Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
З блокнота публіциста · “Народ творить мову, але мова, у свою чергу, формує націю”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

Як мову українську упокорювали

Слово Просвіти, №05 за 2022 рік

Петро ШВЕЦЬ, журналіст, член НСЖУ Науковці аргументовано доводять, що українська мова – одна з найдревніших мов світу, нею спілкувалися наші предки, які проживали упродовж століть на території теперішньої України – до Трипілля, після нього, в часи Київської Русі й дотепер. Українське слово набирало сили на пергаментах Нестора-Літописця, відточувалося у творах Григорія Сковороди, Івана Котляревського. Ми завдячуємо Тарасові Шевченку, Лесі Українці, Іванові Франкові та багатьом іншим сподвижникам, які оберігали і зберегли українську народну мову. Незважаючи на утиски, приниження з боку Росії впродовж тривалого часу українська мова збережена, розвивається, хоча боротьба за неї триває досі. Відомий мовознавець, доктор філологічних наук Анатолій Погрібний зауважував: “Не покладаймося на утвердження мови на різні програми, спеціальні товариства й комітети та й навіть на значні кошти. Потрібне щонайперше інше – елементарний чин кожного, кому Україна дорога. Зробити ж власний чин для української мови – то означає найпростіше: без жодних комплексів, упевнено та самошанобливо повсюдно нею спілкуватися. У принципі, на такий чин здатен кожний” (1). Іван Франко стосовно мови говорив: “Здається, що таке рідна мова? Чим вона ліпша для мене від усякої іншої і що мені вадить при нагоді заміняти на всяку іншу?.. А тим часом якась таємна сила в людській природі каже: Pardon, ти не маєш до вибору, в якій мові вродився і виховався, тої без окалічення своєї душі не можеш покинути, так як не можеш замінятися з ким іншим своєю шкірою…” (2). Сусідня держава, починаючи з XVI століття, а пізніше Петро I, Катерина II та інші правителі російської імперії українську мову жорстоко репресували. Перекручувалися її походження та розвиток як головної ознаки нації. Покоління українців не знали правди про історію української мови. Учені підрахували, що російська імперія застосовувала репресії до української мови більше ста разів – у різних циркулярах, указах, постановах, що ухвалювалися як державою, так і релігійними структурами. Ще 1626 року Київський митрополит одержав наказ Синоду з Москви позбирати з усіх церков України книги старого українського друку, а замість них завести московські видання. У 1627 році московський цар Олексій Михайлович указом звелів книги українського друку зібрати і на пожежах спалити. У тому ж таки сторіччі вводилася цензура для “изданий малорусской печати”, наказувалося виривати з українських книжок аркуші “не сходные с книгами московскими”, заборонялося привозити українські книжки до Москви. У Москві було спалено “Учительське євангеліє” Транквіліона Старовецького та інших авторів, “Катехізис” Лаврентія Зизанія- Тустановського, учинена анафема на книжки С. Полоцького, П. Могили, К. Старовецького, І. Галятовського, Л. Барановича, А. Радивіловського, І. Славинецького. 1709 року Петро I заборонив друкування книг українською мовою, скорочено кількість студентів Києво-Могилянської академії з 2000 до 161, а 1720 року Петро 1 наказав: “В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать… старые книги справливать прежде печати, дабы…особливого наречия в оных не было”. У тому ж році він видає указ київському губернаторові князю Голіцину, щоб “…во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные”. Чернігівська друкарня згодом була розформована і вивезена до Москви, аби не друкувала українських книжок. Катерина II в 1753–1763 рр. забороняє викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії, у 1765 році – ліквідовує козацькі школи на Слобожанщині. У 1811 році Києво- Могилянська академія взагалі закривається. Цариця, причетна до таємної інформації, знала, що слов’яни за багато тисяч років до Різдва Христового мали свою писемність, але робила все, щоб про це забули, і нищила все українське. У 1785 році вона наказує в усіх церквах імперії правити російською мовою, закриває школи, в яких викладають українською, ліквідовує недільні школи. Серед інших імперських протиукраїнських заходів – встановлення доплати російським чиновникам за русифікацію України, закриття “Просвіти”, ухвалення валуєвського (1863) та емського указів (1876). У 1903 році було навіть заборонено користуватися українською мовою на відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві (3). Переслідування української мови продовжувалося і за радянської влади. Тоталітарний режим приховував думки та праці українських учених стосовно мови М. Грушевського, М. Костомарова, О. Потебні, А. Кримського, оголошував їх ідейно шкідливими, “націоналістичними”, ворожими. У 1929 році арештовано українських науковців і представників духовенства. Їх замінили російськомовними. З 1930 по 1937 рр. ліквідовані всі українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади і факультети, закриті газети та видавництва на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, заселених українцями. Імперія вдавалася не лише до харчового, а й до мовного голоду, аби знищити все українське. Навіть після здобуття Україною незалежності робляться спроби, звичайно, під прикриттям і з прихованим “позволением” сусідньої путінської імперії, надати російській мові статус державної. Не без російськомовного підґрунтя вчинена анексія Росією Криму, йде війна на Донбасі. Проте мовна ситуація поволі змінюється. Багато зусиль доклали до вивчення основних характерних рис української мови українські науковці. Зараз українська мова, як і походження українців та формування української нації, досліджуються в усіх аспектах. Особливий внесок у дослідження української мови зробив професор Костянтин Тищенко. Його перу належить низка публікацій про всеслов’янськість мови українців. Учений розглядає риси внутрішньої будови української мови у зв’язках з іншими слов’янськими мовами, створив кілька картосхем поширення мови, порівняльних таблиць, зведених матриць, що підтверджують спорідненість української мови з багатьма іншими слов’янськими, визначають справжнє місце української мови в колі слов’янських мов. Професор К. Тищенко вивів 40 особливих рис звукового складу української мови, стверджує, що “Десятки міжслов’янських зв’язків української мови означають, що вони були започатковані в часи, коли всі слов’янські мови перебували у стані схожих між собою діалектів” і що “факти суперечать твердженням про особливу близькість української мови до російської” і “українська морфологія схожа на російську, яка, однак, не має саме тих яскравих рис, що є в інших слов‘ян”, “російська літературна мова має збіг з українською у 8 із 40 фонологічних рис. За рештою 32 ознаками з 40 українська мова відмінна від російської”, “справжня”, “жива” українська мова ніколи не була відгалуженням російської мови” (4). На його особисте переконання, із заснуванням київським князем Юрієм Долгоруким Москви староукраїнська мова, яку в Новгород та його околиці привезли переселенці з Київської Русі, змішалася з місцевими говірками і потрапила в Московське князівство, яку вже Петро I назвав, як і державу, російською. Хто ж тоді мати, хто ж тоді батько, хто є старшим братом? Професор М. Фаснер опублікував дослідження московської мови, де значиться, що з 10779 російських слів, вміщених у 4-томній етимології О. Трубачова, 29,55% – українського походження (майже третина), 0,8% – загальнослов’янського і 0,9% – російського, тобто московського, а 58,3% слів є запозиченнями з інших європейських мов (5). А ось твердження вченого Григорія Півторака: “Шукаючи прадавні корені української мови, не можна ігнорувати того безумовного факту, що українці – частина слов’янського світу, а українська мова – одна із слов’янських мов… Отже, розглядати історію українців та української мови поза часом і простором та поза історією слов’янства взагалі означає відриватися від наукового ґрунту і літати в хмарах мрій і вигадок” (6). Ще в 1880 році вийшла окремою брошурою праця Михайла Красуського “Древность малороссийского языка”. Як і багато інших, вона забута й недоступна з відомих причин. Але в 1991 році в науково-популярному журналі “Індо-Європа” (частина перша) цю працю оприлюднено в перекладі українською. М. Красуський пише: “Займаючись довгий час порівнянням арійських мов, я прийшов до висновку, що українська мова є старшою не лише за всі слов’янські, не виключаючи так звану старослов’янську, але й за санскрит, давньогрецьку, латину та інші арійські (індоєвропейські). Та між тим українська мова до цього часу немає навіть впорядкованого словника”. Дослідник детально наводить конкретну схожість багатьох українських слів з іншими слов’янськими мовами. А назви чисел взагалі схожі в багатьох мовах, навіть у тих, які досить віддалені від слов’янських коренів (7). Григорій Квітка-Основ’яненко ще раніше, в 1841 році, написав (у листі до А. Красуського): “Коли українські молоді письменники змужніють, то вони доведуть, що московська мова є лише дикунською говіркою, порівнюючи її до мови української. Коли вони повитягають з московської мови все українське, то найзапекліший московський шовініст буде змушений визнати жалюгідне убозтво московської говірки супроти української мови” (8). Доктор філологічних наук, професор Іван Ющук уклав і видав “Словник української мови VI століття” (9). Його праця розвіює стереотипи стосовно близької спорідненості української і російської мов та старшинства останньої. Беззаперечними фактами є те, що українська мова є насправді дуже древньою. Прадавні початки української мови простежуються у книзі Станіслава Губерначука “Українська мова і санскрит (вибіркове представлення спорідненостей)”, що видана у 2018 році (10). А. Погрібний сказав: “Народ творить мову, але мова, у свою чергу, формує націю. З допомогою своєї мови мусимо стати сильними” (11). І маємо стати! Серце радіє, коли з вуст дітей, молоді, старожилів чуєш щире українське слово, і прикро, коли народний депутат, чиновник, зарозумілий обиватель не виконує закон про мову, часом навіть пишається цим. Нині стало потребою говорити українською, стало навіть модним спілкуватися нею. І цю українську потребу вже ніщо не зрушить з місця. Бо є Україна, є український народ і його мова – була, є і буде! Література 1. А. Погрібний. Я говорю українською. – К.: Товариство “Знання України”. 2006. – С. 161. 2. І. Франко. Мозаїка. – Львів, 2001. – С. 265. 3. П. Т. Пасимок. Хронологія нищення російською імперією української мови (Чи є російська мова руською. Збірник статей з порівняльною характеристикою). – К.: Український прорив, 2012. – С. 16-30. 4. К. Тищенко. Всеслов’янськість мови українців. – Український тиждень. 2012, № 39 (56), 28 вересня – 4 жовтня. – С. 22-58. 5. М. Фаснер. Исследование русского языка. – Вопросы языкознания, 1957, № 5. – С. 67. 6. Г. Півторак. Українці. Звідки ми і наша мова. – К.: Наукова думка, 1993. – С. 4-5. 7. М. Красуський. Давність української мови (переклад з російської) / Чи є російська мова руською. Збірник статей з порівняльною характеристикою. – К.: Український прорив, 2012. – С. 91-92. 8. Там само. – С. 2. 9. І. Ющук. Словник української мови VI століття. – Львів: Астролябія, 2019. – 496 с. 10. С. Губерначук. Українська мова і санскрит (вибіркове представлення споріднених слів). – К.: Фенікс, 2018. – 352 с. 11. А. Погрібний. Я говорю українською. – К.: Товариство “Знання України”, 2006. – С. 162. У 1930-х роках у Римі на міжнародній конференції мовознавців українську мову визнано однією з наймелодійніших у світі. Після італійської вона визнана другою в Європі за милозвучністю. Проаналізована японцями за допомогою комп’ютерних методик українська мова увійшла до першої п’ятірки за багатством і красою. Вона занесена до числа двадцяти найважливіших мов світу, про що повідомляє спеціальне табло в Паризькій Академії наук.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин