія Гончарова (Тасіна) б’ється жива думка, спалахують іскри осяянь: “Раз погано, значить є можливість рухатися до кращого”, “Творчий акт письменника завершується актом читання-сприйняття читача”, “Творчість породжує творчість”, “Творити вільно, мов птах пісні”, “Щоб зрозуміти мене, треба зрозуміти всю складність нашої долі, пов’язану із самотністю Люби (доньки. – А. Ц). Ми і всі ви живемо ніби на різних планетах. Ти знемагаєш від писанини, а я хочу писати, але не маю на це часу”. Здається, тут адресант трохи злукавив. Якщо проаналізувати, скільком знаменитостям він надсилав епістоли, переслідуючи мету отримати в подарунок книжку з автографом, то напрошується висновок, що не час винен, а знову-таки вибір. Вибір пріоритетів. Тому Смолич трудився над мемуарами, а Гончаров уже підхопив освітянський “вірус”: “Пиши і тремти “як би чого не вийшло”, – і гіркоту прозріння: – А мовчання ще гірше, тисне невиносимим тягарем, поки живий”. Мені здається, він не дозволив собі писати після 1937. Це була добровільна покута, якою карався. І не знаю, чи пробачив собі. “Сонечко” було його виправданням. А її професійна невлаштованість і самотність – його невимовним болем. Його плацдарм після виходу на пенсію виявився заваленим уламками нереалізованих планів. А “Живі і мертві” (1930) періоду творчої молодості набули метафізичних перетворень: в Україну почали повертатися замовчувані тривалий час імена. Чи не тому з дивовижним педантизмом перечитував усе, на все мав власну думку, сперечався, тобто давав знати про себе, що живий… “…Сонечку мого життя” – це данина вдячної пам’яті тому, хто вчився працею і щиро ділився набутим життєвим досвідом. Книжка отримала назву за рядком із листа, адресованого маленькій донечці, Любині. Тепло любові, натхнення і служіння, долинає до нас через десятки років. У листах, написаних не для показу. В осяянні маленької племінниці Ніни, яка зрозуміла, який розумний у неї дядечко, бо він НАВЧАЄ ВЧИТЕЛІВ! Долинає, аби нагадати, що духовні скарби зберігає слово, а дух часу і почування людини в ньому – література. Можливо, саме тому С. Г. Гончаров більшу частину свого життя викладав українську мову і літературу в краї, де кріпакували і козакували його діди. Він свідомо став Читачем. Зрозумів нерозривність зв’язку автор – твір – читач, аби слово стало гарантом тривання і найтоншим інструментом формування особистості. Останній штрих, але не стосовно Вчителя, а стосовно автора, Вдячного Учня і мого земляка. З якою ретельністю, що заслуговує на найвищу похвалу, укладено коментарі, які обсягом перевищують пів сотні сторінок: тут і топоніми, і антропоніми, і посилання на твори, процитовані з відхиленням від оригіналу в листах, – словом, апарат, що засвідчує неймовірну пошукову роботу дослідника. Він здійснив мрію Вчителя – Тасін повернувся в літературу. Нині вони немов помінялись ролями: на першій сторінці обкладинки – молодий Сергій Тасін (світлина 1928 року), на останній – сивочолий Іван Задоя, заслужений працівник культури України, що виступає з новелами та літературознавчими статтями, повертаючи на рідні терени ім’я свого Вчителя. Як повернув ім’я Леоніда Чернова-Малошийченка, упорядкувавши “Кобзар на мотоциклі” (2005), Бориса Нечерду – книгою “Я жив як міг, я не лукавив…”: Літературна спадщина Бориса Нечерди. Спогади про письменника” (2010), як гарячими слідами упорядковував “Я обрав свій шлях…”: Леонід Куценко у спогадах, листах, пам’яті” (2012). Ця книжка містить багато цінних практичних порад, тому може стати в пригоді неофітам, які шукають свою стежку в літературу. І наостанок – пуант: “…поет і вихователь дуже близькі з деякою перевагою виховання поезією”.
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ПЕДАГОГІЧНИХ НАУК ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІЧНОЇ ОСВІТИ І ОСВІТИ ДОРОСЛИХ ІМЕНІ ІВАНА ЗЯЗЮНА ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА НАН УКРАЇНИ ВСЕУКРАЇНСЬКЕ ТОВАРИСТВО “ПРОСВІТА” ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА КАФЕДРА ЮНЕСКО “НЕПЕРЕРВНА ПРОФЕСІЙНА ОСВІТА ХХІ СТОЛІТТЯ” СУМСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ А.С. МАКАРЕНКА КИЇВСЬКИЙ ПРОФЕСІЙНО5ПЕДАГОГІЧНИЙ КОЛЕДЖ ІМЕНІ АНТОНА МАКАРЕНКА ГІМНАЗІЯ5ІНТЕРНАТ №13 М. КИЄВА
За ініціативи Кафедри ЮНЕСКО “Неперервна професійна освіта ХХІ століття” та Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих імені Івана Зязюна НАПН України 18 лютого 2021 року о 14.00 відбудеться щорічний вебінар “Рідномовна і багатомовна освіта у контексті сталого розвитку суспільства”. Підключення до вебінару ZOOM: https://us02web.zoom.us/j/87828098016?pwd=RFlPSHEzMH- RLVE1PU0xmZGRSZUVidz09 Ідентифікатор конференції: 878 2809 8016 Код доступу: 447870 Місце проведення: онлайн на базі Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих імені Івана Зязюна НАПН України (м. Київ, вул. М. Берлинського, 9). Захід присвячено Міжнародному дню рідної мови ЮНЕСКО 21 лютого 2021 р. (International Mother Language Day 2021). Учасники вебінару: наукові, науково-педагогічні та педагогічні працівники, громадські діячі, тренери, аспіранти, докторанти, студенти. Напрями роботи: 1. Проблеми розвитку багатомовної і рідномовної освіти в сучасному українському суспільстві – авторитетна думка. 2. Європейські тенденції багатомовної освіти. 3. Досвід багатомовного і рідномовного навчання у закладах фахової передвищої і вищої педагогічної освіти. 4. Утвердження традицій рідномовної освіти в умовах закладів середньої освіти. 5. Збереження культурної спадщини в музейному просторі. Теми виступів під час дискусійної панелі просимо подати до 15 лю@ того 2021 р. на електронну пошту: [контакт приховано]. Формат подання теми: Пріоритети рідномовної освіти в Україні і світі Вовк Мирослава Петрівна – доктор педагогічних наук, старший науковий співробітник, завідувач відділу змісту і технологій педагогічної освіти Інституту педагогічної освіти і освіти дорослих імені Івана Зязюна НАПН України, член Кафедри ЮНЕСКО “Неперервна професійна освіта ХХІ століття”
З повагою – оргкомітет Кафедри ЮНЕСКО “Неперервна професійна освіта ХХІ століття”
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
