Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Кінозал · “Зараз Україна платить надто високу ціну за прорив до європейських цінностей, до торжества законності, зокрема”. · с. 15сторінка оригіналу ↗

Протидіяти хаосу

Слово Просвіти, №05 за 2023 рік

Віталій БОРОВИК, кінооператор Нещодавно тут відбувся творчий вечір кінорежисерки, лавреатки міжнародних фестивалів та міжнародних премій Ольги Самолевської. Звучали її вірші у виконанні н. а. України Олега Комарова та з. а. України Лариси Недін. Були показані відеоарти та документальний фільм “Час недитячий”, прем’єра якого відбулася тут у 2018 році. Вже тоді у фільмі було передчуття великої війни. Схоже, він виявився першим українським фільмом, у якому поставлено знак рівності між німецьким фашизмом і рашизмом. По телебаченню ви не тільки не почуєте цієї поезії, не ознайомитеся з відеоартами, але й не побачите фільму, створеного на замовлення Держкіно. Відеоарти – жанр, який Держкіно не підтримує, проте пишається нагородженням їх на міжнародних фестивалях. Ольга Самолевська – авторка сценарію та режисерка відеоарту “Stabat Mater” (1995 р.). Фільм був учасником конференції INPUT (UNESCO, 1995), представником України на Міжнародному кінофорумі в Новоросійську (1997); учасником української панорами Міжнародного кінофестивалю “Молодість” (1999); учасником міжнародного форуму Month of photography у Братиславі (Словаччина, 2001); учасником Міжнародних фестивалів у Miнську (1997) та Toрoнтo (Кaнaдa, 1998). Це єдиний з 1997 р. український фільм, придбаний Міжнародним кіноархівом A.I.A.C.E. (L’Associazione Italiana Amici Ci- nema d’Essai – Італійська асоціація артхаусного кіно). Фільм було нагороджено Золотою пластиною “За кращу експериментальну роботу” на найстаршому європейському кінофестивалі короткометражок “Filmvideo” у Монтекатині (Італія, 1997). Відкриваючи творчий вечір, ведучий, заслужений діяч мистецтв України, лавреат державної премії України ім. О. Довженка Сергій Тримбач сказав: – Вечір має дорослу назву “Час недитячий” – за однойменним фільмом авторки. О. Самолевська створила не одну кінострічку, всі вони приносили їй визнання колег і глядачів, вкупі з призами міжнародних кінофестивалів. Емоційність, поетична образність, особливий ліризм, а разом з тим і пронизливість погляду на соціальні проблеми. “Мені страшно малювати маму”, “Земляни”, “Буде багато світла” (по суті справи титульна назва, а чи підзаголовок багатьох фільмів авторки!), “Пам’яті загиблих споруд” (аналітичний реквієм явищу, яке і досі не полишило наше життя), “Катерина Білокур. Послання” (у творчості знаменитої художниці виокремлюються мотиви, суголосні режисеру й поету). На “Київнаукфільмі”, з якого починала свій шлях О. Самолевська, знімали науково-популярні фільми, але там були такі режисери, як Оля – вони вписували в історію студії чисто мистецьку сторінку, хоча йне цуралися і соціальних речей, але осмислювали їх поетично... От, скажімо, знаменитий фільм Олі “Пам’яті загиблих споруд” (1988) про руйнацію Києва за радянських часів. Це і про сьогодні. Ми бачимо, на що перетворився зараз Київ – набудували, набудували... Насправді, пам’ять ця забута. І от цей фільм забив тоді тривогу. Я пам’ятаю досі цей фільм, які він ставив питання, і там є магія Києва старого. Або фільм “Катерина. Білокур. Послання” – це вміння побачити творчість митця як певне послання людям. Лариса Недін, актриса, педагог, пись< менниця, журналістка: – Жив у Києві достойний родич Гоголя лікар Теофіл Яновський, який залишив нам заповідь намагатися облагороджувати простір навколо себе, бо це і є загальнодоступний засіб вдосконалення світу без експериментів усіляких фюрерів. Нас і познайомило ім’я цього достойника, святого київського Лікаря, про якого О. Самолевська зробила фільм. У далекому 1993 році мене і Віталія Розстального було запрошено для озвучування фільму, і з того часу ми спілкуємося. Я запрошувала пані Олю в свою радіопрограму “Вечірній клуб актриси Лариси”. Вона є надзвичайно емоційною людиною. З чим в моїй акторській свідомості вона асоціюється? Зимовий ранок, коли сонце, і весь небокрай сніжить яскравими маленькими зірочками. І це – цілий Всесвіт. І це емоції, це холодне і гаряче полум’я. І це якась мінливість… Я надзвичайно вдячна за ті зустрічі, бо завжди ефіри були наповнені глибиною. Які цікаві історії вона розповідала про архітектуру Києва; про тих людей, які своїм життям пожертвували, щоби рятувати обличчя Києва! Які відгуки приходили на радіо після тих інтерв’ю! Я дуже вдячна Олі за її тремтливу душу, за спорідненість із Всесвітом, з природою, з різними жанрами мистецтва. Сьогодні тут сказали, що вона поет в усьому – це інколи важко збагнути, але коли починаєш спілкуватися з Олею, то відчуваєш, що це дійсно так. У цьому залі ми зібралися кінематографічною родиною. Оця наша родинність на сьогодні свята, бо зараз українці схожі на сполоханих птахів, вони будь-якої миті очікують біди, але через свою чистоту душевну, через своє бажання жити, кричати на весь світ – Дайте нам бути такими, як ми є! – сьогодні в душі кожного з нас живе ота святість причетності до творення історії, хай часом по-дитячому наївна, але саме в цьому є мужність кожного українця. Станіслав Чернілевський, поет, кіноре< жисер, сценарист, педагог, заслужений діяч мистецтв України: – На нашому курсі була абсолютно унікальна людина Оля Самолевська – ніби не від світу цього. У неї була якась чудернацькість від самого початку, а потім виявилося, що попри все – це дуже великий талант… Вона мене познайомила зі своєю матір’ю – дивовижна мама була, м’яка, помічна, відкрита до всіх і разом з тим – в якомусь своєму світі. Оля теж така. Я щасливий, що я її однокурсник, що я живу з цією людиною в одному часі. Вона єдина з нашого кінорежисерського курсу знайшла тему свою і мову свою, і матеріал свій, і ще щось. Оце найважливіше – ще щось – самий хід, саму плазматичність. Це мало кому вдається. З першого курсу вона це мала. Я пам’ятаю її роботи, і курсові, і позапланові, і одну її картину на пісню О. Камбурової “Я таке дерево”. От вона таке дерево – є сестрою дерева, рослини, зірки тощо. Фізики вже дійшли до розуміння того, що світ біоцентричний, а значить він гуманоцентричний, людиноцентричний. У людини – єдиної – є орган, яким вона може спілкуватися, намагатися розуміти якимось чином інтенцію Всесвіту як спостережник, відстежник, одним словом як глядач, слухач і осмислювач. Те, що ми маємо в кіно. Ми дивимось на зоряне небо і весь Всесвіт, який там – таємниця і незглибинність, і це ідентично тому, коли ми дивимось такі фільми, не всі, а такі, як у А. Тарковського, С. Параджанова, О. Самолевської... М. Жванецький сказав своєму синові: “Сину, пам’ятай, що в тебе є совість, і роби, що хочеш”. Усі фільми Олі – про це. Совість – це ще одна таємниця. Со-вість – є вість від чогось, від Господа, свята вість, а у нас виникає паралельно цій вісті щось, ідентичне святій вісті, яка до нас іде. Воно й називається совістю. Це Оля, яку я знаю з часів навчання. У неї такий дар – дарувати, обдаровувати багатьох різних людей. Вона має чутливість, яка ні на що не схожа. В основі таланту лежить це – те, що ти робиш, це ти якимсь чином обдаровуєш людей, ти перебуваєш зними в акті якогось тихого, майже неземного співчуття до цього життя, яке у всіх дуже непросте. Такій людині важко, нам на курсі В. Т. Денисенка було важко, бо матерія його фільмів інша, на фабулі, на сюжеті побудована, а тут важливе уловлення самого ходу чогось як такого. Як у поезії важливий хід слова, а не щось інше, не матеріальність, не драматургія тощо. Потім, коли Оля почала знімати свої фільми, я відкрив для себе людину. Я не знав, що вона піде в документалістику, чомусь здавалося, що вона настроєна на ігрове кіно, вона була такою інтелектуалкою особливою і, взагалі, як інопланетянка серед нас. Про фільми її я не буду говорити – глядачі можуть подивитися її знаменитий фільм про Катерину Білокур… Я дуже люблю її невеличку роботу “Доторк” – над Дніпром, над дротами мосту переліт і зачеплення волоконець бабиного літа, як ми кажемо, оцих осінніх павутинок, які летять ніби з того світу, навіть точно – з того світу. Є оповідання Хуліо Кортасара, там образ павутинки, яка летить з того світу, від підземель, навіть від диявола якимось чином з’являється тут, але тут перевертається. От Оля чує ці речі, вона чує космізм, присутній тут. І це саме вона чує в людях. Оця людяність її – неймовірна. Коли не стало мого сина – він загинув під Донецьком – як за найріднішою людиною вона тужила і тужить за ним. У людини є один орган, щоби чути Всесвіт, бути у безсловесній співрозмові з ним. Він називається сльоза і щем. Ти ніколи не зможеш пояснити, звідки вона збирається. І коли вона витікає, щось найболючіше, найтонше, найразючіше людське в ній є. Талант – це переживання за іншу людину. В Олі це постійно, це ще одна якість. Вона – сестра, мати, вона – абсолютно видатна режисерка, поетеса, публіцистка, вона – лавреатка, має низку престижних премій, які говорять про її рівень. І разом з тим – абсолютно скромна, вона в собі, не пнеться собою. Я люблю її, як рідну сестру, і це більше, ніж можна було сказати про Олю. От рідна мені сестра, таке рідко буває, що ніби своя споріднена людина, ти її знайшов на все життя. Фільм “Час недитячий” був сприйнятий глядачами навіть палкіше, ніж на його прем’єрі, бо війна вже торкнулася кожного. Журнал “Кіно-Театр” (№ 3, 2018 р.) залишив слова Сергія Тримбача: “Дуже сильна, симфонічна, зібрана з багатьох іскорок життя картина. Пророблена у глибину і вшир. Це, окрім всього, що називається, Хаос війни намагається дотягнутися до кожного. Українці, не зволікаю% чи, вперто відновлюють свій космос, не тільки захищаючи кордони країни та відбудовуючи зруйноване, але й відчиняючи двері театрів, музеїв, кіно% театрів… Людям необхідні розрада, нові естетичні враження, бо немож% ливо весь час перебувати у гнітючому тягучому стресі. Після вигнання аг% ресора з Київської області відновив свою роботу столичний Будинок кіно.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин