“Суб’єкт лірики часто опиняється на роздоріжжі в імлі, · а над ним зорі – ці романтичні проблиски світла”. Письменники і час · с. 4сторінка оригіналу ↗
П р о я с н и т и с е б е
Слово Просвіти, №05 за 2026 рік
ничий центр “Академія”, 2024)
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, к.філол.н., Інститут літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України
“Те, що зроблено” (“Id quod actum
est”) – саме таку назву має нова збірка поезій професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Юрія Коваліва. За цим латинським висловом, що в первісному значенні стосується юридичних документів і пов’язаний із намаганням прояснити зміст документа, ховається спроба ліричного суб’єкта зрозуміти, ким він є і яким є світ навколо нього.
Гносологічна інтенція в непевний час,
коли навколо тебе чорні сутники-двійники твого его або гливка реальність, коли ти розумієш, що світ такий, яким він є, його не змінити, але тобі потрібно жити тут і тепер, саме цієї хвилини. І поруч із цими чорними сутностями та гливкою політичною системою людина постає беззахисною, але водночас здатною сприймати світ в його автентичній красі. Бо поза економічним, соціальним і політичним є правічний вимір, як той предковічний ліс у “Лісовій пісні” Лесі Українки.
Є енергія, яка переходить з епохи в епоху, з фізичного в метафізичне, і якоїсь миті в цьому світі з'являєшся ти. Ось цей “я” – і є той сутник ліричного суб'єкта Юрія Коваліва, який прагне зрозуміти, хто він є, і бачити світ таким, яким він є. Від цього переживаєш абсолютно посттравматичні стани метафізичного жаху і метафізичного одкровення, в якому ти правдивий, тонкий, сильний і нездоланний.
Ти – ця крихка частина буття й водночас енергія, здатна рефлексувати, а отже, змінювати цю матерію. Але чи можна змінити цей світ? Зрештою, цю назву “Те, що зроблено” доцільно сприймати як початок розмови про прояснення сенсів.
Ця книжка про ясність як лейтмотив,
і невипадково в різних конфігураціях у цій збірці повторюється один мотив, який можна представити двома словами: зняти облуду, скинути облуду з очей. А облуди в світі чимало; вона постає маркером того моменту доби, в якому довелося народитися і в якому здійснив своє становлення ліричний суб'єкт.
Що може бути кращим, ніж, цитую,
акварельно свіжі небеса, зелені келихи роси, солов'їв, які щасливі по-земному? І навіть собачий вітер вириває з неба його світлу і високу душу, яку кидає байдуже в калюжу.
І цих калюж на шляху суб'єкта лірики багато, багато вороння і самотності, у якій ти повільно розминаєш цигарку і просто смачно куриш, бо любиш глибокі затяжки і густі дими. І ти розумієш, що колись коса знайде тебе.
І ви будете курити обидва у позахмар’ї.
А в цьому світі, як завжди, будуть рости сумовиті дерева, або ж їх ніколи не буде, бо на їхньому місці виростуть інші. І все змінюватиметься в цій дійсності, неначе сторінки пропащих книг світу, де написані закони, що стосуються всіх.
Суб'єкт лірики часто опиняється на роздоріжжі в імлі, а над ним зорі — ці романтичні проблиски світла, які, хоч і здаються свіжими, вже гнилі. І хочеться в когось спитати: як жити, щоб зрозуміти, можливо, краще, хто є ти. Але тільки стогнуть вовкулаки, а навколо поруділий сніг і лиш лиховісні знаки, від яких не втечеш.
Проте суб'єкту лірики так хочеться упитися свободою й стати грудьми проти ворога. Але інколи ти розумієш, що тебе призначили лише мішенню для тренованих і метких стрільців, а твоє життя — це нестерпно довга і нескінченно остання мить. Ти йдеш у забутий схрон на втрачені мости, де скрізь лише пастки навколо.
У цьому світі навколо ліричного суб'єкта — гармидер і колотнеча, від яких у грудях порожнеча, ніби вийняли з мене мене, як пише Ю. Ковалів. Але суб’єкт лірики все одно задивляється в інші світи — неприступні, потойбічні, що говорить про те, що в цій збірці відчувається метамодерний посттравматичний патос.
У цьому жахливому, гливкому й водночас прекрасному світі так хочеться зберегти чисті зорі, так хочеться, щоб душу неба не кидали, не жбурляли в
У цьому ти відчуваєш христологічний мотив, який проходить через цю збірку, що є своєрідною містерією душі, бо мотив нового життя в ній наскрізний і виразний. Попри всі чорні сутінки, суб'єкт лірики вірить, що полуду вдасться зняти.
Головне — дати відповідь на запитання: хто ти такий і навіщо ти існуєш? Ти дрібна піщинка чи нова планета? І цей суб'єкт поезії йде слідами Сковороди, часом розуміючи, що там, у майбутньому, нема нічого, крім брехні. І зрештою, сам шлях уперед — це те саме, що й назад, а циферблат скручується руркою, на ньому отруйні знаки потойбіч, де було славетне в минулому і де скільки лихого в сьогоденні.
Нехай буде природа в своєму повному буянні, і хай буде дощ, як дощ, а не пшоно, що сиплеться з неба. У цьому світі бадилина, яку згадував Паскаль, давно перегнила, і мовчать свічки дерев. Часом ти між ними теж мовчиш.
У цьому часовому позачассі, в цій присутності відсутності, суб’єкт поезії відчуває, що він зараз у плині життя, яке є, і водночас цього життя ще не було.
У цій книжці багато парадоксів, адже життя складається з апорій, з чогось незбагненного. Чи недопиті дні нічого не значать, а значать послання до себе? Ця книжка є своєрідним посланням до себе, яке залишає Юрій Ковалів через ліричне “я”, коли листя засипає тихе передмістя.
Тож хоч ридай, хоч смійся — час є,
бо його немає. Камінчик випорсне за мить і полетить у нескінченність, ось уже й другий за ним, і третій. А головне, щоб ця гора не розчавила тебе, бо ти — колесо, і мусиш котитися далі. Куди і навіщо — невідомо. Тільки от, якщо ти пропадеш, то ніхто не заголосить, бо душі зникають у цьому світі, і завтра, можливо, вітри тебе зітруть.
Тому треба говорити. Сьогодні Юрій
Ковалів говорить про помаранчевих дітей, які ганяють м'яча, про серпанкову форель у стрімких помаранчевих, про тонесеньку тополю, що є долею, про каміння, яке екзистенційно стогне від болю. Ще не час переступити обрій, ще не час пере-тікати.
Два останні вірші присвячені донечкам автора, як той метамодерний рух за потреби в автентичному, коли ти наостанок залишаєш найцінніше, і воно промовляє вкрай простими словами. Ів тих словах — Господній знак, і Пречиста, і пташина, що б'ється в ополонці неба, бо Господь благословив.
тексті письменник сформулював три величезні національні мети, які стоять перед українським народом.
«Перше – це перемога України. Вона буде непростою. Нам доведеться платити, на жаль, дуже важку ціну за мир чи за перемир’я. І все це ще далеко не відомо, чим це скінчиться. Але я переконаний, що стратегічна перемога України є, буде і ми її побачимо.
Друге – це думати сьогодні про майбутнє України навіть в таких важких умовах. Йдеться не тільки про відбудову зруйнованої промисловості, інфраструктури, і всього того, що лежить в руїнах сьогодні. Головне –побудова нової української держави. Я називаю її Україна №2.
Після України першої, яка відбулася в 1991 році, і яка з усіма її гріхами, з усіма провалами, але з певними перемогами існувала 30 років, ми повинні думати, як нам створити нову українську державність», – заявив Юрій Щербак. І третє, на чому наголошує він, – питання української цивілізації: «Ми не повинні бути під тиском комплексу меншовартості, який існував, на жаль, в нашому суспільстві. Ми повинні гордо і прямо цьому світові заявити, що є представниками української великої цивілізації.
З сайту Українського кризового медіа-центру
Про книжку “Те, що зроблено” (“Id quod actum est”) Ю. І. Коваліва (Київ, Видав
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
