Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
У вінок пам’яті · “Скільки ти доклав зусиль, аби досягти тієї необхідної національної єдності, бо був переконаний: наша свобода – в об’єднанні сил”. · с. 11сторінка оригіналу ↗

Пророчі застереження та заповітні покликання Дмитра Павличка

Слово Просвіти, №05 за 2023 рік

Цей лист до Дмитра й Богдани Павличків я написав 31 грудня 2021 – 1 січня 2022 р. Звісно, пе% редав Дмитру Васильовичу, а оце подумав, переживаючи таку духовну втрату, яку понесла Ук% раїна, що можна було б цей лист надрукувати, згадуючи цього славетного поета і громадянина. Я розпочав писати цей лист саме 31 грудня, бо родина в цей день, 31 грудня 1999 року, втратила талановиту дослідницю україн% ської літератури, перекладачку Соломію Павличко. Втішаю себе принаймні тим, що я особисто встиг Дмитрові Васильовичу ще за життя сказати щирі й високі слова захоплення ним як поетом, громадським діячем, політиком, культурним націоналістом. Микола ЖУЛИНСЬКИЙ Дорогі Дмитре й Богдано! Нарешті сьогодні, 31 грудня, я зібрався з духом і наважився привітати вас із Новим роком і Різдвом Христовим. Які слова віднайти, щоб посилити і так опечалені ваші серця згадкою про цей останній грудневий день, коли трагічно обірвалося життя Соломії? Їх, цих слів утішання, нема, таке горе не загоїш словами. Я пам’ятаю, дорогий Дмитре, твоє скорботне звертання “До Соломії” саме тоді, коли вона пішла за межі земного життя: О, моя донечко, о моя мамо, Я від смерті твоєї мертвий так само. Думки мої всохлі стоять, як бадилля, Лякають мене моїх слів сухожилля. Її смерть і досі ранить й наші душі, душі тих, хто з нею дружив, спілкувався, працював. Соломія сміливо відкривала нові горизонти дослідження і української, і світової літератури, обґрунтовано “розгорнула” перед дослідниками української літератури широкий спектр проблем, які необхідно розробляти, пильними очима і допитливим розумом проникати за межі усталеного, традиційного, руйнувати застарілі уявлення і стереотипи мислення. Вона відкрила багатьом очі на справжню природу українського модернізму, сміливо порушила різного роду табу, накладені на такі теми і проблеми, як фемінізм, сексуальність, гомосексуалізм, лесбіянство, еротизм узагалі. Особливо важливим для подальшого руху і оновлення літературознавчого мислення було осмислення Соломією теоретичних засад модерного націоналізму; вона порушила питання “література і націоналізм”, “українська національна ідея”, слідом за Агатангелом Кримським заявила про потребу, про необхідність побудови нової націоналістичної доктрини для України. І як при цьому не згадати твого, шановний Дмитре, труду, оглавленого “Українська національна ідея”, наскрізним мотивом якого була твоя літературна, громадська і політична боротьба спочатку, як ти визначив сам у вступі, “за проголошення, а потім – за розвиток Української держави в руслі національної ідеї”. Ця книга публіцистичних статей, виступів, інтерв’ю, документів, яку ти свідомо присвятив Соломії, є своєрідним звітом твоєї подвижницької діяльності, твоєї як письменника і політика боротьби словом за реалізацію української ідеї. У цій боротьбі Дмитрові Павличку нема рівних, він – чільний, він – перший і буде визначатися в інтелектуальній й політичній історії України головним діячем у виборенні величавого дня відновлення Української незалежності. І якщо Соломія справедливо відносить до творців української політики, теоретиків націоналізму Івана Франка, Бориса Грінченка, Сергія Єфремова, Агатангела Кримського та ін. і радить подивитися на їхню художню і публіцистичну творчість також як на політичні трактати, як на політичний текст під кутом зору національного наративу, “наративу нації”, то твоя, Дмитре, творчість – вірші, поеми, статті – мають і велику художню цінність, і не менш велике політичне значення. Я гадаю, такої органічної єдності в одній особі письменника і політика, яку виражає твоя постать, твоя діяльність, твоє покликання і твоя доля, годі відшукати в сучасній історії України – України кінця ХХ – поч. ХХІ століття. Що ж, ти визнаєш: “Поєднання літератури й політики в одній душі – можливе”. Але далі в цьому ж інтерв’ю 1996 р. ти стверджуєш: “В такому поєднанні програє письменник і виграє політик. Це правда”. Я ж вважаю, що в твоєму випадку програшу нема. Принаймні я не відчуваю, читаючи твої вірші, поеми, твою есеїстику, інтерв’ю, виступи, що письменнику цьому змаганні з політиком програє. Можливо, й “письменник не повинен бути політиком” – так ти вважаєш, хоча й визнаєш, що є “письменники – політики високого класу” і згадуєш В. Гавела, А. Гьонца. Та ти, дорогий Дмитре, в цьому ж ряду! Ти високого класу і письменник, і політик. Скільки натхненної емоційної сили ти вклав у поезії періоду Помаранчевої революції, Революції Гідності – я перечитував твої поезії і вражався експресивною напругою твого образного мислення і політичною прозірливістю. Читаючи збірки “За нас”, “Вірші з Майдану”, “Грім у січні”, “Не зрадь!”, вживаючись думками і почуттями в поеми “Богун” і “Трубіж”, в поетичний цикл “Помайдання”, хіба не переконаєшся, що ці поезії, ці поеми – не лише болісне і чисте переживання долі України, але й пророчі застереження, заповітні покликання і молитовні волання здолати розбрат і ворожнечу та “зберегти Майдану заповіти // І єдність України зберегти!” Скільки ти доклав зусиль, аби досягти тієї необхідної національної єдності, бо був переконаний завжди: наша свобода – в об’єднанні сил: “Наша свобода в об’єднанні”. Хіба забудеться, як ти на засіданні Галицької асамблеї у вересні 1991 р. буквально благав В’ячеслава Чорновола і Левка Лук’яненка вступитися один одному з дороги на шляху до посади президента України. Не уступили. І обидва програли вибори. Але програли не вони, а програла Україна. Тоді ж ти, Дмитре, застерігав “від надмірного галицького патріотизму, який може у ці часи піти тільки на шкоду”. І нашкодив. Кому? Україні. А твоя боротьба – і літературна, і громадська, і політична – за звільнення свідомості українців, суспільної свідомості від прищепленого тоталітарною системою комплексу раба, покруча, манкурта, а… Якими тільки національними проблемами, питаннями державотворення і державного будівництва ти не надривав своє серце. Я вірю, я певен: будуть згодом написані спеціальні праці, в яких детально буде проаналізована і належно оцінена кожна сфера твоєї подвижницької діяльності – літературна, громадська, політична. Правда, цю роботу майбутніх дослідників феномену Дмитра Павличка ти полегшив і збірником політичної публіцистики “Українська національна ідея”, і унікальною збіркою “Спогадів”. Цьому літературно-публіцистичному мемуарному життєпису важко скласти ціну. Неможливо! Це, вважай, історія новітньої України в образі Павличка – поета і політика. Дивовижно цілісний складається образ передусім духовного провідника нації, культурного націоналіста, діяча, який суттєво вплинув на формування національної і політичної свідомості, на пробудження почуття народної єдності. Повір, Дмитре, це не перебільшення, не надмірне уславлення тебе, але ти один із тих небагатьох сучасників, які слідом за Шевченком, Франком, Лесею Українкою, за Грушевським і Липинським реалізовував у новітню добу ідею національної мобілізації і консолідації української нації. Ти прагнув згармонізувати культурну і політичну складові заради, як цього домагався твій улюблений Іван Франко, “здвигнення нашої національної будови в усій його цілості”. Я згадую Франкову статтю “Формальний і реальний націоналізм”, читаю працю англійського філософа Ернеста Гельнера “Нації та націоналізм”, звертаюся до книг Соломії Павличко “Дискурс модернізму в українській літературі” та “Націоналізм, сексуальність, орієнталізм: складний світ Агатангела Кримського”, яка писала про твоїх попередників – письменників і творців національної політики як про людей, які “мали колосальну творчу й політичну уяву, в якій досить виразно поставала нація”, і думаю про тебе, про твою політичну діяльність, якій ти посвятив власне серце. В одному з численних інтерв’ю 1999 року ти не випадково наголосив: “Політиком я був завжди, бо за колоніальних часів намагався обороняти українську мову від знищення”. Це правда. О, сказав я: “правда” і згадав твою книжку поезій “Правда кличе” 1958 року видання, коли я, проживаючи в Луцьку біля тітки Катерини і працюючи робітником пилорами, вечорами слухав твої поезії, які читала студентка Луцького педінституту ім. Лесі Українки. Ми збиралися в неї на квартирі – кілька студентів і один я, робітник, який відпрацював на Поліссі два роки вчителем і перебрався до маминої сестри до Луцька. Я тоді, а це були 1963-1964 роки, вперше почув твоє прізвище і твою поезію, і вірші Василя Симоненка, Ліни Костенко, Бориса Олійника, Івана Драча. Далі в цьому інтерв’ю ти висловлюєш сумнів: “Не знаю, чи пам’ятатимуть мене більше як політичного діяча, чи більше як поета. Байдуже”. Пам’ятатимуть! Пам’ятатимуть і як поета великого таланту і високої художньої майстерності письменника, публіциста, перекладача, літературознавця, і як видатного політичного діяча. Політика з винятковим даром прозирання за межі реальної ситуації і майже інтуїтивного відчуття і передбачення подальшого розвитку подій. Читаю в твоїй доповіді в Зальцбурзі, виголошеній 29 липня 1993 р. “Про сучасні проблеми в Україні”: “Мікроб сепаратизму, прищеплений російськими парламентаріями в Криму, буде множитись, і важко сказати, чи не призведе він до кривавої епідемії”. І далі в цій доповіді, наголошую, 1993 року: “Якщо “імперія зла” не може зникнути, тому що це загрожує існуванню “імперії добра”, якщо Бог без сатани не може показати своєї могутності, то наша будущина буде печальною”. До тієї печальної будущини залишалося два десятиліття. А твої застереження висловлені в інтерв’ю журналу “Zmena” в Братиславі 1996 р.: “Сепаратизм на Сході України можливий, але може бути викликаний радше не економічними, а політичними чинниками, діяльністю “п’ятої колони”, намаганням деяких політиків Росії (Жириновський та ін.) відродити імперію всіма засобами, навіть силою”. Хіба вони, ці застереження і прогнози не виявилися, на жаль, пророчими? Мені дуже прикро, що наша – не наша українська влада не чує твого голосу – не прислуховується до твоїх порад, роздумів і застережень, не цінує гідно твого подвижницького державотворення. Але ти, не чекаючи від влади запрошень до діалогу, сам ініціюєш такі діалоги, які, правда, ведуться в односторонньому порядку, лише тобою, але з такою принципово критичною запальністю, що влада воліє краще помовчати або зробити вигляд, що цього не чує, не бачить. Згадую недавні твої поетичні листи до президента Зеленського, в яких ти гострим і справедливим словом препаруєш його лукаву капітулянтську позицію по відношенню до імперської Москви. В одинадцятому вже прозовому листі ти, не дочекавшись від нього відповіді, а на листи слід відповідати, дав Зеленському остаточний присуд: “Ви – президент капітуляції, а не боротьби за свободу”. Прикро, повторюю, що влада не вшановує своєю вдячною увагою і не використовує такий державний розум, такий досвід, такого видатного культурного й політичного діяча, яким є Дмитро Павличко. Адже саме такі люди є славою і гордістю нації, держави. Дай, Боже, тобі, дорогий друже, і твоїм рідним щасливого, в доброму здоров’ї нового року і майбутніх щасливих років! Щиро – Микола Жулинський P. S. А знаєш, Дмитре, що я зараз, піс< ля закінчення цього листа, роблю? Відкрив “Таємницю твого обличчя”, яку ти мені підписав: “Миколі Жулинському з брат< ньою любов’ю – Д. Павличко. 20.VI. 81”, і почав співати “Дзвенить у зорях небо чис< те…”, “Я стужився, мила, за тобою…”. Зга< дав квартет “Явір”, згадав, як я разом із моїм другом Омеляном Цимбалістим, до речі, родом із Івано-Франківщини, кроку< вав проспектом Стачок у Ленінграді в 1967 році і ми голосно, нарочито голосно виспі< вали “Два кольори”. Ми співали і не знали тоді, чиї це слова, чия музика. Але вже то< ді Павличко був у наших серцях, був із на< ми в цьому холодному імперському центрі та зігрівав нас елегійною тугою за Украї< ною. 31 грудня 2021 р. – 1 січня 2022 р.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин