Щоденник · “Жити нам довго, якщо пам’ятатимемо про друзів хороше”. · с. 14сторінка оригіналу ↗
Листи на пелюстках
Слово Просвіти, №05 за 2023 рік
Віктор ТЮТЮН
*** Чуєш, Моторний! Увечері мені Бочок написав. Це гарна прикмета, коли така людина – твій, Миколо, кум – через десятки років повертається так, наче щойно за поріг вийшов, а згадує таке, мов би ми ще “папу” – Ігоря Борисовича Петрова – няньчили. І в тебе (радію!) 20-й почавсь обнадійливо, як ХХ партз’їзд. (А-а, ти не пам’ятаєш? Тоді іншого разу, бо я пам’ятаю, особливо те, що “било нє со мной”). Що з нами, понаписував Микола Бочек. Виявляється, тепер наш геніальний майстер спортивної фотожурналістики пишеться так. Нагадав, як ми з ним рибалили на придеснянських озерах, збирали гриби, як його мама пряжила нам у печі линів, а мені ще й “з собою” дала. Натомились, наче кати Французької революції. Кажу, пішли, Микольцю, до стопки, ой, обідати, а він розважливо: “Помиємо човна, тоді...” Хіба ж так миють? Так вилизують! Ти ж, Моторний, сам такий: спочатку – корисне діло, а до чарки, ой, відпочивати потім. Тому, якщо не помирилися, то не зволікайте. Ти ж розумієш, і я також, що жити нам довго, якщо пам’ятатимемо про друзів хороше. Ти ж сам часто цитуєш мене: “Катастрофічно тверезію!” Чи це не для всіх доречний приклад? От наш друг краще згадав: “Бочок і в голодний год не пропаде!” Або: “Греби, Миколо, – жінка ж гребла...”.
*** Ранок має бути оптимістичним. Отже, мрію про похорони! Пережив – раз... два… п’ятьох сесеровських гітлерів. Пам’ятаю, як загрібали кожного. Сам їздив перевіряти, чи не розрилися. І хоча в дитинстві сильно засмутився музикою з приймача на смерть Сталіну, сьогодні не проти, аби ще заграли. Але не Чайковського або Моцарта. На гармошці “Разлуку”.
*** Найшвидше хочеться закінчити з ерефією. Однак саме ця восьма частина суші адміністративно й політично розроджуватиметься найповільніше та довго. Чи центр охопить межі Московського князівства до часів Івана Грозного? Сумнівно! Національні утворення визначатимуться самостійно. Ми зними працюємо і продовжимо, хоча б з допомогою міжнародних інституцій. Зараз в ООН та її структурних підрозділах є десятки скарг від етносів РФ на утиски мови й культури. Україна підтримає ці народи. Головне – самим не змосковщитися! Довкруж безліч керівних безбатченків і “ходаків” з-за “порєбріка”. Візьміть постійного члена “Форуму Свободной росіі” і коментатора на наших екранах Геннадія Гудкова. Не змигнувши оком, він пропонує в Києві створити “альтернатівний рускій мір”. Ще на феесбешних і думських коврижках він мав знати про цілий видавничий дім “Імпєрія” на Печерську, “Рускій клуб” на Подолі, Гундяєва на Володимирській гірці та путіна на Хрещатику. І все те ми відкинули, як непотріб, і назавжди. Балалайку їм, а не щось руське! Наші друзі в Європі та Америці, можливо, більше стурбовані українським майбутнім, ніж російським.
*** Херсонський єнот поставить-таки з голови на ноги історичний процес і умиє лапки в Дніпрі. Сам єнотопоклонник філософ Дугін визнав поразку лжедержави “росія”. Москалі пересвідчилися протягом лютого-листопада 2022 року, що недаремно боялися руських 300 літ. Думні дяки посольського приказу Московського царства перебрехали зміст перемовин з Богданом Хмельницьким у Переяславі. Через три роки спробували захопити Лівобережжя Гетьманщини. Іван Виговський розгромив у Конотопській битві 1659 року царську військо. Москва тремтіла зі страху. У їхнього найбрехливішого історика Сергія Соловйова траплялися рядки з фактами: “Цвіт московської кінноти, що відбув щасливі походи 1654 і 1655 років, загинув за один день, і вже ніколи після того цар московський не був у змозі вивести в поле такого блискучого війська. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву…”. Отже, з брехні й підміни все почалося. Дійшло до присвоєння Московією імені Руси в неоковирно латинізованій версії “Росія”. Її підказав цареві Петру І митрополит Феофан Прокопович. (Нехай історики нашої Церкви з’ясовують міру його національного відступництва чи відданість поширенню християнства. Я особисто вважаю, що в той час релігійне вчення відірвалося від ґрунту етнічного). З відстані віків добре видно, який народ шукав Божої Правди, а хто нагромаджував Брехню. Сьогодні московська церква і уряд ерефії вже не задовольняються привласненням спадку Руси-України, зазіханням на європейське панування з титулом “Москва – Третій Рим”, а розробляють вигадку з претензією на світове владарювання.
*** Не слід поспішати, прокинувшись, думати про все і враз. Потихеньку треба. Тоді згадаєш, в якому творі описав Рабле народ, над головою якого літали списи та стріли – йшла війна, хоча люди на неї не зважали. Щойно перетнув Привокзальну площу в Херсоні, як гримнуло десь під Комишанами, потім ще раз. Доки йшов проспектом Ушакова до центру, канонада не припинялася. Біля “Нової пошти” стояла черга, ще одна – під відділенням Привату. У “шостої” маршрутки – новісінькі автобуси. І ніде не видно жодної армійської техніки. Перестрілка – над головами й дахами. Військові експерти про таке говорять: “контрбатарейна боротьба” – херсонці навіть не озираються, звідки “прилетіло”. Інколи ворог з лівого берега вцілює в чийсь дім. На моєму “сільському” кутку не видно ні людей, ні авт. У кінці вулиці – зруйновані суд і “білий дім” (в нього влучали вже тричі). Спілкування із сусідами затяглося: не біля перелазу ж, на морозі, а біля гарячого супчику. Увімкнув опалення і заснув о 16- й годині. Уві сні зі мною розмовляв Домовик. Порадив додати ще керамічний обігрівач і кондиціонер, бо він так змерз, що борода труситься. Встав. Кави надпив, прислухався: стріляють десь далеко. Посилив обігрів. Сплю Домовикові, а він хвалить Мишеня, яке забігало з мого дозволу, викрапало коньяк і висушило “сухарик”: чемне таке – “медовуху” не скуштувало, поприбирало в хаті чистенько. 2 год 22 хв. Звідкілясь є чужий Інтернет – мої 4G світять “ребрами”. У кімнаті вже +15°C. Здригається фундамент від ударів – Земля у нас одна. Ще й досі не згадав того Рабле...
*** Нехай хоч на фото! Як побачу де ліс, або степ з ковилою, чи поле в соняшниках, чи річку з озерами, то аж затрясуся. А коли ще дівчата у водичці плюскотять, то непритомнію. Так страшно! Думаю, заблудився, і ніколи вже не вернуся з того жахливого сну в мерзлий, наче холодець, Херсон.
*** Як дірка в шкарпетці, протреться серце. Мов крізь подих в “лисицях”, вийде на світ подивитись. Вгледить його померажаним І навчиться латати одежу. Полюбить вишивку “хрестиком”, аби лікувати серце. Чотири пелюстки побачить І вишиє квітці п’яту. Повернеться в теплі груди Красиве й потужне.
*** На душі дуже важко. Усім людям у місті страшенно сутужно. Матері закривають собою дітей, чоловіки намагаються прихилити над рідними небеса. Біля мого будинку снаряд влучив у газорозподільчий пункт. Почалася пожежа. Ремонтники взялися до діла. Військові й поліція працюють під вогнем. Не дають нам жити кляті воріженьки. Ситуація мені не подобається. Другий місяць Збройні Сили України в медіа називають “силами оборони”. Ще раніше, коли московські коментатори й пропагандони верещали про “надзвичайне скупчення “нацистов” (лапки мої. – В. Т.), від страху ніхто з них не обіср… А влітку рашисти вийшли з Ізюмського котла, як в листопаді з Херсонського оточення. Занадто довго зависають наші війська над Кримом. Занадто ся возбудили “мироносці” в Америці. Занадто примітивно залопотів про “перезавантаження відносин з росією” французький президент Емануель Макрон. (Останнє таке “перезавантаження” від адміністрації Обами дозволило Путіну напасти на Грузію та анексувати Крим). 7 год 30 хв. Тихий ранок насторожує. Не лякає. Сміло ставлю поряд “Христос народився! Славімо Його!” із побажанням “Смерть ворогам!” Хто там знає, що таке справжня Любов, якщо за неї вмирають? І з неї народжуються.
*** Розумний щось би вигадав. Ніби зірвавсь у міжгалактичну подорож. На менших зірках підкидало, мов на вибоїнах; на більших – трясло, як чорт суху грушу, а слідом здіймалися хмари зоряного пилу... Де ж я подівся? Провалився крізь довоєнне дорожнє будівництво чи вперся в самісіньке дно, де невмирущий совок? Частиною схоже на совєцький поїзд і вагон з іржавим туалетом під гаслом “На унітаз ногами не ставати!” В іншому разі я мчав щучим експресом в напрямку Ченстохова у Польщі, натискаючи зірочки кнопок. Дон Кіхоти пересіли зі шкап у зорельоти. Але ті ж Дульцінеї махають їм навідліг мокрою ганчіркою і ті ж Дракони ховаються не в обшарпаних млинах, а осяйних офісах під синіми крилами велетенських кажанів задзеркалля. Переможцем, відпочилий і нещасний, повертаюся на берег Вічної Ріки. Не може гармонійне життя поєднати радість і спокій. А задоволення стосується лише мазанки: чорного хліба, помащеного пахучою олією і посоленого кам’яною сіллю. Без солі можна. Із сіллю втіха буде насолодою.
День бобра Знаю, як описати цей стан. Усвідомлюєш, ніби до голови підключили трансформаторну станцію і ти непокоїшся, аби не прибігли погратися діти. У День бобра він запливає в мізки. Перегризає щось значне і сплавляє. Услід ще підтягує гілки, хмиз, трав’яні жмути – мостить загату! У щілини дзюрчить вода. Багато струменів гудуть у мізках. Проточна вода напружується, давить на перетинку – голова тріщить, начебто в ній росте кавун. Ти чуєш, як струмені забирають думки, мову і руки. Особисто я в ці миті починаю сміятися. Всередині, бо обличчя вже не твоє. І так я торжествую втретє. Кажуть, Бог трійцю любить. Мені не подобається. А куди подінешся?!
*** Перші квіти 2017 року. Саме перед Різдвом пуп’янки орхідеї почали пухнути, наче їх надимали. Новою надією, радісними барвами. Позавчора увечері крайня коробочка відхилила одну лусочку. А вдосвіта на Водохреще, за годину-дві вся квітка розгорнулася до сонечка. Слідом – закрасувалася сусідня, і піде... піде. Кажуть, ця древня рослина – найчутливіша до світла. Щойно додається денної пори, як з’являються маленькі бруньки – і вже ніщо не зупинить переможного цвітіння. Пишуть, що орхідеям десятки мільйонів років... Нам не осягнути всієї земної давнини. Зате маємо щастя бачити можливості невмирущого відродження.
Мої посиденьки в потрібних місцях Інтернетівські пошуковики в телефоні вказують, ніби “арнаутка” – це крупа і хліб, але “арнаут” – це взуття. Ясно, що такі відповіді не пояснюють походження кореня цих слів. Тому напишу, що чув. Давніше від Скадовських і Білозерських, котрі заснували містечка свого імені, на півдні таврійського степу було поселення, що звалося “Арнаути” чи “Арнаутка”. Розташовувалися біля останнього з чотирьох озер – Білого, на місцевості, котра зветься нині Комишанами. І мешкали в
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
