Український шлях · “Коли тобі за сорок, прагнеш глибше заглянути до своїх витоків, заповнити деякі чисті аркуші родинної пам’яті”. · с. 6сторінка оригіналу ↗
Наказ “іти у бій…” Історичний нарис до 80*річчя УПА
Слово Просвіти, №05 за 2023 рік
Святослав ВАСИЛЬЧУК, заслужений журналіст України, м. Житомир
Влітку 1996 року я отримав запрошення з Костополя (Рівненщина) від двоюрідної (у нас казали – стриєшньої) сестри Жені з чоловіком Миколою Мори-конів на весілля їхнього сина – Ігоря (наші з Женею матері Текля та Параска були рідними сестрами). Без зайвих зволікань збираюсь і їду в мій Повстанський край, адже сім’ї наші й тітки Параски були в приязні та помічні одна одній. Повіз мене туди з Житомира Тимур Нагалевський, голова організації “Молодий Рух”, яка діяла при нашому крайовому Народному Русі України, головою якого я був обраний у серпні 1989 року. На старенькому Тимуровому “жигулику” і вирушили туди. Поїздка була цікава й тим, що з такої оказії, як весілля, збираються близькі й далекі родичі – можна буде зустрітися і поспілкуватися з ними. Адже не секрет, що коли тобі за сорок, прагнеш глибше заглянути до своїх витоків, заповнити деякі чисті аркуші родинної пам’яті, з’ясувати у старших родичів багато чого з родоводу батька-матері, діда-прадіда, баби-прабаби, тіток, дядьків, їхніх дітей. Аби для себе встановити: звідки ми, хто ми і куди йдемо… Весілля вирувало, чаркувалося, пригощалося, співало, танцювало, гомоніло гамірно й багатолюдно. І коли перші емоції вгамувалися, до мене підійшли мої рідні тітки Ольга і Ганна (материні сестри). Молодша з них, Ганя, запитала: – Славіку, ти часом не чув у Житомирі щось про нашого брата Івана, твого дядька? Він був вояком УПА, ходив у рейди з відділом УПА з Пустомитівського лісу на Схід, на Житомирщину, Київщину (так він казав, побувавши вдома перед походом), звідти уже не повернувся. Казали хлопці, які були з ним у поході, що загинув десь на Житомирщині у бою з енкаведистами. Вже який раз сниться він мені, молодий, гарний, але сумний, і каже: “Я лежу за Случем. Почуйте мене. Провідайте мене”. Тоді знову тітка до мене: – Ти ж там у Житомирі, кажуть, високий начальник, дізнайся щось про дядька. Мені аж не по собі, що не знаємо, де його сумна могилка, аби приїхати туди, покласти букет квітів, виплакатися, заспокоїти його стражденну душу, замовити заупокійну службу в церкві. З прикрістю відповів, що даних про загибель дядька Івана Корнійчука, якому було лише за двадцять, коли загинув, не маю. Хоча й звертався до архівів СБУ. Тітка продовжувала: – А ще пам’ятаю тебе геть малого, рочків п’ять, як Текля привозила вас із сестрою Тамарою до нас на хутір Груди, аби переховатися від совітів, які хотіли вивезти вашу сім’ю на Сибір. Ото стоїш ти, маленький, худенький, в коротеньких штанцятах на шлейках, босенький (бо за що було бідній Теклі купувати вам взувачку?), переступаєш з ноги на ногу і співаєш нам повстанську пісню про Лопатинського. Я вперше її чула. Пісня досить довга, і ти проспівав її всю, навіть не збившись жодного разу. Я ще сказала Олі (кивнула тітка на старшу сестру) – дивись, яке мале, а яку має гарну пам’ять, вивчив таку довгу пісню. Я запитала: “Хто навчив тебе тієї пісні?” – “Сам навчився від партизанів “Сівача” та сестер Гані й Наді”… Справді, так склалось у житті нашої сім’ї та моєму особисто, що наша простора хата на хуторі біля села Антонівки поблизу Костополя на тривалі роки стала повстанською явкою, частим пристанищем боївок УПА, особливо взимку, коли все довкруги засипали глибоченні сніги, лютували морози. І як було повстанцям перебути цю лиху пору в лісі, в сирих холодних криївках? От і йшли вояки на ніч до вірних краян, які прихистять їх, обігріють і пригостять гарячою юшкою, картоплею та узваром. До нашої хати приходили й ночували, днювали час від часу бойові групи сотника “Сівача” з нашого ж села, “Кнопки”, “Лиса”, “Богдана”, “Зінька”. І неспроста. Адже батько наш Карпо Васильчук був відомим просвітя-
“Лопатинський” — провідник Володимир Тимчій нином на Костопільщині, членом підпільної ОУН, навіть деякий час обіймав посаду надрайонового провідника ОУН Костопільської округи на псевдо “Гейдар”, “Морозенко”, “Сагайдачний”. З поверненням у наш край на початку 1944 року “других совітів”, справжньої війни червоних карателів військ НКВД проти повсталої України, – батька, який був у підпіллі, видали свої ж “землячки”, загітовані совіцькою пропагандою. Суд “тройкі” в Рівному впаяв йому “двадцать лєт каторжних работ і пять лєт ссилкі” в сибірських концлагерях. Звідти він уже не повернувся… Зі зброєю в руках воював проти червоних окупантів і загинув мій старший брат Андрій. Загинули також дядько Семко Васильчук, брат батька, та дядько Іван Корнійчук, материн брат. Багато родичів були репресовані та доправлені до сибірських концтаборів. Тож коли бували у нас на постої боївки УПА, вояки вранці молилися, а по сніданку відбували свої вояцькі вишколи. І вже десь під вечір дозволяли їм командири розслабитись, поспівати. Ось так почув я від них оту пісню про Лопатинського, яка мені вельми сподобалась. І я разом із сестрами та вояками натхненно витягував мелодію і запам’ятовував слова пісні. Вояки бачили це, дивувалися, всміхалися, заохочували співати далі, бо й справді було дещо незвично, що п’ятирічна дитина швидко засвоїла таку довгу пісню й мелодію. Слова пісні були такі: Як Лопатинський з-за кордону В свій рідний край, у Львів, вертав Він ніс наказа на повстання, Тоді й чекістам в руки впав. Їх вів Васильків, знав дорогу, І перший в бою він упав. Шуміли сосни глухо в лісі Та скоростріл тарахтотав… Шуміли сосни глухо в лісі Співали пісеньку тобі. На тебе там чекає нарід На твій наказ іти у бій. Їх оточили на узліссі, Кричали: “Здайсь, бандьори, здайсь!” А ти стиснув в руці гранати, Ведмідь мавзера рихтував. У відповідь ти їм – гранати! А сам заліг у яму, в рів. Вони побиті – ти рвонувся У дальший шлях, у путь на Львів. Упала Зена край соснини Із криком: “Слава! Не здавайсь!” Упав Ведмідь, а Лопатинський На схід, на схід все пробивавсь. Ішов три дні й три довгі ночі, А кров все значила сліди, І мерзли руки, сліпли очі, Ноги відмовили іти. І як упав ти край пагорба, Сліпило сонце з висоти. І ти побачив вежі Львова І рідний Київ бачив ти. Ти бачив тисячі, мільйони Рідних братів, гнаних в Сибір, Ти чув їх плач, і чув прокльони, І дикий регіт москалів. Ти бачив, як здіймалась буря, І загорівся наш вулькан, Як нарід наш повстав до бою, І вів полки у бій Степан. Скоріше, друже, поспішайся, Бо за тобою слідом йдуть, А ти, знеможений, пристався, Щоб хоч ті рани завинуть. Щоб завинути тії рани, Щоб кров не значила сліди, От знов обскочили вовками І градом кулі упали… Над Бугом там ходила Оля, І на Вкраїну погляда, Цілує тризуб малесенький, Відходив – їй подарував. Бо так вона його кохала, Як він Вкраїну любив сам. По той бік – ріднесенькі села, Чому вони не тут, а там? Там загинув в бою її милий, Там йдуть бої за рідний край, А тут чужина і чужина, Вертайся, Олю, ой, вертай. Далеко там сидить Бандера І думку думає свою, Чи вже пробився Лопатинський, Чи Лопатинський вже в Краю? Чи вже збираються сотнями, Полками ріднії брати. Щоб відновить свою державу З Богдана-гетьмана руки… Ця незвична повстанська пісня була зі мною весь час: школярем, солдатом окупаційних військ совіцької імперії в Азербайджані, де відбував службу, шахтарем у Заполярії (Воркута), студентом Київського державного університету імені Тараса
“Зена” — Зеновія Левицька
Шевченка, кореспондентом районних і обласних газет в Україні та Узбекистані, де довелося працювати. Особливо ж коли зустрівся зі старшим братом Тарасом, який навчався в Києві, в Українській сільськогосподарській академії, а згодом працював лісничим Ємілівського лісгоспзагу на Кіровоградщині. Вже за Української незалежної держави не раз вертав пам’яттю до цієї пісні. Про кого співається в ній? Хто її персонажі: Лопатинський, Васильків, Ведмідь, Зена, Оля? Чи то конкретні історичні особи чи просто літературні образи? Про які події йдеться в пісні, коли вони відбувались? Детальне вивчення подій, згаданих у ній, наводило на думку, що йшлося про один із епізодів боротьби Організації Українських Націоналістів з-під стягу Степана Бандери з ворожою совіцькою владою за відновлення незалежної Української держави. З тексту пісні випливало, що автор її був добре обізнаний із діяльністю Проводу ОУН, чітко орієнтувався в політиці, був переконаним українським патріотом. Людиною освіченою, добре орієнтувався у складних політичних лабіринтах того часу. Мав достатнього рівня літературний хист. Тож уміло виписав літературний образ Лопатинського для розкриття тогочасного політичного стану, в якому опинилась Західна Україна за московської окупації 1939 року: Ти бачив тисячі, мільйони Рідних братів, гнаних в Сибір, Ти чув їх плач і чув прокльони І дикий регіт москалів. Ти бачив, як здіймалась буря, І загорівся наш вулькан (саме так вимовлялось) Як нарід наш повстав до бою, І вів у бій полки Степан. Який Степан? Звісно, Бандера, легендарний Провідник ОУН. Почавши з конкретних імен і фактів, автор пісні приходить до узагальнення всієї тогочасної національно-визвольної боротьби ОУН за волю і незалежність України, показуючи звірства окупантів у рідному краї та підготовку повстання проти них: “він ніс наказа на повстання”. “на тебе там чекає нарід на твій наказ іти у бій”. Тож заглиблююсь у вивчення документів ОУН, УПА та історичної пори їхньої діяльності. Насамперед, багатотомний “Літопис УПА”, інші джерела легендарної організації, яка своєю безкомпромісною революційною діяльністю сколихнула українське суспільство, подала йому надію на визволення з пут окупантів і, врешті, створення своєї незалежної держави, на що має право кожен народ на землі, особливо такий великий, зі славетною історією і віковими традиціями, високорозвиненою культурою, як наш. Звернув, зокрема, увагу на прізвище “Лопатинський” у книзі-спогадах “Тисяча доріг” відо-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
