Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Слово многоцінне 6 · “Ідея єдиної давньоруської · народності від самого початку · була політично вмотивованою”. · с. 6сторінка оригіналу ↗

Постання української мови, українського народу і п е р ш о ї у к р а ї н с ь к о ї н а ц і о н а л ь н о ї д е р ж а в и

Слово Просвіти, №05 за 2026 рік

Дмитро ЧОБІТ Продовження. Початок у ч.ч. 2–4 за 2026 р. Розділ ІІІ. Російська імперська доктрина про єдину давньоруську народність 1. Суть концепції про єдину давньоруську народність Концепція про так звану єдину давньоруську народність («древнерусской» або «общерусской народности» у російському написанні) зародилася ще в часи царизму, остаточно сформувалася в радянський період історії; вона стала основою національної політики Російської імперії – царської та радянської, білого руху та знайшла прихильників в середовищах москвофільства і малоросійства. Головна суть концепції зводилася до того, що за доби держави із кабінетною назвою «Київська Русь» протягом IX– XІІ ст. унаслідок зближення і злиття населення Середнього Придніпров’я, Волині, Поділля, Прикарпаття з мешканцями Північно-Східної Балтики, Прионежжя та межиріччя Оки й Середньої Волги нібито сформувалася єдина етнічна та мовна спільнота східних слов’ян – давньоруська народність з єдиною давньоруською мовою. Після розпаду у ХІІІ–XIV ст. Київської Русі нібито розпалася й давньоруська народність, з якої згодом утворилися три східнослов’янські народи: російський, український і білоруський. Головним у цій концепції є спільність походження росіян, українців і білорусів, які й становили основу єдиного «русского народа». Концепція про єдину давньоруську народність тісно пов’язана з іншим міфом про так звану єдину давньоруську мову, з якої нібито виокремилися російська, українська і білоруська мови. При цьому вживання російського прикметника русский до всієї історико-культурної спадщини Київської держави – Русі створювало видимість головної ролі росіян (русских) та їх мови. У зв’язку з цим російську мову називали мовою (языком), а українську – наречием російської. Таке явище особливо себе проявило у Валуєвському циркулярі 1863 і Емському указі 1871 років. Російське слово «наречие» відповідає українським говір, наріччя, тобто має значення діалекту, а не самостійної мови. У цей антинауковий міф і справжню маячню неосвічені росіяни досі вірять, пропагують де можуть і ним навіть виправдовують агресію проти українського народу – другого за величиною серед усіх слов’ян. Цією імперсько-шовіністичною доктриною про єдину давньоруську народність і єдину давньоруську мову, яку вдягали в науковоподібну форму, фактично обґрунтовували асиміляцію українців і білорусів у лоні росіян. Це відповідало великодержавним інтересам правителів царської Росії та пізнішого Радянського Союзу і вважалося прогресивним процесом і торжеством «історичної справедливості». Походження росіян, українців і білорусів із так званої «спільної колиски» передбачало їх наступне «злиття» в «общерусском единстве» та єдиній державі. Цілком очевидно, що мета полягала у запереченні самобутності українців і білорусів та звеличенні росіян (русских). Водночас українців і білорусів зображали якимось «неправильними» росіянами. У цьому суть. Ідея єдиної давньоруської народності від самого початку була політично вмотивованою, вона не ґрунтувалася на історичних, мовних, археологічних, природно-кліматичних, картографічних і етнографічних фактах, суперечила здоровому глузду, а тому не відповідала історичній дійсності. Згідно з доктриною про так звані «єдину давньоруську народність», «єдину давньоруську мову», «общеславянское государство», «общерусскую историю», витоки українського і білоруського народів відносили до XIV–XV ст. Тобто українцям і білорусам відводили дуже короткий період історії – лише 500- 600 років. Водночас усі історико-культурні явища Київської держави – Русі позначали російськими прикметниками «русский», «русские», а російську мову («русский язык») виводили з ІХ–Х ст. У цей же час «подібні прагнення в Україні і Білорусії, – зазначав академік Г. Півторак, – вважалися ворожими й жорстоко переслідувалися. Протягом тривалого часу лише в діаспорі українські вчені могли вільно висловлювати свої погляди й розвивати концепцію етногенезу українців згідно з історичною правдою»53. Внаслідок цього в історичній і мовознавчій науках склалася ситуація, коли «деякі автори, – писав Г. Півторак, – дотримуючись застарілих догм і поглядів, відсувають початок самостійної історії українців і формування української мови аж до XVII–XVIII ст., а всі попередні періоди пов’язують з існуванням лише російської державності. За такою логікою, українці до Київської Русі нібито зовсім не причетні»54. Таким чином концепція давньоруської народності – це політична складова «русского міра», і фальшивого возвеличення московитів-росіян, яка не має нічого спільного з історичною дійсністю. Вже у наш час великоросійські шовіністи використовують тези про так звані «єдину давньоруську народність» і «єдину давньоруську мову» у якості ідеологічної основи для відновлення Російської імперії та русифікації українців, що яскраво себе проявило в антинауковому путінському постулаті про те, що нібито «росіяни та українці – один народ». А раз один народ, то ні про яку окрему українську мову, самобутність українців, а тим більше українську незалежну й самостійну державу йтися не може. 2. Російські обґрунтування імперської доктрини Тему так званої давньоруської народності російські мовознавці розпочали досліджувати ще на початку ХІХ с. Першим це зробив академік Російської імператорської академії наук Олександр Востоков (1781–1864). Йому належить авторство терміна «общерусский язык», який нібито існував на всьому просторі від Карпат до Північно-Східної Балтики, Онезького і Білого озер. Докладно писати про дослідження О. Востокова немає великої потреби – досить повну історіографію з цього питання зробив академік РАН Валентин Сєдов55. Ми ж зазначимо, що після О. Востокова питання давньоруської народності розробляли російські мовознавці Ізмаїл Срезневський (1812–1880), Олексій Соболевський (1857–1920), історик Михайло Погодін (1800–1875). Щоправда, І. Срезневський замість терміна «общерусский язык» став широко використовувати термін «древнерусский язык», зокрема у складених ним словниках56. Завдяки І. Срезневському терміни «давньоруська мова» (древнерусский язык) і «давньоруський народ» (древнерусский народ) стали домінуючими в мовознавстві та історії Росії, але то вже трапилося у радянський період історії. До цього головними термінами були «общерусский язык» и «русский народ», який нібито складався із «трьох народностей» – великоросійської, білоруської і малоросійської. У зв’язку з цією концепцією білоруська і українська мови не визнавалися як самодостатні та самобутні, а вважалися говорами (наріччями) російської мови, тому вони заборонялися царською владою. Використовуючи тези про єдиний давньоруський народ, дворянський історик М. Погодін став автором російської шовіністичної концепції, яка використовується в Росії дотепер і широко пропагується для обґрунтування й виправдання агресії та пояснення так званих першопричин російсько-української війни. Так, свого часу він писав, що Київська земля початково була споконвічно великоросійською (в оригіналі «исконно великорусской»), а Галицька Русь – малоруською. Татаромонгольське нашестя значно спустошило Київську землю, основна маса населення переселилася у межиріччя Оки і Середньої Волги – так зване Залісся. Після чого нібито опустіла земля у Наддніпрянщині була зайнята переселенцями з Галичини й таким чином стала малоруською57. З М. Погодіним вів полеміку Михайло Максимович: заперечуючи його вигадки, він стверджував, що населення Київської землі завжди було українським і проживало там безперервно ще з праісторичних часів. М. Максимович наводив аргументи про те, що український етнос зберігся в Придніпров’ї й після татарського нашестя. Жодного запустіння території України ні в татаро-монгольський період, ні в пізніші часи ніколи не було58. 3. Олексій Шахматов як головний ідеолог «общерусского языка» Однак найбільше розвинув та обґрунтував концепцію єдиної давньоруської народності російський мовознавець, академік Російської імператорської академії наук Олексій Шахматов (1864–1920). Варто зазначити, що ця доктрина отримала всебічну підтримку царату і пропагувалася не лише в самій Російської імперії, а й у славістичних виданнях Німеччини та Австро-Угорщини. Внаслідок цього російську імперську доктрину про так званий «общерусский язык» як нібито спільну мову росіян, білорусів і українців підтримали навіть видатні славісти Ватрослав Ягіч (1838–1923), Любор Нідерле (1865–1944) і Тадеуш Лер-Сплавінський (1891–1965). З огляду на важливість праць О. Шахматова їх варто коротко згадати, бо в період царської імперії цей вчений став найбільшим теоретиком концепції про так звану давньоруську народність і давньоруську мову («общерусскую народность» та «общерусский язык»), тому її в літературі пов’язували з його іменем. У своїй спеціальній праці про давньоруську народність, про що ми згадали вище, радянський академік Валентин Сєдов з якихось причин чомусь подав недостатньо повну та всебічну історіографію праць з цього питання. З огляду на це мусимо згадати найголовніші праці О. Шахматова, у яких він обґрунтував концепцію «общерусского языка». До них передусім потрібно віднести низку публікацій в академічному виданні «Известия Отделения русского языка и словесности» і п’ять окремих монографій на цю тему: «К вопросу об образовании русских наречий и русских народностей», «Очерк древнейшего периода истории русского языка», «Курс истории русского языка», «Введение в курс истории русского языка», «Древнейшие судьбы русского племени»59. Потрібно згадати і працю О. Шахматова про українську мову, яку він називав «малорусским языком»60. Щоб зрозуміти мотиви писань О. Шахматова, варто навести його слова з листа, датованого 1912 роком: «Мені дуже дорога єдність Росії й усього руського (в оригіналі «русского») племені в його сукупності»61. Під «русским племенем в його сукупності» О. Шахматов розумів великоросів, малоросів і білорусів. Із слів О. Шахматова чітко видно: російським академіком рухали великоросійські інтереси: він намагався довести, що московити (русские) та українці – це один і той самий народ. Ось де лежать витоки рашистскої колоніальної експансії московського кремля. Книга О. Шахматова «К вопросу об образовании русских наречий и русских народностей» починається словами: «Современные русские говоры принято делить на три главные группы (наречия): великорусскую, белорусскую и малороссийскую»62. Таким чином О. Шахматов намагався заперечити самобутність української та білоруської мов – він називав їх «наречиями» російської мови. Ця теза червоною ниткою пронизує всі праці О. Шахматова, присвячені темі так званого «общерусского языка». Тут і в подальшому ми інколи будемо цитувати О. Шахматова мовою оригіналу, щоб читач краще зрозумів підступну сутність російського великодержавного шовінізму, вдягнутого в академічну одежу. У книзі «Введення в курс історії російської мови» О. Шахматов без будьякої тіні найменшого сум’яття писав: «Древнейший период русского языка мы определяем как период общерусского праязыка. Каждый представитель русского племени, буть то великорус или белорус или малорус (украинец), может назвать свой родной язык русским и он русский по его происхождению и в силу этого своего происхождения остается русским, каким бы изменениям не подвергался с течением времени»63. Простіше можна сказати, що так цинічно і нахабно російський академік О. Шахматов пропонував українцям визнати себе росіянами! Про що це нагадує тепер, у розпал загарбницької колоніальної війни, яку розв’язала Московія проти України в ХХІ столітті? Уся концепція О. Шахматова про так званий «общерусский язык» спрямована на утвердження історичної першості російської мови («русского языка») і доведення, що українська і білоруська мови всього-навсього є її говорами (наріччями). Для цього й був потрібен термін «общерусский язык», який є в усіх мовознавчих працях О. Шахматова. Термін «общерусский язык» за влучним визначенням Юрія Шевельова «ховав можливість семантичного розщеплення на двоє значень: «спільна мова східних слов’ян» і «російська літературна мова»64. Про виразну імперську суть терміна «общерусский язык» свідчить той незаперечний факт, що він в інших цілях впродовж десятиліть росіянами практично не використовувався: ні в побуті, ні в літературі, ні в державному житті. Цього терміна навіть не було у словниках російської мови аж до 1959 року! Тільки тоді це словосполучення з’явилося у восьмому томі 17-томового «Словаря современного русского литературного языка», виданого Академією наук СРСР. Там подано пояснення його значення, далеке від точности і повноти, але воно натякає на обидва головні значення: «общий, имеющий значение для всех русских, для всей России». Прикладів два. Перший походить з межі ХІХ– ХХ століть («посредством общерусской газеты» – Ленін), другий – пізніший («рать, предназначенная для большого, общерусского дела, для борьбы с хозарами» – А. Н. Толстой)65. Однак це словосполучення Ю. Шевельов виявив у записці київського генерал-губернатора Михайла Юзефовича, на підставі якої був виданий указ Олександра ІІ 1876 року про заборону української мови в друкованих виданнях і публічних виступах (так званий Емський указ). Там Юзефович писав: «Киев со своей общерусской святыней, Москва с общерусским царем служили звеньями нашего народного единства, которых не могла разорвать никакая внешняя сила»66. А ще раніше, напередодні прийняття Валуєвського указу 1863 року, це словосполучення вжив Іван Аксаков, провідна постать серед російських слов’янофілів, у нападі на «Основу». У листі до Миколи Костомарова (1861) він різко виступив проти українського журналу, мовляв, «в интересах цельности общерусского развития»67. Отже, словосполучення «общерусский язык» і «общерусская народность» були вигадані в Московії з метою заборони

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин