Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Арт-калейдоскоп · “Картини пані Лідії – це мистецтво, що зближує лю# дей, показує безперервність життєвого процесу”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

ЗЗббееррііггааєєммоо ііссттооррииччннуу ппаамм’’яяяттьь

Слово Просвіти, №05 за 2021 рік

Цю премію заснували 2018 року. Серед її засновників – Всеукраїнська організація “Меморіал” імені Василя Стуса, видавництво “Дух і літера” та Центр Курбаса. Лавреатами можуть бути історики, науковці, режисери, художники. Нагорода вручається за вагомий внесок в українську культуру, вивчення української історії, за етичність і активну громадянську позицію. Церемонія нагородження відбувається щороку. Цього разу відзначали лавреатів 2020 року. Однією з лавреаток стала Тамара Вронська – історик, викладачка Воєнно-дипломатичної академії, авторка монографій “Повторники: приречені бранці ГУЛАГу (1948-1953 рр.)”, “Упокорення страхом: сімейне заручництво у каральній практиці радянської влади (1917-1953 рр.)” та десятків статей. Цього вечора пані Тамара розповіла про маловідомі сторінки з життя Леся Танюка. Лесь Танюк належав до “мінусовиків” – людей, яким влада забороняла жити в режимних містах. Серед “мінусовиків” були розкуркулені селяни, колишні бранці ГУЛАГу та ін. Їм заборонялося мешкати ближче ніж за 100 кілометрів від Москви та Ленінграда, за 50 км – від Києва та Харкова. Танюк не був чистим “мінусовиком”, бо не мав такого вироку. Але радянська влада “нагороджувала” його цим статусом 4 рази. Вперше він став “мінусовиком” ще в шкільному віці, коли йому разом із родиною заборонили повернутися до Києва. Вдруге – у 1962-му, коли змусили протягом 24 годин залишити місто Львів. Втретє – у 1965-му році, коли почалися арешти дисидентів, він став “самомінусовиком” – пішов у свідомий екзил, аби ніхто не контролював його життя, творчість і душу, – виїхав з України. А в 1988 році Танюку заборонили займатися професійною діяльністю. Ще одним лавреатом став Ростислав Омеляшко – дослідник, засновник і керівник Центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф, який врятував і зберіг етнокультурну спадщину українського Полісся в зоні Чорнобильської катастрофи. Пан Ростислав розповів про свою діяльність упродовж останніх 30 років: “Пригадую травень 1989 року, коли на сторінках “Літературної України” вперше було опубліковано напівправду про наслідки радіаційного забруднення. Того ве- Найтонша шовкова нитка, завдяки вправним рукам пані Лідії, відтворює всі мазки і штрихи великих майстрів живопису, глибину та багатство барв. Потрібно доторкнутися до картини, аби зрозуміти, що це не фарба, а шовк, який відтворив усю палітру відтінків. Саме шовк додає оригіналу блиск і тепло. Вишиті картини художниці зберігають відчуття спілкування з живими людьми, природою, майстрами сучасності та попередніх епох. З 2015 року Лідія Гончарук бере активну участь у виставках і благодійних проєктах. Частина її картин, кожна з яких створюється в одному екземплярі, вже опинилася в приватних колекціях України та інших країн Європи. Відвідувачі виставки “Епоха в шовку” мають можливість побачити вишиті копії портретів Ренуара і Арчимбольдо, ніжних троянд Катерини Кляйн, пейзажів Шишкіна та Крижицького. Частину виставки художниця присвятила історії України. Це відомі пейзажі Архипа Куїнджі, портрети гетьмана Павла Скоропадського і славетного отамана Івана Сірка, полковника Івана Богуна. Любов до рідного Києва та дитячі спогади наштовхнули майстриню на створення вишивок на власні сюжети. Так з’явилися картини із засніжених куточків Києво-Печерської лаври та інших місць столиці, мальовничі краєвиди різних регіонів України. Відкриваючи виставку, директор Музею гетьманства Галина Ярова згадала, як свого часу подарувала Лідії Гончарук листівку зі світлиною Павла Скоропадського, і та вишила з неї розкішний портрет, робота вийшла філігранною. Мисткиня надзвичайно трепетно ставиться до своїх творів, глибоко шанує українські народні традиції. Її твори можна побачити у багатьох виставкових проєктах, які здійснює Центр Української Культури та Мистецтва. Пані Галина закликала вшанувати пам’ять багаторічних друзів Музею гетьманства: заслуженого художника України Івана Черниша та відомого політика і ко- Тамара Вронська чора прийшло усвідомлення масштабів Чорнобильської катастрофи, також ця інформація спонукала до активних дій. Разом із Григорієм Гончаренком розпочав пошукову роботу. В архівах, музеях досліджували матеріали про зону навколо Чорнобиля, що стосувалися різних аспектів традицій, народної культури, мови та історії цього регіону. Згодом у Мінчорнобилі утворили підрозділ, який займався питаннями історії і традицій Чорнобильської зони. Інформаційний пошук дав нам можливість вийти на експедиційну роботу. Експедиції розпочалися у 1993 році, але спершу було важко знайти людей, які б погодилися брати в них участь. Першим відгукнувся Львівський інститут народознавства. Велику підтримку мали від першого міністра України у справах захисту населення від наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Георгія Готовчиця. Він наголошував: “У цій катастрофі треба рятувати не лише тіло, але й душу”. За ці роки було організовано 14 творчих колективів, це понад 200 науковців з різних академічних установ, музеїв. Але спершу до Чорнобильської зони ніхто не хотів їхати. Збирали добровольців з усієї України. До нас приєдналася Ліна Костенко, яка брала участь в експедиціях протягом 10 років. Організували 45 комплексних та понад 120 тематичних експедицій. У комплексних експедиціях брали участь приблизно 30 науковців за різними напрямками – музейники, архівісти та ін. Ми обстежували певну територію – 25-30 сіл. Після експедиції привозили 5-7 тисяч фотографій, 400 годин аудіозаписів і 35 годин відео. За період, що працювали на цій території, дослідили 686 сіл і 97 комплексних поселень переселенців. Крім того, нами був відкритий середньовічний Чорнобиль. До 2000 року працювали з різними інститутами, організаціями, назбирали великий масив матеріалу, зрозуміли, що далі не можемо так рухатися. У 2001 році створили науковий центр, який зайнявся опрацюванням знайденого матеріалу. Саме Лесь Танюк свого часу доклав чимало зусиль, аби цей центр існував. У нашому музейно-архівному фонді – понад 62 тисячі матеріальних пам’яток. Половина з них – археологія. Крім цього, маємо 175 тисяч фотодокументів, 21 тисячу документів з паперовою основою – це листи або інші документи, які нам надали переселенці, або ми знайшли їх самі під час експедицій. А також 7,5 тисяч годин аудіота відеозаписів, що відтворюють різні аспекти традиційної культури Чорнобильської зони. Це комплекс, наукова цін- Ростислав Омеляшко ність якого полягає саме в його науковій цілісності. Наш центр працює над створенням Музею народної культури Чорнобильського Полісся і Чорнобильського регіонального науково-інформаційного фонду, який має стати джерелом знань про культуру втраченого регіону і, водночас, бути важливим чинником соціально-культурної реабілітації тисяч постраждалих мешканців Полісся. На території зони – в Чорнобилі – має бути відкритий музей під відкритим небом. На жаль, за ці роки багато пам’яток було знищено, але маємо 25 об’єктів, що можуть скласти основу цього музею”. Лавреатами премії стали також Володимир Захар’єв та Ігор Скальський – дослідники, котрі за документами, залишками архітектури та рідкісних артефактів реконструювали унікальну “Мінковецьку державу”. Директор Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса Неллі Корнієнко вручила лауреатам дипломи та подарувала двотомник Леся Танюка “Лінія життя”, де зібрані його праці різних років, а також нову книжку спогадів “Лесь Танюк. Ренесансна енергія”. тавку представила портрети мами та внучки, нащадків полковника Лубенського Стефана Шамрицького. Крим та море вишивала і раніше. Але відтоді, як кримських татар позбавили їхньої батьківщини, ця тема мені болить. Випадково натрапила на твори художниці Ніни Жаба. Її акварелі надзвичайно захопили мене, вони дуже відрізняються від того, що створювали її колеги. Почала вивчати біографію цієї мисткині. Дізналася, що в 1906 році вона приїхала до Криму на етюди, тут закохалася в кримського татарина, вийшла за нього заміж, полюбила цей народ. Її роботи, надруковані на маленьких листівках, кримські татари зберігали у вигнанні, як згадку про Крим. Це була дивовижна художниця. Зараз створюю свою нову роботу за її картиною. Продовжуватиму цю тему й далі, хочу показати, що поруч із нами живе такий красивий та мужній народ, який зараз дуже потребує допомоги й підтримки. Люблю вишивати пейзажі, натюрморти, квіти. Створювати портрети складніше, починала їх робити зі світлин своїх близьких. Вишивати почала майже тридцять років тому. Спочатку робила це тільки для себе, потім почала дарувати ці картини близьким і родичам. Вчилася вишивати на репродукціях різних митців, намагалася повторити кожен мазок художника. Продовжую вишивати за репродукціями і тепер, але все частіше створюю роботи за оригінальними сюжетами. Також почала малювати пастеллю пейзажі і портрети. Вже готуюся до своєї великої виставки, яка запланована на листопад у Центрі Української Культури та Мистецтва. Працюю над великим полотном, сюжет якого тримаю в таємниці. Сторінку підготував Едуард ОВЧАРЕНКО Фото автора У Національному центрі театрального мистецтва імені Леся Курбаса, в теплому родинному колі друзів і колег, відбулася церемонія нагородження премією імені Леся Танюка “За збереження історичної пам’яті”.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин