Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Просвіта” сьогодні · “Україна вшановує пам’ять вояків, які захищали на' шу державність. 105 років минуло, але бій під Кру' тами є прикладом звитяжної боротьби й героїзму”. · с. 5сторінка оригіналу ↗

У Полтаві вшанували пам’ять Героїв Крут

Слово Просвіти, №05 за 2023 рік

М. Міхновського не відігравала, на жаль, там впливової ролі. Адже відрядивши в петербург свою делегацію (10 чол.), Центральна Рада воліла лише вижебрувати в москалів визнання своєї автономії та “українізації” окремих військових частин, здійснюючи щодо них надзвичайно згубну політику “нейтральності”. Тому не тільки московщина, москвофільство, але й новітня “драгоманівщина” та “костомарівщина” затьмарювали українську перспективу визволення. Виховані на їхніх ідеалах винниченки разом з усіма лизогубами зрадницьки і без упину співали для свого народу осанну “вірую москвину”, “лєнінській свободі”, коли той вже ґвалтував Україну. Хоча в цей же час, 1917 року, Донцов у “Шляхах” (№ 3-4) застерігає українських “патріотів” від облуди нової (більшовицької) “свободи”. У статті “Російський торквемада” (в. лєнін) він напише про кривавого українофоба лєніна так: “Коли я досліджую рани держави, то я не боюся, що зонд хірурга зміниться на кинджал убивці”. Невдовзі цей кинджал ненаситно вбиватиме впродовж майже всього століття український народ. Однак цього не змогли, не захотіли бачити наші тодішні провідники, які милозвучними фразами й хитросплетеними деклараціями табуювали створення сильного українського війська, пропонуючи капітулянтський “нейтралітет” та творення “народної міліції” для понад 2-мільйонної армії озброєного, але неорганізованого, обдуреного своїми ж вождями та більшовицькими шавками українства. За цих обставин стає зрозумілим, чому Драгоманов не поціновував Тараса Шевченка, називаючи його “необразованим поетом”; чому “радівські” очільники забули Пилипа Орлика та його вислів: “Україна повинна бути звільнена від усякого панування чужинців”, зате любили “драго-костомарівщину” та не терпіли “самостійництва” й мілітарних устремлінь Міхновського й Болбочана; чому Герої Крут постали майже одинокі (без армії!), як “триста спартанців”, ціною власного життя закривши муравйовим шлях на Київ, як колись греки – прохід через Фермопільську ущелину. Ці “чому” озвучуються не для критиканства, тим паче якогось осуду, бо не забагатієш “заднім” розумом. Лише для того, щоби більше пізнати “себе”, свою минувшину, опановуючи гіркі й звитяжні уроки для майбутнього. Цього особливо потребують ті донедавна упокорені та роз’єднані нації, якими є Українці. Бо такі, відчувши спраглість Свободи, ніколи й нікому вже її не віддадуть. Але для цього потрібна безперервна робота “Серця”. Людини, Народу, Нації. А живлять його вічні стовпи-обереги нашої Ідентичности, Державности: Національна Культура, Рідна Мова, Історична Пам’ять, Традиція і Віра. Це наша духовна зброя, наші реперні національні знаки, ставленням до яких Нація оцінює своїх і ворогів. І коли вже в період Незалежности з навчальних програм з історії почали вилучати теми щодо Мазепи, Героїв Крут, Січових Стрільців, Голодомору-Геноциду, Української Повстанської Армії, українських дисидентів, то безпомилково можна визначати “хто є хто” в найстратегічнішій сфері державотворення – вихованні Нації. Тому нині не слід окремим владоможцям “старатися”, прибираючи із ЗНО “необов’язкові” дисципліни – історію України чи українську літературу, бо немає більш важливих знань, ніж ті, що оберігають Дух Народу. У свій час більшовицький міністр затонський розпорядився на руйнацію пам’ятних місць, присвячених Героям Крут, а вже “незалежницький” міністр табачник витолочував українськість, нав’язуючи українській молоді московщину та столипінщину, намагаючись заникати та проярмаркувати те, що животворить Націю і Державу. Не вийшло. Так вже не буде. Ніколи! Пишу ці зболені рядки, отримавши гірку звістку про відхід у засвіти Великого Українця Дмитра Павличка, згадуючи його філософічне й натхненне Слово: Ти не молися мовою чужою, бо на колінах стоячи помреш! Заповіт для нинішніх і майбутніх поколінь Українців. Показ фільму “Крути<1918” У Полтавському обласному академічному театрі показ художнього фільму “Крути-2018” влаштував Департамент культури і туризму Полтавської обласної військової адміністрації. У ньому йдеться про те, як українці мужньо стали на захист своєї країни від російської Червоної армії. У зйомках було залучено близько 1000 акторів і 2000 одиниць зброї, а батальні сцени знімали за участі 150 військових Національної гвардії України. Вшанування пам’яті Демида Бурка Нагадаємо, у 2020 році у Полтаві з’явилося нове місце пам’яті діячам Української революції 1917–1921 рр. та поки що, на жаль, єдине – Героям Крут. Меморіальну дошку Демиду Бурку відкрили з ініціативи Полтавського офісу Українського інституту національної пам’яті на фасаді Свято- Миколаївської церкви ПЦУ. Кошти збирали народною толокою. І от спільними зусиллями УІНП, депутатів міської ради Юліана Матвійчука, Тараса Синяговського, Ігоря Скляра та депутата обласної ради Анатолія Ханка й прихожан храму меморіальну дошку встановили. 29 січня участь у пошануванні Демида Бурка взяли заступник начальника Полтавської обласної військової адміністрації Олексій Бруслик, перший заступник голови Полтавської обласної ради Олександр Лемешко, архієпископ Полтавський і Кременчуцький ПЦУ Федір, представники громадськості, духовенства, віряни. Хвилиною мовчання вшанували тих, хто віддав своє життя за Україну: і 105 років тому за незалежність УНР, і Героїв ЗСУ, які продовжують справу Армії УНР. Учасники меморіального заходу поклали квіти до пам’ятної дошки Демиду Бурку. “Уся країна вшановує пам’ять вояків, які захищали нашу державність. 105 років минуло від часу тих подій, але бій під Крутами є прикладом звитяжної боротьби й героїзму молодих українських захисників іще однією сторінкою про незалежність. Можна провести історичні паралелі між тими подіями й сучасністю, де кожне покоління українців боролося з московським ворогом, – зауважив архієпископ Полтавський і Кременчуцький Федір. – Сьогодні ми вкотре маємо відродитися, пам’ятаючи, яку ціну платимо за незалежність. Вічна пам’ять усім захисникам – і тодішнім, і сучасним”. “Для нашої громади цей день особливий, бо настоятелем нашого храму був отець Демид Бурко. Вшановуємо Героїв Крут. Низько вклоняємось Героям ЗСУ. І пам’ятаємо, що перемога дарується лише вільним”, – сказав настоятель Свято-Миколаївського храму ПЦУ, депутат Полтавської міської ради о. Олександр Дедюхін. У бою під Крутами брали участь шість майбутніх православних священників. Завдяки невтомній краєзнавчій праці полтавського письменника і просвітянина Петра Ротача є змога оприлюднити сторінки життя видатного релігійного діяча – Демида Бурка (Бурка-Корецького). Він народився 29 серпня 1894 року у с. Пирогів на Вінниччині. Водночас життя його пов’язане і з Полтавою та селом Яреськи Шишацького району. Церковний і громадський діяч, історик церкви, літератор. Делегат І Всеукраїнського військового з’їзду (05.1917). Референт інформаційного бюро Секретаріату військових справ Центральної Ради. Свідок проголошення Четвертого Універсалу. Учасник бою під Крутами у складі 1-ї Української військової школи ім. Богдана Хмельницького. Після захоплення Києва московськими окупантами 8 лютого 1918 року повернувся на Поділля. З осені 1918 року – студент історичного факультету Українського Кам’янець-Подільського університету. Паралельно відвідував вечірній богословський курс. З травня 1920 року – в Армії УНP, воював у складі Волинської дивізії. Після поразки Перших визвольних змагань опинився в Польщі. Влітку 1921 року намагався таємно повернутися в Україну, але на кордоні його заарештували і віддали до суду. Одержав 5 років ув’язнення, але потрапив під амністію і через рік вийшов на волю. Продовжив навчання в Кам’янець-Подільському університеті. Працював викладачем української мови і літератури у семирічних школах. У 1931 році через репресії залишив педагогічну працю, служив у кооперації. У 1935 році Демида Бурка знову заарештували, але він утік і жив нелегально. Працював бухгалтером-ревізором у кооперативній артілі інвалідів. У своїй енциклопедії “Полтавська Шевченкіана” письменник і краєзнавець, активіст “Просвіти” Петро Ротач написав, що Демид Бурко “у серпні 1936 року відвідав с. Яреськи на Полтавщині. Переховувався за підробленими документами до 1941 року. Під час німецької окупації перебував у Полтаві. Спільно з дружиною був одним із організаторів Полтавського Українського Червоного Хреста. З жовтня 1941 – секретар Полтавського єпархіального управління УАПЦ. Служив настоятелем Миколаївської церкви м. Полтава. Підготував до друку видання Євангелія (у перекл. П. Морачевського) та молитовника (Полтава, 1942). У газеті “Голос Полтавщини” 1941–1943 надрукував низку статей з історії літератури і мистецтва, вірші і спогади з пережитого”. Восени 1943 року у потоці біженців потрапив до Німеччини, де в перші повоєнні роки очолював Миколаївську парафію у таборах для неповерненців. З 1973 року – член Ради митрополії УАПЦ. Протопресвітер. Активний співробітник журналу “Рідна Церква”, де з 1954 року публікував серію статей-спогадів “З книги буття Української Церкви”. Автор спогадів про визначних діячів УАПЦ (серед них митрополити В. Липківський, М. Борецький). Спогади відтворюють картину комуністичних переслідувань Церкви і є важливим джерелом з історії православ’я в Україні. Завершальним етапом релігійно-церковної публіцистики Демида Бурка стала книга “Українська Автокефальна Православна церква – вічне джерело життя” (1988, Бавнд-Брук, США). На її окремих сторінках знайшли місце полтавські враження автора. Помер на 94 році, похований на Штутгартському цвинтарі. Просвітницьке зібрання у бібліотеці на Половках “Попри те, що за більше ніж 100 років не змінився ні ворог, ні його методи війни, Україна має реальний шанс поставити крапку у боротьбі за незалежність. Бо наше суспільство зробило свій вибір і готове його захищати, кожен на своєму фронті – воєнному, волонтерському, історичному”, – сказала у вступному слові завідувачка бібліотеки філії № 7 Людмила Заливча. На захід до бібліотеки запросили волонтерів, громадських діячів, регіонального представника Українського інституту національної пам’яті в Полтавській області Олега Пустовгара. Він є автором-упорядником книги “Герої Крут і Полтавщина”, яка вийшла в 2020 році з нагоди відзначення 100-річчя Української революції 1917–1921 рр. у видавництві “Дивосвіт” за сприяння Полтавської обласної ради й на замовлення Департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю Полтавської облдержадміністрації за планом випуску соціально значущих видань. Пан Олег розповів багато цікавих фактів про створення цього видання, а також про події тих часів та їх учасників, зокрема уродженців нашого краю. Важлива частина книги – “крутянські” вірші, які належать перу полтавців. Відкривається цей розділ віршем знаної на Полтавщині літераторки, публіцистки, членкині Правління Полтавської крайової “Просвіти”, співзасновниці і першої голови Полтавського осередку “Союзу українок” лауреатки ордену “За заслуги” ІІІ ступеня та обласної премії ім. Симона Петлюри Ганни Антипович (Дениско). Полеглим під Крутами пані Ганна присвятила “Український романс”, написаний під враженням від перших по десятиліттях замовчування публікацій про Героїв Крут. Вірш поклали на музику, а полтавський бард Юрій Трейгель, створивши свою інтерпретацію, проніс “Український романс” через майдани Революції Гідності. Цей романс переглянули у запису, а також хвилиною мовчання вшанували всіх полеглих за волю українського народу. Полтавський офіс УІНП (за матеріала< ми сайтів ОДА та бібліотечних установ)

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин