Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Суспільство · “Патріотичні вчинки не дають вмерти народному духу, впасти в національне безпам’ятство, а народжують символи великої любови до України” · с. 4сторінка оригіналу ↗

Проти “нового Переяслава”

Слово Просвіти, №05 за 2023 рік

Крути! 105! Історія звитяги, що зродила майбутню героїку. Тема не% щодавно проведеної Всеукраїнської конференції, організованої ВУТ “Просвіта” імені Тараса Шевченка. Таким є вік тих знакових, емблема% тичних Крут, про які спочатку заговорили в Україні, а згодом – далеко за її межами. Георгій ФІЛІПЧУК, академік НАПН України За цей час змінювалися епохи, політичні режими, державні устрої, ідеології. Україна в різних іпостасях проходила здебільшого трагедійні шляхи свого поступу – від втраченої державности, голодоморів, геноциду, війн, чорнобильського попелу до відновлення своєї Держави. І знову (вкотре!) – до небаченої за своєю жорстокістю нинішньої війни москвина (вічного ворога!) проти українськості в її повному обширі – від спаленої землі, “культурного” канібалізму до масового дитино-людиновбивства. Увесь цей розмаїтий понад столітній період, зітканий мріями, болями, звитягами і скривдженими народними долями, Крути як символ, ідеал та суспільно-етичний орієнтир продовжували жити в національному організмі, українській душі. Хоча було б неправильно думати, що цінність “крутянського здвигу” завжди, всіма, тим паче на офіційному рівні, пам’яталась та пошановувалася. Адже, починаючи з банди лєніно-троцьких та муравйових і завершуючи своїми доморощеними владними “українцями”, путіністами, табачниками та опежопівськими мураєвими, щодо “крут” чи “мазепинсько-бандерівських” подій та героїв домінувало єдине правило – знищити і забути. І вся ця україноненависницька пошесть опиралася на живильний для себе ґрунт значною мірою знекоріненого, денаціоналізованого, русифікованого, люмпенізованого українства, а також зайд, яких завжди було вдосталь на українській землі. Такі намагалися зберегти подібний стан упокореності, надіючись, що це середовище не народжуватиме ні “нових крут”, ні “упівців”, ні “кіборгів”. Тому й всіляко витолочували тих, хто ніс світло правди, свободи й справедливості цьому народу. Так сприймав цей світ задовго до дня легендарних Крут, що стали символом жертовності й незламності молодого українського покоління, Борис Грінченко. У вірші “До народу” він напише: Ні! Здавна, хто світло в руках своїх мав, – Не йшов він до тебе світити, І той тільки в хату до тебе вступав, Що заздро на працю твою зазіхав І вмів тебе тільки гнітити. І ось у цьому безпросвітному середовищі, де й “школи рідної нема, бо в нас московськая тюрма”, вибухає протуберанцем на початках національно-визвольних змагань феномен героїки Крут. З чого і завдяки чому спалахнув український ген свободи, боротьби, героїзму, спрямований супроти московита, душегуба національної вольності? Досліджуючи забуті, не вивчені, суперечливі сторінки крутянських Героїв, ми все частіше торкаємося контенту світоглядної причинності цього унікального явища української історії. Адже тодішній резонанс цієї мілітарної епопеї, її сутнісний вплив на перебіг політичних, навіть міжнародних подій зробили крутянську подію суспільно значущою (як гідний приклад наслідування) для наступних поколінь українців. Справді, саме молодь тоді беззастережно й безстрашно вступила в боротьбу зі своїм традиційним ворогом, зупинивши ціною власного життя на кілька днів наступ на Київ; по-друге, уможливила укладення Брестського мирного договору з країнами Четверного союзу (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія); по-третє, її подвиг сприяв визнанню незалежности Української Народної Республіки, отримавши певну військову допомогу для відбиття російської агресії. Варто зазначити, що тоді був зафіксований навіть підпис більшовика троцького, яким росія зобов’язувалася визнавати укладений мир між Четверним союзом і УНР та очистити негайно українську територію від російських військ, не здійснюючи агітації проти УНР. Однак цей останній посил “більшовицької дипломатії” озвучено тільки для того, щоби нагадати слова Бісмарка про те, що жоден договір з росією не вартує навіть того паперу, на якому його підписано. Беззаперечним є і те, що бійці Київської юнацької військової школи, студентського куреню Січових стрільців, загону Вільного козацтва в результаті жорстокого двобою сотворили те, що стало справжньою звитягою, яку сучасники впродовж багатьох десятиліть продовжують називати “боєм за майбутнє України”. Крути стали священним стягом для борців за волю України. Згадаймо хоча б спеціальний наказ Проводу Революційної ОУН, виданий у січні 1946 року для всіх військ, боєвих частин і організацій, які боролися проти російського тоталітаризму: “Лицарі Крутів – це наші попередники і наші виховники! Безсмертна, геройська легенда Крутів – це наш заповіт і джерело сили нашої революції!” Очевидно, силою Крутянського здвигу жили і боролися багато українських патріотів у лавах повстанців, у сталінських концтаборах, як і Олекса Гірник з Калуша, котрий 21 січня 1978 року спалив себе на Тарасовій Горі в Каневі на знак протесту проти русифікації. І коли в березні 2022 року неподалік Крут українські воїни знову зустріли вогнем нових муравйових – московських зайд, вбивць і ґвалтівників, які ввірвалися, щоби загарбати нашу землю і знищити державу, то доконаним фактом стала істина, що героїка, традиція честі і відваги в захисті України живе вічно. Бо джерела, витоки цього епічного дійства знаходяться в нашій глибинній історії, в духотворенні української душі, зрощеної і збагаченої незбагненною силою національних Воїнів і Будителів Духу. Безумовно, в цьому Пантеоні, що без упину випромінює світло правди, вогонь сили й української слави, передовсім наші устремління звернуті до Тараса Шевченка, до його ідеалів світовідчувань, світобудови. Вони зримо й невидимо присутні в цьому священному змагу частки української молоді, яка добровільно стала на шлях безкомпромісного супротиву клятому московиту, що прийшов (зі слів муравйова) жорстоко стирати у порох всіх і вся, хто визнавав себе українцем. Бо не Українська Центральна Рада, не угодовська позиція більшості українських партій, завошивлених соціалізмом, автономізмом, федералізмом та москвофільством, не її провідники, починаючи з Грушевського та Винниченка, надихали молодь на чин, що вже невдовзі стане подвигом, національною легендою, і більш ніж після двохсотлітньої перерви (Мазепинської Полтави) знову спонукатиме гарячі серця виборювати українську волю. Адже саме такі високоетичні й патріотичні вчинки не дають вмерти народному духу, впасти в національне безпам’ятство, а народжують символи великої любови до України й вічної ненависти до вражої сили. 1918 року в “Сіячі” (Черкаси) з’явилася стаття Д. Донцова “Мазепа і мазепинство”, в якій він, аналізуючи такі явища і людей, стверджував, що вони належать до тих, “що кинули в політичний світ ідею, невмирущу й вічну, що потрясала самими підставами світового порядку, збуджуючи подив і захоплення в одних, пароксизм люти в других”. До таких належали Іван Мазепа, Герої Крут, які боролися за Україну з такою вірою й відвагою, щоби ця висока ідея ніколи не вмирала з воїнами, які стали на герць із ворогами. Оця непізнана чуттєвість верховинного духу свободи, зроджена нашою історією і зрощена волелюбством українського народу в образі її кращих достойників, і є тією святою причинністю всеперемагаючого торжества героїки крутян. Очевидно, цієї натхненної сили не можна було набратися у Драгоманова, Костомарова чи Винниченка, а лише в Шевченка. Бо якщо неупереджено робити зріз тодішніх подій (1917 – початку 1918-го), вникнути в сутність декларацій, універсалів, проголошених лозунгів і діянь (або бездіяльності) чолових “центрально-радівських” людей, то прояснюється істинність боїв під Крутами, які Євген Маланюк назвав “Народинами нового українця”. Це була одна з найбільш значущих для Нації та її майбутнього поступу Перемог періоду національно-визвольних змагань 1917–1921 рр. Велична, героїчна, жертовна, одержима вірністю Україні. У цій легендарній сторінці Крут генетично міститься та своєрідність народної мрії, чину і волі, що спричинила “формування новітньої української людини вже в національному стилі військової сфери”. Адже не тільки народним просвітництвом, тим паче ідеями автономізму, треба творити Націю і Державу, а зброєю, мілітарно. Так, як це звучить у словах повстанської пісні: “Ми підемо вперед – і здобудемо волю…” І саме ця національна мілітарність була розбуджена Героями Крут. Вона стала стихійним виявом дещо “приспаної петербургом” козацької вольності, але аж ніяк не зорганізованої волі радівських очільників. Не завдяки, а всупереч… Бо для багатьох із них “московське яничарство” перестало бути хворобою, а вважалося стилем життя, що звався вегетацією. Оскільки значно комфортніше й безпечніше бути в політиці та при владі без ідеалів Мазепи та Орлика, кращих представників Козацької України, поза ідеологією життєтворчости і боротьби Тараса Шевченка. Натомість у відповідальний період життя і смерті Українського народу їм більше смакувала позиція обмосковленого українства, освіченого та лояльного до власного ярма. Українські есдеки, есефи, есери, кадети та народники якщо і полюбляли щось із національного, то це досліджувати та видавати романтичні історичні сюжети, кохатися у фольклорі та етнографії, збирати та скуповувати старовину, одяг і мальовничі сорочки. Так сталося, що саме цей тип людей у найкритичніший час, коли лєніни, троцькі з тодішніми “зеко-вагнерівцями” муравйова виношували людиновбивчі плани для України, наш “провід” продовжував мислити категоріями “демократичного” московського патріотизму, “братнього” союзу з “харошіми рузькіми”, взявши до рук не справжню козацьку шаблю, а лише угодовську антиприродну ідею, яку “вигулювали” на початках українського відродження. Отой вислів видатного (та не в цьому) Г. Квітки-Основ’яненка, що “Цар – батько, а Україна – мати”, обезкровлював, обеззброював, одурманював тодішній “передній ряд” української революції, закладаючи дурман запопадливості в душах наступних поколінь. Пригадується подія на святкуванні п’ятиріччя (1996) нашої відновленої Незалежности в палаці “Україна”, коли “кимось” запрошений богопротивний кобзон знову проскиглив на сцені цю облудну ідею, “співаючи” про неньку Україну та матушку рассєю. Найбільш згубним чинником для української справи є те, що “еліта” тих часів не була здатною діяти як провід воскреслої нації, бо, як писав Маланюк, народна маса на протязі цього періоду залишалася без проводу, водячи його за собою. І єдиним цьому поясненням є те, що вони не воліли послуговуватися Шевченковим словом і духом, силою його ненависти до “нового Перея* слава”, його закликом-застереженням – не бути синами “отєчєства чужого”, його дороговказом волелюбності – “кайдани порвіте!”. Шевченко, добре усвідомлюючи користь для України “малих діл”, випереджаючи на століття всіх, заговорив з народом мовою свободи, як Воїн, як Бунтар проти обмосковлення українського буття. І всякий (навіть близькі друзі), хто пробував українську свободу проміняти на різноформатні союзи, автономно-федералістське культурництво, ставав для нього противником. Таке відбулося у взаєминах із Костомаровим, співзасновником Кирило-Методіївського товариства, який незадовго до смерті великого Кобзаря (1860) написав і забажав того, проти чого все життя боровся пророчий Тарас. “Ми не будемо жадати й домагатися для себе нічого, крім спільних зі всією росією бажаннів… ми бажали б, щоб усі інші слов’яни (і не тільки) злучилися в один народ під скіпетром російського царя”. Отакої. Чом не ідеологія нинішнього неопутінізму, з його “єдінородством”, “асвабаждєнієм”?.. Очевидно, що саме такими московськими ідейками жила більшість у Центральній Раді, плодячи в 1917 році угодовські універсали, всіляко творячи перепони для реалізації ідей самостійництва й української державності, блокуючи формування українського війська. Бо навіть тоді, коли в листопаді московські більшовики (згідно з лєнінськими інструкціями) відкрито готувалися до захоплення Києва, в ІІІ Універсалі запопадливі провідники УЦР зуміли протягнути гидливу тезу, що “Україна стає Українською Народньою Республікою… не відділяючися від росії й зберігаючи єдність її”. Показово, що “росія” тут згадується в цьому контексті “єдності” аж 13 разів! Але чого дивуватися, адже і в грудні, коли ленінська москва вже оголосила війну Україні, в Центральній Раді майже не було “самостійників”, зате абсолютне перенасичення чужинцями (передусім москвинами), котрі колонізували українців і завжди підтримували в будь-якому форматі московську владу. Такі не могли прищепити собі “Шевченкову музу” історичної правди про москаля. Хоча інший його побратим по таємному Товариству П. Куліш ще задовго (1885) до крутянського змагу писав, що “Шевченко зробив з нас людей, що ненавиділи москалів… Ми їх звали кацапами…”. Цю стрижневу лінію він проводив і серед Кирило-Методіївського братства, засуджуючи тих, хто сповідував “ідею поєднання з москалями”. Тому, мабуть, ще з більшою пристрастю Тарас засуджував би й центрорадівське угодовство, яке у вирішальний для нації та державності час вишукували момент, щоб злигатися з москвином. Щоби не бути емоційно упередженим, акцентую увагу тільки на одному факті, який підтверджує Шевченкову правоту й висвітлює абсурдну поведінку та рівень національної світоглядності поводирів Центральної Ради. Адже тоді, коли російські більшовики пішли навалою проти України, 2 січня 1918 року Володимир Винниченко, не піклуючись про спротив та зміцнення української військової потуги, від імені Генерального Секретаріату підписує допомогу московщині харчами, цинічно нагадуючи: “правительство знає, що великоруські робітники і селяни не вороги, а брати, що не великоруський нарід пішов війною…” І то не поодинокий випадок зрадливості чи колабораціонізму нашого проводу. До спокою і необхідності піддержувати контакт з Врємєнним Правітєльством закликали вони і на Першому Військовому З’їзді, що мав сформувати платформу з’яви “військової сили, яка має служити вигнанню кацапів з України”. А самостійницька, мілітарно зорієнтована позиція

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин