Суспільство · “Державна влада мусить здійснюватися найкращими людьми, наділеними високою етичною, політичною, національною культурою”. · с. 2сторінка оригіналу ↗
Українська ідея чи “дім на піску”…
Слово Просвіти, №05 за 2022 рік
Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України
Нещодавно на одному з олігархічних телеканалів, які періодично “підгодовують” суспільство “ведмед-наративами”, колишній “внутрішній” міністр озвучив не таку вже й дивну позицію, що закликала “припиняти дискутувати про національну ідею. Треба зрозуміти, що вона є. Це щасливий українець у багатій країні. А якщо людина не вірить, що якість її життя буде гідною і буде хоч якось поліпшуватись у найближчій перспективі, – їй нема чого захищати цю державу”. Отакої! А все інше треба прагматично відкинути, зазначав він. Напевно, не так війна, російська агресія, загроза вторгнення, як запах майбутніх різнобоких виборів спонукають політиків нагадувати тему національної ідеї, котрим вона завжди була чужою. Тому не українська Ідея, яку не терплять, хвилює завсідників телешоу, а рейтинги. Питання, а хто був би “там”, якби вже сьогодні… є головним болем народооборонців. Ні війна, ні пандемія, ні тарифи не є перепоною для майже щоденного соціологічного бомбування суспільства то про лідерів-президентів, то про майбутні парламентські партії, то про нових недоношених “вождів”, які прийшли прямо з телеящиків у паркетні зали парламенту. Причому депутатів на телепосиденьках – табунами, а в сесійній залі Верховної Ради – чортма. Майже сорок днів вакацій і знову карантинні канікули. Б’юся об заклад, що подібного парламенту ніде в світі більше не знайти. Треба ж навчитися отакенному, щоби отримувати політичний оргазм від нічогонероблення. Зважмо, що ми живемо в парламентсько-президентській республіці, яка до того ж перебуває в стані реальної війни. Цікаво, кого мав на увазі міністр, заявляючи, що “не потрібно розкачувати човен”, що “ми спочатку захистимося, а потім у всьому розберемося”. Я б це звертання переадресував передусім новим-старим обличчям діючого політикуму. Бо ж не “нацики” чи занадто вже поріділа українська інтелігенція та патріотичні громадські організації розкачують ситуацію пропагуванням національних ідеалів. Тема українськості не є пошанованою в багатьох телестудійних колах, давно ставши неформатною на політичних телешоу, за якими стовбичать насторожені “писки” різношерстих олігархів. А про національну ідею всує згадують лише тому, що бояться її, усвідомлюючи, що саме вона і є загрозою для їхнього гріховного владарювання на нашій, Тарасовій, землі. Тому переважно розмірковують публічно не про українську справу, а про себе – “великих і знаних”. Інколи, щоби сподобатися, з трухлявих шаф своїх партійок витягуються скелети, про які вже нібито й забули. Бо хочеться і рибку з’їсти, і кісточкою не вдавитися. Так сталося й нині. Минуло 26 років відтоді, як на урочистому засіданні в Палаці “Україна” тодішній президент озвучив, що “національна ідея не спрацювала”. Уже тоді багатьом недругам України дуже хотілося, щоби табачникова спроба (на замовлення москвинів) втілити задум її непотрібності для Українського народу стала реальністю. Національна ідея підмінювалася нібито соціальною й мала слугувати тільки невеличкій частці суспільства, точніше – для вузького прошарку національно стурбованої україномовної інтелігенції. Ідея нашвидкуруч (на догоду московитам, малоросам та злоякісним олігархічним новоутворенням), ні в кого не питаючи на це права, витіснялася ефемерними коротко-і середньостроковими цілями, декларуючи швидке (“уже зараз”) підвищення особистого добробуту громадян та конкурентоспроможну економіку. А в цей час під блискучим омофором щасливої будучини розкрадалися, “прихватизовувалися” національні багатства й олігархізовувалося суспільно-політичне життя. Фундаментальні цінності вимінювали, як на блошиному ринку, на буденний крам, тимчасово догоджаючи шлункарським запитам, уподібнюючись за біблейським сюжетом до “необачного чоловіка, що будує свій дім на піску”. Хоча для українців Національна ідея завжди була затребуваною й зрозумілою. Самостійна, Соборна, Суверенна Україна! Єдина, велика й неподільна: від Сяну до Дону! Саме ця Ідея була в основі українського відродження й утвердження Незалежності. З цим жили, за це боролися, вмирали і перемагали батьки-прадіди. Ідея та віра в Україну стали наріжним каменем новітнього національного відродження й державного самоствердження. Нині вона продовжує визначати стратегію нашого майбутнього. Будь-який український політик, державний діяч, учений чи митець, зігнорувавши Її, перетворюється на “ніщо” і звати його “ніяк”. А “постаментом” для їхнього життєпадіння є смітник історії. І так, мабуть, буде з кожним, хто вважає, обдурюючи вкотре народ, що можна стати заможними й щасливими поза національною Свободою. Бо тільки вона народжує високі почуття до свого Роду й Народу, до рідної Землі, до України. Водночас історія не знає й таких прикладів, коли б Народ міг бути єдиним, якщо правлять не високодостойні провідники нації, а глитаї, нувориші, олігархи, зайди. Тому однією з визначальних аксіом національної ідеї є та, що державна влада мусить здійснюватися найкращими людьми, наділеними високою етичною, політичною, національною культурою. А тим часом вороженьки чи$ нять свою волю (Т. Шевченко) і не воліють бачити державу, яка б опиралася на цінності національ$ ної ідеї, на кращих. Вони (воро$ женьки) прагнуть “збудувати” та$ ку державу, яку описував свого часу Платон, де завжди “панува$ тиме страх, щоб мудрі мужі не прийшли до влади, а були люди жа$ дібні до грошей, як це буває за олі$ гархій, які ревно плекатимуть ди$ кунський культ золота й срібла, обнесуть свої житла мурами, щоб там могли розкішно жити…”. Минуло 2400 років, а все зле й олігархічне зберігає свою ста$ лість. Представники вже тоді на$ родженого олігархічного устрою, що “любили пожити за чужий кошт, насолоджуючись втіхами, втікаючи від закону” (за Плато$ ном), ніби й понині кричать про ситого, повношлункового укра$ їнця, якому зовсім непотрібна висока національна ідея, духовній культурні вартості, а лише ма$ теріальна вдоволеність, патерна$ лістські подачки, видовища. Хоча не йму віри, яким способом на$ родиться ситий “гастрономічний громадянин”, будучи убогим рабом поза сво$ бодою, цінностями, на$ ціональною самосвідо$ містю, позбавлений до того ж бути господарем у власній хаті. Тому марними є дискусії про зайвість (чи невчасність) жити ідеалами українськості, “переносячи” розмову в ті часи, коли вдосталь буде “хліба і до хліба”. Тим паче, немає правди в словах тих, кому сама Ідея не є духовно близькою. Адже непросто бути її глашатаєм, коли вдома з тобою не говорили українською; ти не виховувався українською книжкою, піснею, традицією; батьки не водили тебе малим до української церкви; твоїми героями були чужинці, яких ти вважав “своїми”; нині спілкуєшся з рідними дітками неукраїнською; навіть, працюючи на “державних хлібах”, нехтуєш державною, зате “вічно спраглий” керувати цим народом. Таким для початку раджу – не намагайтесь модерувати, чіпати українську ідею. Не під силу вам, бо чуже. Розумію, що таких чимало. У всякого своя доля. І свій шлях широкий. Але сьогодні ми громадяни єдиної України. Для політичної Нації важливим є не лише поклик етнокрові. Потрібен ще й український чин. Бо, скажімо, П. Могила – молдованин, П. Орлик – чех, В. Липинський чи Антоновичі – поляки, проте вони є гідним прикладом великих Українців. І мав рацію М. Грушевський, вважаючи, що “Українець – це, по-перше, той, хто зроду українець, родився і виріс з українською мовою на устах і хоче тепер йти спільно зі своїм народом”. Водночас він стверджував, що “українець також кожний, хто щиро хоче бути з українцями і почуває себе їх однодумцем і товаришем, членом українського народу, бажає працювати для його добра. Якого б не був він роду, віри чи звання... Служити їй (Україні), а не оббирати, не експлуатувати для себе”. Адже нами вже нажито гіркого досвіду тридцятирічної блуканини в позаідейній, позанаціональній державі з назвою “какая разніца”, різномасті влади якої постійно силувалися обміняти ідею свободи на “хліб і кусень сала”, “переконуючи” всіх і вся про вторинність та малозначущість для державотворення української мови, культури, національної пам’яті, історичної традиції, славетних імен національних героїв. Пригадую як у найскрутніші часи 2014–2015 років російської агресії окремі “патріотичні” політики доводили, що не на часі чіпати антиконституційний, антиукраїнський “закон Ка-Ка”, допоки не виграємо війну, не здолаємо ворога. Але як можна в мертвому, пустинному, чужому й ворожому до українства просторі досягати бажаних перемог. Тим паче, що такі ситуації, вочевидь, як втрати українських земель Криму та Донбасу, мали б уже давно переконати, що там, де “не спрацьовує” українська ідея, там торжествує зло і ми втрачаємо Україну. Наші біди й проблеми народжуються тому, що не навчені бодай симетрично діяти у ставленні до своїх недругів, опонентів, відкритих ворогів. Як приклад, багаторічна діяльність кремлівської організації “Россотрудничества” в
Україні, яка відкрито пропагувала ідеї “руськомірства” (включно до введення санкцій 2021 року), завдаючи значної шкоди національним інтересам української держави. Причому ця двоголова яструбина структура “працювала” в штатному легальному режимі на вул. Борисоглібській у Києві (поруч з Генеральною прокуратурою України) усі вісім років російської агресії. Хоча були давно відомими цілі, методи, виконавці концепції “м’якої сили” Московії в Україні, антиукраїнська налаштованість представництва “Россотрудничества”. Указ Путіна від 2 лютого 2022 року про призначення заступником керівника “Россотрудничества” україноненависниці Поклонської (колишньої “прокурорки Криму”, “депутата” Держдуми РФ) є тому підтвердженням. Оскільки 29 грудня 2021 року СБУ завершила розслідування щодо вчинення нею дій, спрямованих на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади, посягання на територіальну цілісність і недоторканність України, державної зради та створення злочинної організації. Ось такі типи формують сучасну політику організації, для якої в Україні створили майже тепличні умови (в часи війни!), щоби її агенти-пропагандони продовжували руйнувати основи нашої державності й суверенності. Що це? Запізнення, забудькуватість, недоумкуватість чи свідоме потурання ординським злонамірам? Беззаперечним є те, що подібна (без)діяльність є негожою й не може надалі практикуватися у ставленні до власної держави з боку тих, хто несе відповідальність за національну безпеку. Бо дзеркальний аналіз скоєного в Московії щодо українських організацій та українства засвідчує як про повну здичавілість кремлівців, так і про кволість реакції української сторони на очевидні прояви етноцидної політики РФ. Адже задовго до російської війни проти України (2010 р.) Верховний суд РФ ліквідував Федеральну національно-культурну автономію “Українці Росії”; 2012 р. – заборонено Об’єднання українців Росії; реорганізовується Бібліотека української літератури в Москві на Бібліотеку народів Росії; рішенням Верховного Суду РФ від 17.11.2014 р. заборонені організації: “Правого сектору”, “Української національної асамблеї – Українська народна самооборона”, “Української повстанської армії”, “Тризуба ім. Степана Бандери”, “Братства”; 2015 р. – обшук з метою “виявлення націоналістичної літератури” в Бібліотеці української літератури в Москві та в помешканні її директорки Н. Шаріної (пізніше осудженої до 4 років ув’язнення); повне закриття (2017 р.) бібліотеки, ліквідація її сайту й передача приміщення Центру розвитку туризму Москви; 2019 р. – Генеральна прокуратура Росії визнає СКУ заборонною організацією на території РФ; 2020 р. – рішення суду про ліквідацію в Омську; 2021 р. – рішення російського суду про ліквідацію “Далекосхідного українського духовного культурно-просвітницького центру “Просвіта”. Окреслене є також тими національними цінностями, що потребують захисту й підтримки. “Нашого цвіту – по всьому світу”. І державна політика підтримки українства (конституційна норма!) має бути всезагальною і глобальною. Не можна очікувати сприятливих “бутербродних” часів, коли за українську ідею, яка для нас є щоденним плебісцитом, буде “зручно” боротися. Час невблаганний. Зволікання чи ігнорування українськими цінностями, заміна їх “пивом та футболом” не призвело, як показує досвід, до цивілізаційних стрибків людського добробуту в Україні. Політика шістьох президентів, двадцятьох прем’єр-міністрів, дев’ятьох парламентів так і не позбавила народ олігархічного впливу на суспільне та державне життя, лише розширивши чорну діру зубожіння в європейському організмі. За три десятиріччя нами втрачено від 12 до 15 млн громадян, наполовину зменшилася кількість учнів та студентів, а в індексі щастя українці 2022 року входять до списку десяти найнещасливіших націй світу. Причому субсидіальність (правильніше – життєнеспроможність) сягнула майже 2/3 населення. Отож, маємо те, що маємо. Викидаючи на узбіччя національну ідею, чомусь “призабули” підгодувати народ. Таке асоціативне сприйняття сутнісних речей виникало, коли вдивлявся в офіційні обличчя тих, хто на минулому тижні перебував як вищий представник своєї держави в Києві. Різні постаті, традиція, манери й поведінкові норми прем’єрів та президентів Британії, Польщі, Нідерландів, Туреччини, Франції. Безумовно, напруженість міжнародного життя робили ці зустрічі оптимально лаконічними й сухими. Хоча не можна було не помічати, що кожен лідер добре пам’ятав, насамперед, яку державу, історичну традицію, систему цінностей він презентує. У цьому вимірі показовим став дещо імпозантний бліц-візит британського прем’єра Б. Джонсона в Софію Київську. Справді, таке доволі не часто зустрічається в спресованих офіційних програмах зарубіжних делегацій. Проте, гадаю, що подібне і є найбільш затребуваною дипломатією “м’якої” сили, оскільки саме культура, історія, національна пам’ять сприяють діалогу націй, оберігають світ від остаточної катастрофи. Певен, що прем’єр “відшукував” в історичній святині українців джерела пам’яті і його рідної Англії, не намагаючись бути профранцузьким, пронімецьким чи проросійським, а лише британським політиком. Значимість у деталях. Інколи стає лячно за “культурність” наших професійних “еліт”. Пригадується нещодавна відеохроніка ресторанних гулянь суддів Запоріжжя. Кара господня. Тупорила шансонна музика московитів; блатний жаргон; поведінка “сходняка”. Такою ви-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
