Спадщина · “Хай пишеться, хай щастить, хай не згасає в душі те, що кличе писати”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
Світло не погаслої чарівної квітки
Слово Просвіти, №05 за 2022 рік
Володимир СЕНЦОВСЬКИЙ, м. Борзна
Була середина вересня 1993 року. Кілька авторів з Борзни одержали запрошення на репрезентацію літературного збірника “На пагорбах століть”, випущеного з нагоди 1000-ліття Ніжина. Ця подія щасливо співпала з річницею визволення міста від німецько-фашистських загарбників. Пригадую невеличкий затишний зал на першому поверсі готелю, м’яке світло полуденного сонця, яке навкіс лилося у вікна, затінені розлогим золотавим листям, приглушені голоси промовців і ту особливу, задушевну атмосферу, яка навіювала спогади про далеку студентську юність. Адже більшість тих, чиї твори потрапили до ювілейного альманаху, в різні часи навчалися в Гоголівському виші. Так сталося, що після офіційної, так би мовити, частини я не поїхав додому, як мої товариші, а залишився на вечір у місті ста тополь, як охрестили Ніжин мої ровесники-поети зі студентськими квитками. Посприяв цьому і мій давній друг, упорядник збірника, нині відомий письменник Анатолій Шкуліпа. Власне, не так уже й часто мені, автору з глибинки, доля милостиво дарувала щастя разом побачити цвіт українського красного письменництва. А завітали в тисячолітнє місто колишні вихованці тутешнього вишу Олекса Ющенко, Леонід Горлач, Володимир Мордань. Та найколоритнішою постаттю серед них, найбільшим авторитетом, перед яким я схилявся відтоді, як прочитав “Яблука з осіннього саду” та “У лелечому селі”, для мене, безсумнівно, був Євген Гуцало. Знайшлося для мене й місце в готелі. Потурбувався про це, до речі, Євген Пилипович. Увечері центральна вулиця міста спалахнула сотнями живих вогнів: відбувся святковий факельний похід. Десь у хвості колони прилаштувалися й ми, літератори. Сталося так, що я йшов поруч з Євгеном Пилиповичем. Невисокий, у притертій шкірянці, він аж ніяк не скидався на “метра”. Розговорилися. Виявилось, що між нами є щось спільне: по-перше, хвороба очей (“Уяви собі, – обмовився Євген Пилипович, – коли довго працюю за столом, то, трапляється, що на якийсь час раптова темінь застилає зір…”), а ще – походження: прадіди мій і його, виявляється, були чумаками… Такий поворот розмови додав мені сміливості, і я запропонував Майстрові одну свою – сторінок на три – прозову річ, яку в часи застійні ніхто не наважувався друкувати. – Це для мене до болю знайома ситуація, – усміхнувся Євген Пилипович. – Я теж не раз потерпав… Характерним жестом поправивши окуляри, він, коли процесія зупинилася біля парку, швидко пробіг очима машинописний текст. – Що ж, – сказав, – її і не могли надрукувати. Тільки, як на мене, варто подумати над кінцівкою. Зробіть її делікатнішою і ефектною. Я скористався порадою, і “Притчу про палаючу квітку” присвятив своєму духовному Учителеві. Пізніше в цій притчі я побачив невгасимий відсвіт його долі – долі великого художника слова. Нелегким був шлях у літературу в молодого Гуцала, навіть рідний батько довго не визнавав сина як письменника. Ось вона, ПРИТЧА ПРО ПАЛАЮЧУ КВІТКУ Євгену Гуцалу Один садівник усе своє життя вирощував квіти. Він довго і не$ втомно плекав таку квітку, пе$ люстки б якої горіли справжнім полум’ям, навіть уночі випроміню$ вали райдужне сяйво. Садівникові боліло серце, що його село все час$ тіше обминають ластівки, по$ рожніють лелечі гнізда. За одвіч$ ною важкою працею люди не помі$ чали, як мертвіє село, перетворю$ ється на лунку пустелю. Не помі$ чали, бо в щоденних клопотах загу$ били животворну зоряну мрію. Са$ дівник хотів, щоб сяйво палаючої квітки освітило їхні збайдужілі душі, розбудило призабуту мате$ ринську пісню. Ту єдину, найдо$ рожчу пісню, яка дарує людям кри$ лату мрію, принаджує до теплих осель щебетливих ластівок, повер$ тає у рідні гнізда гордих лелек. Односельці скрушно хитали го$ ловами: – Ти краще вимоли в Бога, щоб була земля родючішою та ліси ки$ шіли дичиною. Недовірливі, завше обтяжені роботою люди охололи до високих поривань. Дивному садівникові так і не вдалося виростити палаючу квіт$ ку. Помираючи, він залишив у спа$ док своїм синам стареньку хатину з прогнилим дахом та дюжину вуз$ ликів із насінням. Поховали садівника, і старші сини звично завдали собі на плечі одвічну ношу турбот про хліб на$ сущний. І тільки найменший Іван$ ко трепетно розв’язав тугі бать$ кові вузлики. Якось Іванко працював у саду, коли до нього підійшов сивий дідусь. Хлопець був вражений: довга діду$ сева борода світилася всіма барва$ ми веселки. Старий глянув на тремтливе озерце золотистих пелюсток і зди$ вовано спитав: – Навіщо тобі, сину, стільки квітів? Посіяв би краще жито, мав би кусень хліба. – Дідусю, щоденна праця зігну$ ла людей до землі, і їм ніколи по$ дбати про власну душу, – сказав Іванко. – Я хочу подарувати квіт$ ку, яка б розбудила пісню... – Квітку надії й свободи? – пе$
репитав дідусь. – Виростити її ой як непросто. – Знаю, – зітхнув хлопець. – Батько уже згорів... Старий пильно глянув йому в очі: – Що ж, підкажу: візьми зоря$ не насіння. Іванкові подих перехопило: – Де? – Ти, мабуть, чув про Зміїну гору. Живе в горі добрий чарівник. Він доглядає небо. Адже небо – той же сад. Тільки родить він не яблука, а зорі. Вони, як і всілякі плоди, мають свій вік. Восени ча$ рівник розстилає рядна з туману і збирає зірки, наче доспілі яблука. Зних вилущує зернята й ховає в зо$ лотому ріжку. Коли сонце прогорне зсірілі замети хмар і промені відво$ юють у зими тендітний перво$ цвіт, чарівник знову піднімається на вершину гори і засіває, ніби спраглу землю, небесну рівнину. Тільки ще ніхто не наважувався підійти до тієї гори. – Чому? – спитав Іванко. – До гори може підій$ ти лише той, чиє серце також спалахне, наче зірка. Інакше гора спопе$ лить. Хлопець приклав руку до схвильованих грудей: – Я чую, як воно проймається вогнем. – Тоді рушай. Тільки поспішай, сину, бо днів твоїх уже небагато... Через якийсь час Іванко повернувся в село. – Я відкрию вам очі, люди! – шепотів почорні$ лими вустами. – Вам ще усміхнеться доля... Іванко щось дбайливо закопав під хатою, рап$ том схопився за серце. Солона сльоза зірочкою зірвалася з померклого ока й скропила розпушену грядку. Брати поклали небіжчика в до$ мовину, і виявилась вона на диво легкою, як хмарина. Ніхто не прийшов проводжати Іванка в останню путь: усі працю$ вали в полі. За домовиною сумно ступав лише сивий дідусь з довгою бородою. З часом люди забули про Іван$ ка. Тривога про завтрашній день потьмарила пам’ять, заступила сонце. Але якоїсь ще холодної ночі люди прокинулися від незвичайного сяйва, яке рожевою хвилею огор$ тало село. Налякані, вони посхоп$ лювалися з теплих ліжок і, мов ніч$ ні метелики, побігли на світло. Під натиском упав благенький тин, й односельці вражено вкляк$ ли. Була глупа ніч, а під вікнами Іванкової хати, ніби високі зорі, яскріли дивні квіти. Люди стишено стояли, і цілюще тепло палаючих квітів струменіло в їхні збентеже$ ні душі, щедро поїло, як весняна по$ вінь степову криницю... Тендітний світанок уже підпа$ лював крила згасаючої ночі, з лун$ кої далини почувся крик запізнілих перелітних птахів, і просвітлене село аж стрепенулося від щемливої колискової пісні. Відтоді й заглядають у наші вікна, як у душу, зоряні мальви. Як совість. Як пересторога.
Назавтра ми блукали містом, подекуди узолоченим верхівками дерев, осяяним на диво лагідним і щедрим сонцем, за ініціативою Олекси Яковича Ющенка відвідали на міському цвинтарі могилу його улюбленого викладача Миколи Пилиповича Сайка, переслідуваного в 1930-х роках за “помилки національного характеру”. Це йому, літературознавцю і поету, належать афористичні рядки: Засосюрилося небо, Затичинилась земля… У прихистку молодої липи пом’янули світле ім’я доброї людини. Я дивився на замисленого Євгена Пилиповича і згадав ту далеку, за тополиною завією, щасливу осінь, коли вперше – ще нічого не читавши, почув дзвінке ім’я: Гуцало. Я тільки-но вступив до педінституту, і мої нові друзі-старшокурсники захоплено розповідали про резонансний приїзд у грудні 1968 року до Ніжина молодих київських письменників Бориса Олійника, Миколи Вінграновського, Григора Тютюнника, Івана Драча, Анатолія Шевченка. А привіз їх – на запрошення керівника літстудії, майбутнього академіка НАН України та лавреата Шевченківської премії Дмитра Сергійовича Наливайка – колишній вихованець вишу Євген Гуцало. Виступ киян набув такого розголосу, що його відгомін докотився аж до високих партійних кабінетів. Як наслідок, недремні кадебісти взяли на “олівець” усіх місцевих літстудійців, їх керівника ґрунтовно “пропісочили” на партзборах і звільнили з посади, а згодом змусили залишити інститут. Ніжин був тоді такий урочистий, прикрашений і велелюдний, сяяв він не тільки від гарної днини, але й від блиску орденів та медалей на грудях ветеранів – гостей міста, яке вони від час війни звільняли від нацистів. Десь на півдорозі до готелю нас зупинив сивий фотограф – місцевий літописець, як його жартома називали, і зафіксував на плівку всю знамениту київську рать разом із новими літературними паростками. Одна з тих світлин з’явилася в художньо-публіцистичній повісті Олександра Забарного “Під знаком “білої плями”. І були, звичайно, розмови про літературу. Євген Пилипович, крім усього, володів ще й хистом самобутнього оповідача – неквапливого і розсудливого, який знає ціну кожного свого слова. Більше говорили про творчі пошуки знайомих поетів. А от на моє необережне запитання про деякі “секрети” його власної творчості Євген Пилипович лише всміхнувся… Ходили ми гомінкими вулицями, відвідали альма-матер – інститут, але в мене склалося таке враження, що я чужий у цьому місті. Сказав про це Євгену Пилиповичу. – Таке відчуття і в мене… Увечері він занудьгував, хотів рушити додому, до Києва, але щось перебило. Доля подарувала мені ще один день спілкування з цією неординарною людиною. Наступного дня, коли прощалися, Євген Пилипович побатьківськи притулив мене до себе, потім поклав руки на мої плечі, постояв так, помовчав. Моє серце трепетало, як легкий тополиний листок, що догоряв на святі осені… Я стиха спитав дозволу надіслати йому свою щойно випущену “Веселкою” дитячу книжечку. – Надсилай, Володю. Через три тижні одержав очікуваного листа. “Дорогий Володимире! Дя$ кую за листівку і за дитячу книжечку. Хоч би скільки в те$ перішні і трохи давніші часи я вже їздив до Ніжина, але моя свідомість не сприймає це міс$ то – як місто моєї студентської молодості, і воно не таке – і я не такий. Якесь несправжнє, чи що. А справжнє – це те, що залишилось у пам’яті, здається, що тільки в пам’яті воно й справжнє. А їдь чи не їдь тепер до Ніжина – не дає того ефекту, якого б хотілося, але ж – і не може дати. В “Дивень-ранку” прості й ми$ лі дитячі речі, світлі, по-доброму наївні, тобто близькі безхмарній юній психіці, яка ще чарується по$ езією світу. Хай пишеться, хай щастить, хай не згасає в душі те, що кличе писати. З повагою, Євген Гуцало. 10 жовтня, 1993 рік. Київ”. Я ще кілька разів телефонував Євгену Пилиповичу, домовлялися про передмову, яку він напише до підготовленої до друку моєї збірки “Лицар і Попелюшка”. Він просив розшукати мого давнього товариша Івана Просяника, оповіданню якого колись дав дорогу в журналі “Ранок”. Не встиг: нагла смерть обірвала його життя. Передмову до книжечки написав уже Віктор Кава. Івана Просяника я знайшов запізно. Теплим спалахом не погаслої чарівної квітки струменіє в моєму серці згадка про великого художника слова.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
