Листи просвітян · “На ньому не було бронежилета, бо він накрив ним пораненого бійця”. · с. 7сторінка оригіналу ↗
“Нам совість забути про славу Героїв не дасть…”
Слово Просвіти, №05 за 2022 рік
У Чернівецькому обласному меморіальному музеї Володимира Івасюка у проєкті “У ритмі серця пульсує Майдан” вшанували пам’ять Народного Героя України Владислава Віталійовича Трепка (1986–2015), українського лікаря, лейтенанта медичної служби, військового хірурга.
Олена ЛОГІНОВА, м. Чернівці
Владислав Трепко нагороджений орденами “Народний Герой України”, Богдана Хмельницького III ступеня за особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій професії, медаллю “На славу Чернівців”, відзнакою за професіоналізм та милосердя в медицині – орденом Святого Пантелеймона. Народився Владислав у Чернівцях, у багатодітній родині вчителів. Батько (колишній військовий, викладач фізики) та мати (англійський філолог) на той час вже виховували старших доньку та сина. Згодом у Влада з’явився ще один брат. З дитинства багато читав. Захоплювався музикою, історичною літературою та археологією. Після закінчення школи навчався в Чернівецькому державному медичному коледжі, потім – у Буковинському державному медичному університеті. На час початку АТО проходив інтернатуру хірургічного відділення Чернівецької обласної лікарні, звідки і поїхав на схід у березні 2014 року. У травні того ж року отримав звання лейтенанта. Вже під час військової служби закінчив інтернатуру за спеціальністю “хірургія” та вступив до магістратури. Лейтенант медичної служби, ординатор операційно-перев’язочного відділення 30-ї окремої механізованої бригади Владислав Трепко врятував на фронті сотні життів, робив складні операції в польових умовах. Зі своєю бригадою побував у “гарячих” точках, під обстрілами “градів” в Тельмановому, у боях під Степанівкою. Загинув у ніч на 12 лютого 2015 року під час чергового обстрілу в районі міста Дебальцеве. Тоді Влад ціною свого життя врятував пораненого бійця. Офіцер-хірург у полі під обстрілами запустив серце пораненого, затягнув його у “швидку” і продовжував надавати медичну допомогу. А коли їхню “швидку” обстріляли, Влад накрив його своїм тілом, але сам зазнав смертельного поранення. Боєць, якого врятував Влад, вижив. Похований Владислав Трепко на “Алеї Слави” Центрального цвинтаря Чернівців. Залишилися мати Ніна Миколаївна, батько Віталій Володимирович, двоє братів – Володимир та Вадим, сестра Віталія, дружина Юлія та донька Вікторія, яка народилася вже після загибелі батька. У Чернівцях вулицю Боярка перейменували на честь Владислава Трепка. Щирою молитвою розпочав вечір-елегію отець Валерій (Сиротюк), адміністратор парафії УГКЦ. Пам’яті Владислава Трепка прозвучала джазова композиція Василя Данилюка у виконанні талановитого саксофоніста Валентина Курилюка. Батьки Влада з теплотою, трепетом і гордістю розповідали про свого мужнього сина. Гості зустрічі з цікавістю оглянули пам’ятні світлини, державні нагороди Владислава Трепка, улюблені книги, газетні публікації, які дбайливо оформлені у сучасні альбоми, видання, де вміщені статті про Владислава – книга Наталії Брянської “Ангели Букової землі”, книга Ольги Вовк “На щиті” та збірник учнівських нарисів, учасників Всеукраїнського конкурсу “Мама Героя”. Як скромного, чесного, мужнього, освіченого, турботливого,
порядного, мудрого не за роками Владислава згадували: Ніна Зорій, проректорка з науково-педагогічної освіти та виховання БДМУ, професорка; Ольга Стрижаковська, заступниця директора з навчально-виховної роботи Чернівецького медичного фахового коледжу, кандидат філологічних наук; Анатолій Гоженко, професор, доктор медичних наук; однокурсник Володимира Івасюка по Чернівецькому медичному інституту; Ростислав Мишковський, начальник відділу соціальної реадаптації та психологічної реабілітації учасників АТО та членів їх сімей Чернівецької міської ради. Пан Ростислав є і автором ідеї фотопроєктів “Очі вдів та матерів Героїв”, “Любов’ю квітнуть вишиванки, омиті росами війни” в яких брали участь Ніна Миколаївна Трепко-Нємцева та дружина Владислава Юлія. Зі світлин на глядачів дивилися мами, дружини Героїв у вишиванках з колекції Миколи Шкрібляка, заслуженого діяча мистецтв України. Патріотичні поезії з нової збірки “Тилинка і литаври” читав директор Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка, письменник,
та, який розкрив нелегітимність РПЦ і самого Кіріла. “По суті, це самосвяти, – каже росіянин, – абсолютно незаконна організація – секта. Але є вихід! Це їхати Гундяєву (Кірілу) на Фанар, до Вселенського патріарха Варфоломія, і я знаю, які чарівні слова сказати, що дуже допоможуть: “Дядьку, прости зас…ця”, що може внести позитив у ці відносини”… У московських священників слово розходиться з ділом. Наприклад, батюшки московської заслужений діяч мистецтв України Мирослав Лазарук. У нарисі-присвяті Ніні Трепко-Нємцевій є правдиві слова учениці Чернівецької ЗОШ № 28 Яни Дубець: “Є люди, яких можна вважати героями. Це матері солдатів… А таких тисячі, тисячі жінок, які втратили найдорожче, що у них було. Звісно, для них життя ніколи не стане колишнім, але з нашою підтримкою їм буде легше пережити це горе”. Такі зустрічі, за словами Ніни Миколаївни, – “це своєрідна анестезія від болю для душі” для згорьованих, але мужніх батьків Владислава. Для них надзвичайно важливим є те, що їхнього сина пам’ятають, згадують, щиро моляться… – Він міг відмовитись, тому що був інтерном, але сказав, що це його обов’язок. “Тату, я – офіцер, і я повинен виконати свій обов’язок”. Перше оточення було біля Тельмана, на нього від влучення снаряду завалився бліндаж. Снайпери розвідники витягнули його з-під уламків, – розповів батько Владислава Віталій Трепко. – Син пішов дуже молодим, але він, мабуть, зробив те, що інша людина не зможе зробити за довге життя, – ділиться думками мати Ніна Трепко. …Востаннє рідні бачили сина у січні 2015-го, за два тижні до загибелі. Він тоді знову приїхав на відпочинок. Привів додому свою кохану, і вони разом приготували улюблений Владиславів величезний желейний торт, гарний і смачний… Зателефонували побратими: “Владе, ти нам потрібен”. І лікар, не добувши до кінця відпустки, попрощався з родиною й достроцеркви у Заставні виголошують на службі Божій молитву за єдність: “Щоб єдиними устами, єдиним серцем славити Господа Бога…” Гарно сказано, чи не так? Але ж цього не роблять. Якщо ви, священники МП, кажете, що ваша церква українська, живете в українському місті, то чому проти того, аби молитися українською? Тим паче, як ніхто інший, знаєте, що саме ПЦУ має Томос, а московська – неканонічна. Чому цього не скажете щиро своїм парафіянам, чому дурите їх, чому говорите про єдність, а створюєте розбрат, розпалюєте ворожнечу між людьми своєю брехнею? Язик не повертається вимовити “митрополит Онуфрій”, бо чи може бути митрополит у незаконно діючій церкві? Прикро, але і в його рідному селі Коритне люди розділені. У 2014 році більшість населення цього села ково відбув до місця служби: ТАМ, з’ясовується, свої закони… …12 лютого 2015 року після тривалого перебування поза зоною досяжності по телефону з Владиславом кількома словами перекинулася мати, а пізніше сестра Віталія. Він обіцяв перетелефонувати, але більше так і не вийшов на зв’язок. Увечері Ніна Миколаївна слухала новини. Аж раптом повідомили, що під Дебальцевим ворог обстріляв дві медичні машини. Одна, з ліками, змогла проїхати. Друга “Швидка допомога” підбита. Загинули водій, 11 поранених бійців і лікар-- офіцер, котрий їх супроводжував… Серце матері відчуло біду: “Це Влад”, – тремтячим голосом промовила жінка… Упродовж ночі вся родина намагалася зв’язатися з Владиславом – намарне. Вранці пані Ніна зателефонувала командиру роти. “Влад загинув”, – ошелешив стомлену невідомістю жінку надто жорстокою короткою відповіддю військовий. З грудей вирвався несамовитий відчайдушний зойк… Мов підкошений, ледь не впав батько: “Було враження, що мені в серце зненацька встромили гострого ножа, а вийняти його звідти вже несила…” …Тіло хірурга до рідного дому, повертаючись з волонтерської поїздки, доправила його незмінна подруга-колега Ольга Кобевко. Дізнавшись дорогою про втрату вірного друга, попри непрості митарства з оформленням відповідних документів, вона взяла на себе цю нелегку місію. Зі слів побратимів, коли лікаря знайшли, на ньому не було бронежилета, бо він накрив ним пораненого бійця. У цьому вчинку – весь Влад Трепко.
прийшли до священника МП з доброю пропозицією, аби громада перейшла під опіку Києва і відмовилася від Москви. Однак на другий день московські монахи-тітушки оточили храм, а батюшка пред’явив “документ”, що церква – його приватна власність, а земля під нею – теж приватизована. Люди змушені були будувати новий храм – Рівноапостольного Князя Володимира. Для чого це було робити, збирати величезну суму грошей, збурювати людей, коли в селі є храм? Грішите, батюшки, й інших до цього закликаєте! У маленьких селах, де діють храми ПЦ, саме зараз знову зводите споруди (за кремлівські гроші), підпорядковані московії, і їхньою, ворожою нам, мовою будете молитися. Не дуріть Бога, не роз’єднуйте народ! Це не треба ні Господу, ні людям, ні державі.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
