Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Нотатки етнографа · “Вони додають до величної скарбниці народного духу творчу силу слова, кмітливість думки, гострого гумору й справедливу оцінку факту”. · с. 12сторінка оригіналу ↗

Народні вірші

Слово Просвіти, №05 за 2022 рік

Вадим МИЦИК, етнограф, заслужений працівник культури України Тисячолітня традиція… в устах народу. Іван Франко У творчості українського народу давнішого часу щодо віршів зазначено дві назви – “вірша” та “піснь”. Причому, як писав академік Агатангел Кримський, – “вірша у нас жіночого роду”. Пісні, як суто літературні твори, відомі у ХVІ–ХVІІІ століттях. Ті, в яких йдеться про життєві справи, називаються “Піснь світська” і тематика їхня охоплює справи від “світової” до “непотрібної”. А ще набули поширення вірші-орації (похвальні, величальні), вірші-травестії (перелицьовані) в гумористичнобурлескному тоні. Передавалися вони з уст в уста, читалися, оповідалися, наповнюючи життя духовним змістом. Ті твори, записані в різних збірниках, стали надбанням літератури, фольклористики й історії. Серед людей виділялися творці не лише із хистом літературним, а й оповідальним. Народні потішники вміли не лише скласти вірша, а й виголосити орацію, зімпровізувати інтермедію-комедію, розіграти в лад і склад балачку. Вірші читали при велелюддях – ярмарках, гостинах, святах, гуляннях, навіть весіллях. Їхніми носіями і читцями були спудеї, мандрівні дяки – миркачі, бакаляри, пиворізи, козаки, канцеляристи, взагалі грамотні. Оповідачів шанували нарівні із співаками, обдаровували, а мастаковитих і химерних, то й щедро. В багатьох із віршів наголошувалось на їстивне, щоб “давали благословення із того поросяти, що торік зарізали”. Або ж про все зразу казалося: “Дайте води, бо так хочу їсти, що не має де переночувати”. Відомі уже з ХVІ ст. народні вірші мали не просто кілька строф, а й були досить великими за розміром, ще й до того популярними й люди мали час і терпіння їх вислуховувати. Так, “вірша празникова, різдв’яна” із Богданівки на Поділлі “має тепер 51 стих”, а така ж із записів Максимовича – аж 64 (с. 109). Вірші із Шевченкового краю вперше опублікував академік Агатангел Кримський у збірнику “Звенигородщина. Шевченкова батьківщина з погляду етнографічного та діалектологічного”. Уній він відвів віршам цілий розділ й подав їх у записах Сергія Єфремова, Ол. Панасевича. У вступній довідці А. Кримський пише: “Непоганий її текст записав 1897 року Ол. Панасевич у своїм селі Гусаковій. Тому що той запис не дуже одбігає своїм текстом од відомих нам текстів ХVІІІ–ХІХ ст., можна гадати, що він у нас переходив з покоління не через самісіньке усне переказування, а мабуть чи й не записувавсь.”. Надруковано два зразки: із збірки Бєлозерського з Чернігівщини та з Гусакового (Звенигородщина). Цінні зразки він узяв із рукописної збірки кін. ХVІІІ в. Її А. Кримський дістав 1895 р. від Ісака Кулінича із Смільчинець, яка перейшла йому від батька. Вірш на проводи – поминання померлих – А. Кримському записав 1902 року 50-річний селянин із Чижівки Звенигородського повіту Спиридон Кириленко. Суспільні зміни відбивалися у віршуванні. Особливо діставалося більшовицькій владі, яка жорстоко розправлялася з українцями. Люди на своїй шкурі це відчували і відразу відгукувалися влучними творами. Здебільшого це були певні переробки відомих пісень чи віршів. Чимало виникло творів за зразком “Ще не вмерла Україна”, “Інтернаціонал”. За зразком “Інтернаціоналу” створено вірш у Медвині, який протистояв московсько-більшовицькій експансії. У ньому реально відтворено боротьбу на своїй околиці: Повстаньте Медвин і Ісайки, Підем війной на Богуслав... У творах відбивалися наслідки тих змін, які відбувалися при насаджуванні московським більшовизмом своєї влади. Низка зних відтворює трагедію голодовки та репресій більшовицького режиму. Смерть зрівнює і відданого владі, і непокірного. Вірші короткі, але сюжетно завершені. Такими вони створювалися ще й через обережність. Короткого вірша швидко скажеш і лихий чоловік не встигне підслухати. Вони універсальні, бо їх можна було і оповідати, і співати. Вірші мали здебільшого чотири рядки. Особливо влучними були двовірші. Останні наводимо: Я до СОЗу не піду, Бо я знаю ту біду. У них, як бачимо, розкрито усю антинародну політику керівників новітньої російської імпері-есеесріїї – Радянський Союз, усієї Всесоюзної компартії (більшовиків) із її ідеологами та практиками. Опріч цього, за безкінечною роботою, потім засиллям радіо й телебачення, людям бракувало часу складати і слухати великі вірші. Тому стали поширюватися твори малих форм. Вони ж були й безпечнішими при оповідуванні. Двовірші легко піддаються скандуванню і захоплюють сотні людей при масових заходах. Ними почали широко користуватися на футбольних матчах з другої половини 1960-х років, особливо при зустрічах із московськими командами. Не віддамо Буряка За всю команду “Спартака”. Такі вірші стали масовими під час національного зрушення восени 2004 року, викликаного фальшуванням під час виборів Президента України, яке “зафарбували” у помаранчеву революцію. Гострі вірші ставали дієвим засобом боротьби проти влади, фальсифікаторів виборів. Їх писали на плакатах, стінах, парканах, передавали мобільними телефонами, запускали в Інтернет, скандували на вулицях, на зразок ось цього: Зека на нари І підемо на пари. Тепер, завдяки поширенню електронних засобів зв’язку, вірші малих форм відразу відгукуються на важливу подію і відразу облітають ледь не всю країну. Під час газової війни 2009 року, яку оголосили російські державці, через “Газпром”, по мобільних телефонах українці-оптимісти миттєво відреагували коротким, мов спалах блискавки, віршем: В д... і бачили “Газпром” – Поздоровляєм із Різдвом! Є чимало віршів, які поширені між людьми в тій чи іншій місцевості, й автори їх відомі. Хоч вони живуть уже поза волею автора. Уривки з віршів Хтоми Дученка із села Вишнополя на Уманщині (нині Тальнівського рну) частково ще збереглися в пам’яті людей, хоч створені вони ще на початку ХХ ст. В усній формі передавалися кілька десятиліть. Відомо, що записи віршів з уст Xт. Дученка в пореволюційний час робив Микола Кмітевич, а в 1936 р. – студент інституту журналістики Федір Мицик, але вони не дійшли до нас. Із пізніших записів видно, що “творчість Хтоми Дученка мала гострий сатиричний характер: викривав злодіїв, хуліганів, сільських багатіїв, гостро і дотепно висміював їхню поведінку, іноді беручи для своїх творів форму колядки (напр. “Ой, видит бог, видит творець...”). Взагалі, творчість Хтоми Дученка – це відображення більш-менш важливих подій на селі в дожовтневий період” (М. Мицик, багатотиражка “Вперед”, 1962 р.). Його творчість записували Мирослав та Вадим Мицики. Зразки її опубліковано у збірнику “Вишне поле. Творчість одного села” (2005). В с. Жовнине Чорнобаївського р-ну жив жартівливий чоловік Ладимир Павлович Стовбир (1902 р. н.), або, як його всі називали, – дід Ладимир. На будь-яких оказіях він розігрував жартівливі сценки, розповідав кумедні придибенції, вірші. Навіть якесь слово, мовлене з певною інтонацією та гримасою, викликало в людей сміх. Вірші, які він читав, я записав на магнітофон у травні 1970 р. Пересмішник розповідав, що його часто кликали на гулянки, аби розважав люд: “Я там усякого наговарював, що від сміху аж боки вривали. А що вже тих віршів понарозказував, то й на воловій шкурі не списати. Візьму якусь книжку, переверну догори ногами та й читаю, як ото піп на молебні. І де воно тільки бралося! Тепер думаю, так пуття нема. Й купити ніде”. Життя чоловіка скінчилося трагічно. На початку 1980-х рр. сніжної зими він десь подівся і ніхто не знав де. Аж коли сніги почали танути, його знайшли замерзлим у лісосмузі, куди він пішов за сушняком для палива. Останній рядок із прочитаного ним вірша є до певної міри містичним: “Тільки смерть страшна”. У Жовниному ще у 1970-х роках жила давня традиція оповідати на весіллях вірші. Безпосередньо на одному з них я записав вірш “Про п’янство” від Ганни Шпортун (1892 р. н.), при чому один раз його декламувала, а вдруге речитативно наспівувала. І хоч вона його перейняла ще в дитинстві від своєї мами, але виявилося, що це вірш Якова Щоголіва “Шинок”. Також на весіллі вірші оповідав Гнат Горбенко (1895 р. н.), з уст якого позаписував на магнітофон. Це “Розповідь Грицька Булави”, вірша, який, судячи по тематиці і стилю, належить ще до репертуару мандрівних оповідачів ХVІІІ ст. Традиція оповідального мистецтва, особливо на весіллях, цебто серед велелюддя, була довговіковою. Про це також свідчать записи відомого фольклориста Гната Танцюри віршів-ігор, які він у 1930-х роках позаписував на весіллях у своєму селі Зятківці на Поділлі. Народні віршувальники є 1971 року спрощений, мабуть від того, що не все запам’яталося, тому й оповідано його записувачеві навпіл із розповідною мовою. Від кількох жителів Звенигородки мені вдалося записати вірші, які авторів не знали, а просто оповідали їх. Так, вірші Володимира Кузьменка я прочитав у записах дочки Ярослави – учениці Звенигородської школи. Аж згодом через кілька років взнав хто їхній автор. Із Кирилом Моцаром ми разом працювали. Його вірші співробітники переповідали. Знали, хто їх писав, але він в авторстві не признавався. Я пропонував йому опублікувати в газеті та він відмовлявся. Мовляв, їх люди розказують і не знати хто написав, а коли надрукують, то там стоятиме прізвище і запахне неприємностями. Пригадався подібний випадок із Хтомою Дученком (с. Вишнопіль на Уманщині). Пан Прошиновський підпоїв його і напосівся, щоб той написав свої вірші. Хтома, хоч і був грамотний, але сказав, що не вміє писати. Пан спересердя сказав: “Добре, що неграмотний, бо вже давно б сидів у тюрмі”. Кирило Моцар був чоловіком оригінальним. Неквапливий, не-беручкий, але з гострим поглядом та кмітливим розумом. Будь-яку неправедну ситуацію перетворював на дотепний вірш і конкретна особа ставала героєм його гуморески. Якби не війна, талант міг би сповна проявитися. Авіаційному механіку за бойовищами було не до поезії. Згодом багато років працював у Звенигородському пасажирському автопарку інженером, механіком, диспетчером. Події, особливо несправедливі, висміював. А щоб вірші не обернулись для нього неприємностями, він їх не давав не тільки до друку, а й нікому записувати. Так вони усно й розходилися межи людей. У цьому ж таки автопарку водієм на автобусі працював Віктор Сеник. Невисокий на зріст, але жвавий у рухах та мові. Жарти з його уст так і сипалися. На будь-яку подію він міг скласти короткий, але влучний вірш. Часто виступав із читанням гумористичних віршів. Інколи не можна було добрати: чи то його вірші, чи іншого автора. Сказав і наче забув, бо інша якась ситуація уже заполонювала його творчу уяву. То він висміяв керівників шахти, а то пустив межи люди віршика про шахрайство районного фінансиста, то ще про якусь подію влучно створив. Володимир Кузьменко народився у Звенигородці 1926 року. До війни 1941 року працював на чавуноливарному заводі. Зазнав німецької каторги. Після визволення відслужив в армії, де складав вірші на командування, за що ледве не загримів у концтабір. Демобілізувавшись, повернувся у Звенигородку і знову почав працювати на ливарному заводі. Його вірші розносилися межи звенигородців, передавалися з уст вуста, як звістки про певні події. Для нього великою приємністю було чути коли люди розказували його вірші. Лише 25 травня 1996 року у часописі “Звенигора” (редактор-засновник В. Мицик) їх вперше надруковано. Народні вірші як жанр української творчості повсякчас побутують і, незважаючи на всілякі суспільні ситуації, постійно розвиваються. Вони додають до величної скарбниці народного духу творчу силу слова, кмітливість думки, гострого гумору й справедливу оцінку факту.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин