Листи просвітян · “Для воїна світла Євгена Маланюка зовсім непросто було змінити стилет на стилос”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
“Княжі іменини” в Січеславській “Просвіті”
Слово Просвіти, №05 за 2022 рік
Максим ДОРОФЄЄВ, Січеславська “Просвіта”
З цієї нагоди в Січеславській “Просвіті” відбувся просвітянсько-літературний захід, що мав символічну назву “Княжі іменини”, бо, як відомо, Євген Маланюк серед решти своїх наймень і регалій мав ще і титул “Князя Духу”, а Оксана Лятуринська давно вважається Княгинею української духовності. Тож Князь мав 125-річний ювілей, а Княгиня – 120-річний. Вечір ініційовано і підготовлено партнерами Січеславської “Просвіти” – Літературним Клубом СвітоГЛЯД” за ідеологічної підтримки Центру імені Дмитра Донцова – Дніпро, бо і постать Маланюка, і постать Лятуринської розглядалися як у площині культурно-літературній, так і в ідеологічно-виховній. Стежками волинських лісів ми блукали разом із Оксаною Лятуринською, де з дитинства вона увібрала в себе кровно-духовні традиції лицарської Волині, їхнє свобідне, кришталеве повітря і запах рідних трав і квітів, переплетіння вірувань і легенд, дохристиянських обрядів і давньоруських звичаїв. Як писав про Оксану Маланюк: Аж пуща зашумить волинська, Й на оксамит і златоглав В сап’янцях легких Лятуринська Виходить годувати пав. Гуркіт гармат, постріли рушниць і дзвін шабель супроводжували Маланюківські кроки до народження свідомого українця-воїна. Національно-визвольна боротьба за Самостійність України породила і великого борця, і великий смуток після невдачі 1920 року: Не забути тих днів ніколи: Залишали останній шмат. Гуркотіли й лякались кола Під утомлений грім гармат.
Налітали зловісні птахи, Доганяли сумний похід, А потяг ридав: На Захід... На Захід... На Захід... І услід – реготався Схід.
Роззявляв закривавлену пащу. П’яний подих нудив, як смерть. Де ж знайти нам за Тебе кращу Серцем, повним Тобою вщерть? Пізніше, коли волею долі та обставин і Лятуринська, і Маланюк опиняться, як і тисячі інших українців, на чужині (Каліш, Варшава, Прага тощо), коли вони матимуть знайомство не лише поміж собою, а й входитимуть до блискучого грона поетів-вісниківців (т. зв. “празька школа”, назву якої заперечив не лише основний ідеолог культурного феномену “пражан” Дмитро Донцов, але й сам Маланюк!), що найбільше творила у міжвоєнну добу – 20-40 рр., яка була розсипана діамантами Музи і Генія сторінками, передусім, донцовського
Ярослава РІЗНИКОВА, лавреатка премій ім. Г. Сковороди та І. Франка
4 лютого в Одеській обласній універсальній науковій бібліотеці (директорка – Юліанна Амельченко) вперше вручали Літературну премію для молодих поетів імені славного одесита Валентина Леонідовича Мороза (31 січня 1938 – 30 січня 2013) – поета, журналіста, лавреата Республіканської премії ім. П. Тичини (1993) за книгу “Осінній сад”; обласної премії ім. Е. Багрицького за книгу “Ми земля”; муніципальної премії ім. К. Паустовського (2005) за книгу “Дорога в осінь”. Лавреаткою премії В. Мороза та власницею 20 тис. грн стала Ірина Лазоревич – аспірантка кафедри культурології, релігієзнавства та теології Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича, родом з смт. Брошнів-Осада Івано- Франківської області. Саме за її збірку поезій “Тону.Ти” проголосувала більшість членів журі, до якого ввійшли: Дмитрієв С. В. – голова Одеської обласної організації НСПУ (голова комісії); Попова Д. Ю. – філолог, бібліотекар Одеської обласної універсальної наукової
Літературно-наукового-вісника, пізніше – Вістника: Дараган, Ольжич, Маланюк, Теліга, — Стефанович, Мосендз, Лятуринська, Липа, Клен, Бабій, Лівицька-Холодна – ці імена-стяги несли в собі прагнення віднайти рецепт одужання від антинаціонального удару, що вони всі зазнали і про який так сказав Маланюк: “Хто пережив страшну операцію розриву з живим тілом Батьківщини, хто відчув пекучий брак Батьківщини, як вічно роз’ятрену рану, хто задихався в чужім повітрі, в чужім підсонні, під чужим небом, той зрозуміє, про що іде річ і той собі легко може уявити ту психічну “травму”, що спричиняє появу поета...” Для воїна світла Євгена Маланюка зовсім непросто було змінити стилет на стилос – після перших спроб редагування часопису “Веселка” і публікацій в ньому своїх поезій і публіцистичних статей (“Ідеї і дії”, 1923 р. – блискуча аналітика причин поразки національно-визвольних змагань в контексті світоглядовому, ідеологічному) він розпочинає багаторічну співпрацю з Вісником і вже в 1925 році виходить перша його велика поетична збірка “Стилет і стилос”, а наступного року він надішле своє велике апостольське “Посланіє” на Велику Україну до збольшевиченого, атеїстичного Києва:
Христос не мрія й не мара Чи Нестерова чи Толстого, (Блюзнірство пензля і пера), – Христос – то чинна путь до Бога, (...)
Це не в’язничий рай рабів, В кастратній рівности — отара, — Ні, це в блакить готичний спів, Це — творчість, мужність, слава й кара. Так. Кара. Бо не мертвий “мир”, А чинний “меч” на землю дав Він: Здолавши ніч, з хаосу тьми Йде день в багрянородній славі. Страшенний комуняцький галас і таврування “Ворогом народу”, “фашистом” лише підтвердили влучність поетичного пострілу Маланюка проти нової “імперії зла”. Оксана Лятуринська мала більш різнопланові таланти, аніж її “поетичний товариш” Євген Маланюк. Вона пише, малює, ліпить Україну – вона письменниця, маляр, скульпторка. Вона творить красу за змістом і формою. Перша її збірочка “Гусла”, яка вийде у 1938 і друга “Княжа емаль” (1941) одразу змусять зрозуміти талант і геніальність її, як поетки, що володіє власним стилем. “Національний стиль – те найтрудніше й найконечніше завдання синтезуючого українського творчого процесу сучасности – тріумфує на скупих сторінках скромної книжечки Лятуринської у кожнім рядку” (Маланюк). Устами славлена стріла стужавлена. Хвалена, хвалена, в отруті калена! Стріла окрилена, стріла доцілена. Кров’ю гартована
*** За око – враже око, оселя – за оселю! Благословляйте келих, де хміль нуртує соком!
За око – враже око! Одному з двох упасти. Рука тверда, гранчаста, ніж гострий та широкий. Друге видання збірки “Княжа емаль” (1955) містить дві попередні: Гусла і Княжа емаль і цілком нову збірку “Веселку”. Цей триєдиний поетичний доробок стане вершиною її поетичного Олімпу.
*** На чужині і Маланюк, і Лятуринська проведуть більшість свого земного шляху – відірвані війнами і політичними режимами від Батьківщини вони сумуватимуть за Україною усе своє життя. Емігрантське життя не було для них щасливим. Згадаймо емоційний крик Маланюка в щоденнику: “ТУТ квіти не пахнуть!” і філософську потужну поему “Єронім” Лятуринської з її: “Батьківщина може бути лише одна!” Втомлена від чужини письменниця, вже смертельно хвора, коли вже зовсім віршів не писала, все-таки віднайде духові сили на поетичну віддяку віршем “На далеку дорогу Євгену Маланюкові”: Він з роду воїн був і не відклав присвятний пояс, і не згасив у серці “іскри золотої”: онукою ж Дажбожичевим пращур слив! Він з роду воїн був. Зламавсь стилет. Зламавсь стилет – схопив він стилос. – Складіть йому “вінець життя” “вінець життя”, “лице Зорі” – “цар-зоре-цвіт”! А побіч, побіч покладіть той зламаний, той зламаний стилет! для свідчень, свідчень Вартовому – “Товаришу милому Зорі”...
*** У Січеславській “Просвіті” цього вечора було багато високих слів, на які заслуговують наші духовні провідники, наша “княжа верства”. “Це ще не лет, але вже наступ”, як віршував Майстер. Саме про таких людей, про таких майстрів писав потужний Донцов називаючи їх кастою “луччих людей” України. Лише одне болюче запитання залишилося у наших відвідувачів: чому ж саме “луччих людей” у нас так мало знають і чому їхні духовні заповіти, культурні дороговкази так мало друкуються в сучасній Україні? “Просвіта”, здається, отримує нові виклики й завдання, бо держава поки що бореться за український “шлунок”, а не українську душу.
вимог до майбутніх поетів він називав відповідальне ставлення до слова, необхідність постійно збагачувати поетичний словник, вдосконалювати техніку віршування. Неперевершеною школою майстерності вважав щоденне читання найкращих зразків поезії та прози: “Начитайтесь – і відчуєте флюїди в серці, потяг до поезії”. А ще Валентин Мороз застерігав: Не кожна людина, що видала книгу вір$ шів, – поет... Не кожен поет, що видав книгу віршів, – людина... Не кожні вірші, надруковані в книзі, – поезія... Щиро вірю, що й цьогорічна лавреатка Ірина Лазоревич, як і всі, хто в майбутньому удостоїться звання лавреата премії імені Валентина Мороза, будуть справжніми поетами і людьми, які через справжню поезію говоритимуть з нами та робитимуть наш світ кращим, ніж він є.
Довідково. Літературний конкурс імені В. Мороза засновано відповідно до рішен$ ня Одеської обласної ради від 22 вересня 2017 р. “Про заснування літературної премії ім. В. Л. Мороза для молодих письменників за внесок у розвиток української літератури”.
1 лютого культурна Україна мала подвійну нагоду для святкування: цього дня народилися великі українські прозаїки і поети Євген Маланюк і Оксана Лятуринська.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
