Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
У вінок пам’яті · “Мені інколи здається, що я належу до такої категорії людей, які з деякими своїми творами можуть залишитися в житті і після смерті”. · с. 10сторінка оригіналу ↗

Тяжко бути явором між буками

Слово Просвіти, №05 за 2023 рік

Петро СКУНЦЬ, письменник Є в Дмитра Павличка пісня “Явір і яворина”, котра починається словами: Я стужився, мила, за тобою, З туги обернувся мимохіть В явора, що палений журбою, Сам-один між буками стоїть. Взагалі-то бук, як і дуб, – прекрасні дерева: завдяки їхній міцності вони можуть стати навіть символами народу. Однак саме завдяки своїй міцності вони й стають предметом наживи дубів та буків людського роду, що продають не свою силу, а силу природну. Між тим, колиску для дитини ніколи не робили з бука чи дуба – з явора. І по-новому в наш час розумові говорить давня карпатська пісня: А ми старі, не молоді, коби-сьме здорові, Даме собі поробити стільці яворові, Ей, стільці яворові, а столи дубові... Або – ніжно: У моєї миленької яворові двері... То в Штефана Дзвінчука, убивці Довбуша, були двері дубові. Дубові вони і в нинішніх закуплених та підкуплених. На жаль, дубові не тільки двері, а й голови. А Дмитро Павличко, тонкий інструмент поезії, з усього видно, вигойданийтаки у яворовій колисці. У тому, що він тонкий інструмент, є свій недолік. Адже на ньому далеко не завжди грав сам майстер. Грали й інші, в тому числі й дубоголові політики. Народився Дмитро Павличко 28 вересня 1929 р. в гуцульському селі Стопчатові Косівського району тодішньої Станіславської області. Перші його книжки поезій “Любов і ненависть” (1953), “Моя земле” (1955), „“Чорна нитка” (1958) мали один суттєвий недолік: будучи прокомуністичними в найгіршому розумінні цього слова, вони були написані сильно. От і вчинили на багатьох із нас недобрий, м’яко кажучи, вплив. Талановитий Василь Вовчок вдарився в антирелігійну тематику. Те ж було з Олексою Янчиком. Автор цих рядків теж дозволяв собі посперечатися з Богом (тоді КПРС писали з великих букв, а Бог – із маленької). Я навіть писав курсову роботу “Антирелігійні та антинаціоналістичні мотиви у творчості Дмитра Павличка”. Тетяна ТЕРЕН, м. Київ Колись я записала з Дмитром Васильо* вичем одну з найскладніших і найдовших сво* їх розмов з письменниками. Було потрібно довго пробиратися через багато разів прого* ворене і знову й знову повертатися до неп* ростих питань... Але ось тепер перечитую цю розмову для “RECвізитів” – і думаю, що, можливо, вона найкраще з усіх записаних мною інтерв’ю передає його складність і йо* го муку... Для мене Дмитро Павличко назавжди лишиться автором “Таємниці твого облич* чя”, співавтором Акта проголошення неза* лежності України, ініцатором встановлен* ня пам’ятника Тарасові Шевченку у Варша* ві, людиною, від якої розходилися ниточки пам’яті до наших письменників у минулому і нинішньому, чоловіком, який носив у собі свій біль – і через окремі тексти, і через жит* тєві вибори, і найбільше, звісно, – через смерть Соломії... Світла пам’ять і співчуття родині... З інтерв’ю 2014 року *** ...Я належу до людей, які не переживають смерть як кінцевий факт, тому що не всі ж люди вмирають. Мені інколи здається, що я належу до такої категорії людей, які з деякими своїми творами можуть залишитися в житті і після смерті. Чи будуть ще співати “Два кольори”, як мене не буде? Може, й будуть, це дає мені певною мірою в житті полегшення. *** Я не вірю у Страшний Суд і не вірю, що Богові потрібно збирати негідників з усіх народів і часів, щоб їх судити. Я знаю, Суд відбувається за життя. Смерть в одних забирає лише плоть, а підвищує душу, якщо вона в них за життя була. А в мене була за мого життя душа, вона відбилася в деяких моїх текстах. Довір’я до поета підсилювало те, що між студентами ходила по руках заборонена збірка Дмитра Павличка “Правда кличе”. Ми зачитувалися віршем про прибиральницю, що за копійки вилизує підлогу чиновникам, однак не цей вірш насторожив державних мужів. Був у XV столітті в Іспанії домініканський монах Торквемада, що очолив інквізицію. І був у вірші Павличка рядок: Помер тиран, але стоїть тюрма... Це після смерті Сталіна читалося дуже прозоро. Як не дивно, але про збірку “Правда кличе” я не знайшов згадки в найновіших довідниках, а тих віршів, котрі пам’ятаю зі студентських літ, не знайшов у його вибраному “Любов і ненависть” 1975 року видання. Зате у вибраному повно творів, які вже ніколи і нікому потрібними не будуть, хіба що критиканам, котрі захочуть Павличка звести до свого карликового рівня. Дмитрові Павличкові минуло 75. Він став Героєм України. За що, питається? Виправдати можна все, навіть невідому хворобу кандидата в президенти від кинутого в нього яйця (з помідорами, видно, на Івано-Франківщині – сутужно, а так вийшло – жовта кров). Та в тім то й річ, що Дмитро Павличко не потребує жодних виправдань. Інстинктом свого могутнього таланту він переміг усе, нав’язане йому суспільством. Так, суспільством, – все воно піддалося облудній комуністичній ідеї, хай у душі й бунтувало проти неї. Тільки той бунт так і залишився на кухонному рівні. А прорвався назовні тільки в слові. А перемогти себе – це і є найвище геройство. Слово Дмитра Паличка не падало нижче душі. І коли душа виривалася з мертвих обіймів доби, виривалося й слово. Саме такі, як Павличко, в якісь моменти переростали епоху, переростали себе, бо все, наляпане на них часом, злітало, як лушпайки, душа сягала пракоренів, оновлювалася, істина, зодягнута в уніформу, оголювалася заново. Пам’ятаю, ми були в Киргизії на Декаді української літератури. Після однієї з поїздок на прощальному банкеті Дмитро Павличко виголошує тост: – Вип’ємо за вашу киргизьку літературу, аби вона була такою ж непокірною, як ваша ріка Нарин. Від такого тосту керівництво республіки, звичайно, зморщилося, але перший секретар ЦК Компартії Киргизстану ніби жартома втрутився в тост: – Между прочим, мы с Нарыном боремся. Весь час і своїми творами, і своїми діями Дмитро Павличко ворушив мізки начальству, аж поки стало цілком ясно: в комуністичній імперії шукати України марно, вона є тільки демократичною вивіскою над кухнею вже й не людоїдства, а націєїдства. І тому Дмитро Павличко опинився серед перших, хто творив Народний рух України. В інтерв’ю газеті “Слово “Просвіти” поет каже: “Я стояв на колінах (у прямому розумінні) перед В. Чорноволом та Л. Лук’яненком, благаючи їх поступитися місцем один одному або – ще краще – взагалі не йти на перші президентські вибори. Якби ми були зберегли єдність демократичних сил 1991 року, то розвинулися б за кілька років у потужну організацію, якій було б легко усунути від влади колишніх комуністичних партократів”. Оскільки я тоді був на Закарпатті головою крайового Руху, знаю, як Дмитро Павличко по-молодому, хоч був уже в поважних літах, прилучався до всіх наших акцій протесту, аж до Красного Поля, де нині торжества проводять ті, хто продовжує нищити наш народ. І коли ми витягували з небуття нашого першого народного поета Василя Ґренджу-Донського, Дмитро Павличко, хоч був уже на дипломатичній роботі, приїхав, щоб надати цим заходам державницької ваги. Серед книжок Дмитра Павличка дві зних (із дарчими написами) бережу й перечитую: “Таємниця твого обличчя” та “Рубаї”. Остання навіяна творчістю перського поета Омара Хайама. Першу ціную за велику неплатонічну любов до жінки, другу – за велику незаполітизовану мудрість. І ще – завжди зі мною пісні, витворені поетом у співдружності з великим композитором Олександром Білашем. Насамперед, це пісня “Два кольори” – про рушник, на якому вишито не тільки поетове, ай наше з вами життя. Може б, і писати отак, махнувши рукою на ідіотську політику, – про те, що вічне. Але ж доведено на практиці: не займешся політикою ти – вона займеться тобою. Власне, так було в цій країні, що опинилася на роздоріжжі найбільшої в світі правди і найбільшої в світі брехні, завжди. Тож Д. Павличко ще замолоду писав у вірші “Відповідь батькам”: Співати треба, звісно, і про зорі, Про те, як шепче в лузі очерет, Але, людське забувши щастя й горе, Який до чорта буду я поет! Так, він уміє від любові піднятись над світом: Як надійшла любов справдешня, Хлюпнула пригорщу тепла, Моя душа, немов черешня, Понад снігами зацвіла. Так, але вміє бути вдячним не тільки друзям, а й псевдодрузям (ворогам – це для них зависоко, ворог іде проти тебе відкрито): “Ми повинні бути вдячні владі та комуністам, які скинули Віктора Ющенка з посади Прем’єра, бо з колишнього фінансиста й першого міністра, який почав керувати урядом із позиції національних та соціальних інтересів народу, виріс провідник нації”. (З того ж інтерв’ю “Слову “Просвіти”). Що ж, Дмитре Васильовичу, такий час, що старіти не годиться. Десь у мене був рядок: “Старіти – сумно, застаріти – страшно”. Отож, нехай і старіють ті, хто застарів і не здатен підставити своє лице вітрам, що віють із майбутнього. А вам – любові такої, перед котрою ненависть безсила. 2004 р.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин