Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Запрошуємо до книги · “він жив із чуттям непоправної втрати, вишукуючи складні протиріччя в теперішнім і минулім” · с. 8сторінка оригіналу ↗

В’ячеслав ГУК. Зі збірки “Кримський літопис”

Слово Просвіти, №05 за 2022 рік

*** Люба сестро, та вода, що вмивала тебе і мене, – замерзла, і тепер її наполегливо, вдень і вночі, длубають льодоруби, а голубка, яка приносила тобі листи з бойовищ, – скалічіла, вже п’ятий рік поспіль мені сняться поржавілі од крові леза та поряд, в подружньому ліжку, – лежить дружина нелюба – так минають роки, а мені сказати їй правду – просто несила; твоя дитяча колиска постає перед моїм внутрішнім зором, – а ще – наші батьки, ще молоді, як на весільній фотокартці, тримаю прихований біль щодо можливого непорозуміння, боюся, що ти колись забудеш мене або пораниш докором, як я дуже часто раню душу свою піснями, як раню пальці, а за вікнами бовваніє земля перелогу – тяжка, ніби каміння; я передбачив таке життя, що по собі не залишає вражень, це так, наче перехопити погляд того, хто вже йде назавше, мої сни пахнуть деревом – хочу побачити тебе саме зараз – ввечері чекаєш мене зі служби, сиву річку долають баржі, і селище намагається заснути, всі пристрасті вгамувавши, тільки чутно, як мокрий глід ховає рваний пташиний галас; ось минулої ночі снилось: їду в сідлі, закріпленому абияк, очі коня занурилися в печаль, немов вели його на продаж чи ж на бойню – губи дуже зашерхли, плоть відчуває спрагу, бо живі не чутливі до мертвих, і милосердя тепер як вирок; сьогодні я дуже втомився: випалював для миловарні поташ, дружина вже вишила сорочку, в яку по смерті мене одягнуть. *** Він розмірковував тоді: нехай живі завжди згадують мертвих – вранці темна тверда вода в замулених криницях оживала знову, пригадав, як жінка гладила його руку, коли він лежав болящий, – у пам’яті назавжди залишилось тих давніх подій тихе відлуння; просто зачекай умирати, згадай про народження осені, яка дбає про довершену плідність, жовтень іде, як віл, у безкрайому полі; хоча він знав, що треба повертатися до джерел, до того початку, що дав життя зрілим ягодам і вже порожнім пташиним гніздам; так трапилося, що їхнє розлучення припало саме на пізню осінь, головну роль в їхньому житті відіграло віддалення від містечка, колись вона розділила з ним ліжко, але любити була безсильна, а він лежав поряд із заплющеними очима і думав про межиріччя, де в синіх гілках ущух вітер і жевріло світло передзимової ночі, він прагнув пізнати її внутрішній світ, та з думок не йшов спогад: літо, ріка, пароплав, ніжна жінка стоїть поруч суворого чоловіка – він обмежився усмішкою, в її довгу косу – вплетена біла стрічка, та можна було тільки здогадатися, що саме лишилось за кадром – світ, позбавлений ідеалу, безкрая далечінь, свинцеві хвилі, берег і липке незатишне відчуття того, що все це невдовзі має минути; вночі він чув, як вона тихо плакала, як дощ надривав свій голос, душа ніби вигнила в здоровому тілі й боліла, як незагойна рана, а з голови не йшли думки про тиху смерть в старечім притулку, про померлу любов і воду, що має живити знекровлені сухостої, де сонні птахи зустрічають світанок, сповнений заледенілої тиші. *** коли риби великими гуртами пливли на північ шкіра річки пухирилася стигла її вода темнава ми гралися на березі а батько стурбовано казав будьте слухняними до хвиль не підходьте близько тому що неслухняних дітей забирають із собою риби у цей час річка втілювала жахливу людську несить вона була схожа на квітку що мала назву вдовин чобіт в неї дивилися зорі і в неї падали безборонні нетлі її піна клубочилася навкруг як масна зашерхла осуга вона була безіменна і знала багато мудрованих історій які на жаль завше закінчувалися для когось трагічно якщо ріка забирала ніщо не ставало їй на заваді це призводило до душевного розладу і знемоги вона несла маслаччя дерев вату з подертих матраців батько сварив нас за непослух бо мав вдачу сувору коли ми хворіли прикуті до лікарняних ліжок і геть пойняті хворобою безсило лежали плазом смерділи гнилою габлиною наші ліки й мастила уночі нам снилися потопельники й кораблетрощі яких знаходили люди на пустельному березі на світанку щодня батько приносив нам солодощі у лікарню веселі оповідки з минувшини і заморські фрукти його старомодна одежа пахла ораним полем він був схожий на пригасле від часу ліхтарне сяйво його глухий голос лунав надсадно й спокійно коли він ішов ми завжди дуже за ним сумували батько тоді вже жив в іншому шлюбів іншій родині *** Він зазвичай зустрічав її в парку в білій сорочці навипуск, цілував у руку під сонцем, що мало вигляд стиглого плоду, вона походила з передмістя, проте була тихою, мовчазною, вони блукали біля озерця, поки не мерк сухуватий відблиск рахманного світла, де старі дерева дивились у скам’янілу воду, – а в кронах галасливі птахи збивалися в зграї, сповиті млою; якось восени вона захворіла, він відразу відвіз її до лікарні, потім пів місяця щодня ходив провідувати її після служби, та вона згасала од численних пігулок, крапельниць і уколів, він намагався допомогти, але всі його зусилля були намарні, з неї йшло життя, як кров виходить із жил, – тяжко й потужно, він мав жахне відчуття, немов власноруч самогубство скоїв; після того, як провідував її, він спускався на старезнім ліфті, тихо йшов у той парк, де ще влітку вони разом були щасливі, там довго сидів на лавці та споглядав диких качок на озерці, хтів подумки повернутись в минуле й залишитися в тому літі, де в вечоровому небі запалювалися і мерхли зірки тремтливі, бо це мало велике значення і навік залишилося в його серці; він поховав її наприкінці сонного теплого мокрого жовтня, після похорону повернувся додому й одягнений ліг на ліжко, слухав шепіт дощу за вікном, його одзвук тремкий, гаркавий, проте втамувати біль, що ріс ізсередини, його душа самотня була неспроможна, як і відобразити життя людське книжка; пахло мокрим гравієм; йому хотілося цигарки і гарячої кави; він не знав, як йому впоратися зі своєю втраченою любов’ю, як жити далі, коли тіло було підкорене згубному онімінню, йому снилась сільська церковка серед полів із сухоцвітом, але в марноті плинного часу – всі барви змішалися з кров’ю й та вода, що колись відбивала дерева, вже стала камінням, – тепер щодня він ходив на маленький церковний цвинтар. *** Потяг упродовж ночі йшов полями і майже не мав зупинок, о восьмій оголосили сніданок, а він просто у вікно дивився, подумки вираховуючи відстань до дерев, що росли далеко й що складали ніби колись назавше втрачену живу частину людського життя, що минало, як барви сухої трави і листя, угорі, як узвишшя безжальне, увічнене небо поволі меркло; десь у закутках серця, де згасло тепло, сховалась одвічна сила й напруга крові, що напувала давно скам’янілі жили, у цьому світі нічого іншого не лишилося, – окрім оніміння пам’яті: так віко труни крилом закриває людське обличчя і ти стоїш поряд і нічого не можеш зробити, і ти безсилий, бо кров твоя перетворилась на крик і стала давно камінна; це як істина, яку осягаєш лише за кілька хвилин до смерті, цей світ був позначений тим, що він бачив за вікном вагона, та і його присутність в нім була як завершення оповідання, де всі герої чи розлучилися назавжди, чи були вже мертві – і їх безбач перевозила через Стікс здірявлена лодь Харона, а дерева, що бовваніли вдалечині, ставали як згадка давня; він вірив у плинність часу і відчував якусь благостиню Божу, проте життя рвалось, як марля, і порожніло в самім осерді, саме такий ранок він заледве пережив колись у дитячому віці, раптом потяг стишив хід, бо якраз оминав хистку огорожу, що акуратно відділяла стару залізницю од переліжної тверді, а потім вривалась, як голос пташки, яку зачинили в клітці; і тягар прожитих років неймовірно гнітить і тисне на плечі, а ти ще згадуєш ту чорно-білу світлину, до спазмів в горлі, де піджак старомодний висить на спинці стільця у вітальні, – так уривається слово і видовжується тінь од дерев надвечір, так серце пропускає удари і дощ тихо падає в мертвім полі, і ти ніби навік засинаєш не в ліжку, а десь у порожній ванні. *** Вона ніколи не дивилась на нього, коли говорила з ним, навіть тепер, коли стояла біля навстіж відчиненого вікна, за яким бовваніла церковка на пагорбі і цвинтар в полях, пообіднє світло було занадто яскравим, крізним, сухим, як і його стримані, внутрішньо трагічні оповіді, які вона тримала в душі як остаточну відповідь, втілену у словах; він порушував усі мислимі зовнішні ознаки свого життя, що складалося із заглухлого саду і тла безбарвних подій, на церковному цвинтарі – чіткий обрис фруктових дерев, надвечір завше відчував у зап’ястку пульсу стрімке биття, вагу розуміння втрати й обтяжених сльозами розлуки вій – безугавні думки про той день, ніби й сам там тоді помер; так шлях до слави і до трагедії – визначався його єством, бо він жив серед тих, кому довірити найпотаємніше мав: своїх спочилих навік батьків, свою оплакану в снах любов, що бентежила досі, залишившись у пам’яті грубим швом, – як той бентежний запах сільської місцевості, що вражав – рідкісний і болючий, який збурював душу і входив у кров; він жив із чуттям непоправної втрати, вишукуючи складні протиріччя в теперішнім і минулім, що збігло вже назавжди, відчайдушно намагався продовжити в молитві оповідь ту, де пережив найжахливіше, і, щоб уяв цінувати останні дні, обирав сповідальність у вимогах до себе, як окраєць води, на ночівлю обирають перелітні качки, щоб змогти висоту. *** По всьому залишається тільки пам’ять, що важить значно більше за зміст – вона бачила, як він плакав – бузковий слід тіні, прохолодний безмежний спокій, він був удягнений в білу сорочку й не слухав майже її ввечері на узбіччі, де догнивав

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин