Гостра тема · “Тепер їхня мета – не допустити увічнення в назві головної бібліотеки краю імен справжніх будителів нації Олександра та Софії Русових”. · с. 12сторінка оригіналу ↗
Оборонці “русского міра” в Чернігові здалися. Але лише частково
Слово Просвіти, №05 за 2023 рік
Микола ТИМОШИК, доктор філологічних наук, професор, журналіст
Хто в цій справі ляльковод? Ім’я Короленка спокійно, без скандалів та зайвого струшування повітря з чистого неба, давно можна було зняти принаймні з офіційної назви головної книгозбірні Чернігівського краю, яке їй було нав’язане москвою за випадковою рознарядкою. З нагоди чергової річниці цього переконливого носія й оборонця “русского міра”. З тієї простої причини, що Короленко жодного стосунку до Придесення ніколи не мав – тут він ні родився, ні жив, ні працював. Це як назва колгоспу імені Блюхера в сусідній із моєю рідною Даниною Шатурі, до якої шатуряни за багато літ звикли, не задумуючись навіть над тим, ким і яким до них був насправді той діяч… Але то ж була епоха, коли нас не привчали думати, а лиш бездумно виконувати вказівки зверху… “Так у чому ж річ?” – запитає спантеличений читач. А відповідь на поверхні. Для більшості притомних чернігівців та активних членів Чернігівського земляцтва в Києві, хто упродовж років стежить на цією воістину баталією довкола фрази однієї відомої в обласному центрі “заслуженої працівниці культури України” (“ми сваєго Каралєнка нє сдадім”), давно зрозумілою є ґенеза цієї проблеми. Жодна директорка цієї бібліотеки (а в даному випадку її багато літ очолює не знана ні просвітніми публікаціями, ні відверто декларованою проукраїнською позицією в культурно-літературному середовищі України Інна Аліференко), ані жодна горстка її однодумців (а їх, виявляється не так уже й багато в самій бібліотеці) ніколи б не наважилися в час спровокованого війною піку духовного очищення українства піти стіною на багаторічні домагання національно свідомої частини громадськості зняти ім’я В. Короленка з прапора бібліотеки, відправити його на спочинок у засіки історії. Якби, звісно, така директорка не мала підтримки так званих невидимих сил. І з боку окремих впливових чиновників місцевої влади, і з боку владних кабінетів у столицях, де віддавна формується, чи скорше, контролюється, за висловом Ліни Костенко, гуманітарна аура нації. Це як у випадку з Булгаковим у Києві. Усі достеменно знають про “заслуги” цього письменника перед українством, всі вже зримо відчувають невдоволення розбурханого народного вулика, але хтось уперто і поки що результативно підживлює і в столиці подібну фразу “ми своєго Булгакова нє сдадім”. Зрештою, захисники Короленка в Чернігові змушені його здати.
Цілком очевидно, що чергова нова влада в Чернігівській ОДА (а діяльність і місія обласної бібліотеки в її компетенції) нарешті дозріла до розуміння того, що крапку ставити треба. Проте, на жаль, є одне ускладнююче “але”. Влада вчергове вирішила запустити по колу процес так званого громадського обговорення. І де б ви думали, шановний читачу? У “трудовому колективі” самої бібліотеки імені Короленка!
Знову черговим колом словоблудства Чи не нагадує це історію з так званим найменуванням головних
С. Ф. Русова (18.02.1856 – 02.02.1940)
повітряних воріт України – “Бориспіль” – під егідою самої влади? Приклад показовий, тому вартий короткої пригадки в цьому контексті. Навесні 2016 року, в розпал кампанії з декомунізації, тодішнє Мінінфраструктури України зініціювало міні-референдум у мережі із присвоєння аеропорту “Бориспіль” імені найзаслуженішого українця. І само ж “пропихало” імена далеко не зовсім “най” – а саме Сікорського та Малевича. Ці імена нахабно підтримувала через своїх слухняних речників і зденаціоналізована команда нового голови міста Віталія Кличка. А коли результати голосування, здебільшого молодих українців, показали, що в їхніх симпатіях помітно лідирує Мазепа, зверху дали “відбій”. І в досить гидотний спосіб, не раз випробуваний колись комуністами: послалися на думку “трудового колективу аеропорту”. Мовляв, він проти. Першим цю “думку” озвучив колишній міністр транспорту, такий собі Йосип Вінський. Це той, з когорти колишніх цековських комсомольців-перекинчиків, що встиг побувати в трьох “блатних” партіях і, будучи дилетантом національної історії, не посоромився виставити себе за “експерта” в оцінці Самого Мазепи. Мовляв, ім’я контраверсійне. Із того рішення можна було зробити два висновки: або думку колективу “трударів” Борисполя ніхто й не запитував, або там працюють одні остарбайтери з Воронежа та Рязані, які прямо-таки ненавидять усе українське. Свою публікацію в пресі на цю тему під назвою “Мазепа і рязанські остарбайтери Борисполя” я закінчував запитаннями: “Може, такий колектив замінити? Або замінити керівництво такого Міністерства, яке помилилося з гуманітарними пріоритетами Української держави?”
Сценарій з використанням “безвредного” Глібова Схоже на те, що в Чернігові з остаточним розв’язанням бібліотечного питання сценарій також уже продуманий наперед. Як і продумане наперед рішення. Розуміючи, що програють, прихильники Короленка будьщо заповзялися не допустити до офіційної назви бібліотеки імена тих, за кого упродовж років ратує патріотично налаштована частина інтелігенції Чернігова та Києва – Софії та Олександра Русових. Ну не можуть “короленківці” просто так змиритися з тим, що тепер орієнтиром їхньої діяльності буде не російсько-мислячий їхній улюбленець, а затяті націоналісти-петлюрівці. Тому й запропонували ім’я нейтральне, на яке, сподіваються, пристануть учасники чергових зборів-слухань. Йдеться про Леоніда Глібова. Атаку на Русових повели потужну. Це й інтерв’ю зі спеціально підібраними мовцями на місцевому радіо, і низка публікацій на місцевих сайтах. І навіть звернення до місцевої влади, яке підписали деякі чернігівці. За повідомленням міського порталу Go-
О. О. Русов (07.02.1847 — 21.10.1915)
rod.cn.ua, пропозицію щодо присвоєння імені відомого байкаря Леоніда Глібова підтримали “відомі діячі культури Чернігова”. Назву їх: директор музею-заповідника М. Коцюбинського Ігор Коцюбинський, ректор Чернігівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти ім. К. Ушинського Анатолій Заліський, проректор національного університету “Чернігівський колегіум” ім. Т. Шевченка Володимир Дятлов, поет і редактор Дмитро Іванов, голова обласної організації НСПУ Олена Конечна. Не коментуватиму мотиви підписантів обійти явно недооцінених у краї Русових на користь, за влучним висловом Василя Чепурного, “безвредного Глібова, на відміну від члена Центральної
Бібліотека, яка повинна носити імена Софії та Олександра Русових
Рали Софії Русової”. Гадаю, небайдужі до національної історії чернігівці давно знають позицію і мотиви кожного.
Хто за “націоналістів” Русових? Наголошу тут, що є й інше звернення до влади, й інший список досить відомих у Чернігові діячів. І вони – не в меншій кількості за попередніх підписантів. І вони – за Русових. Звісно, їхню думку, як це віддавна ведеться на ментально розділеному інформаційному полі Чернігівщини, низка місцевих електронних ЗМІ не озвучила. За Русових стоять: директор Навчально-наукового інституту історії та соціогуманітарних дисциплін імені О. Лазаревського місцевого національного університету професор Олександр Коваленко; кобзар-лірник, Шевченківський лавреат Василь Нечепа, провідний журналіст і просвітянин Василь Чепурний, Всеукраїнська асоціація ім. Софії Русової (а це – сотні відомих педагогів – послідовників славної краянки), Благодійний фонд імені Софії Русової, який очолює бізнесмен Іван Чаус; низка дослідників-фахівців із Києва, які добре знають історію і, замість абстрактних, пустопорожніх словес мають переконливі, базовані на архівних матеріалах, публікації з теми. Серед киян маю передусім назвати Галину Дацюк – відому журналістку і громадську діячку, лавреатку Всеукраїнської премії імені Софії Русової, яка фактично першою в Україні повернула правду про цю видатну особистість, видрукувавши в часописі “Україна” (чч. 2-5, 1991 р.) статті про Русову. Ініціювала в Олешні громадську, на кілька тисяч приїжджого звідусіль люду, прощу пам’яті цієї Великої Українки. Стала авторкою сценарію і учасницею фільму “Софіїн день” (1992). У співавторстві з О. Рудакевич створила своєрідний життєпис Русової у формі невідомого досі загалу епістолярію під назвою “На хресній дорозі. Історія родини Ліндфорсів-Русових у листуванні” (2013).
Чому німує “совість нації” – бюджетна інтелігенція? Втім, саме такі газети й такі публікації в них і книги хронічно не читають у владних кабінетах. Більше того, злободенними виступами преси, у яких “незлим тихим словом” поминається хронічно національно кастрована на різних щаблях українська влада, ігнорують навіть в освітніх закладах області. Адже керівників тих закладів вибирає і призначає вла-
Тепер їхня мета – не допустити увічнення в назві головної бібліотеки краю імен справ% жніх будителів нації Олександра та Софії Русових. Ця хроніка, переконаний, все%таки буде описана. У деталях, датах, із конкретними прізвищами та посадами. Як хроніка подеколи відвертого, а подеколи й прихованого спротиву, саботажу, опору хронічно задавненим і тому таким болісним процесам ствер% дження українського в Україні. І вона однозначно слугуватиме не лише цінним джере% лом для пізнання й осмислення майбутніми дослідниками воістину политих кров’ю ук% раїнських патріотів усіх поколінь і воєн низки ще не написаних сторінок нашого вистраж% даного відмосковлення, а й переконливим прикладам того, хто й чому чинив у цьому бо% лісному питанні опір. Зосібно й на шкільних уроках із краєзнавства. Тут – про свіжий скандал довкола постаті Володимира Короленка. Постаті супереч% ливої, але однозначно не прихильної до ідеї Української державності. За інших обста% вин цього постулату, без зайвих дискусій, словоблудства, затуманення справи, було б цілком достатньо поставити жирну крапку в цій історії та не доводити її до абсурду, як це сталося тепер.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
