Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Надихає її дивовижне життя, яке само по собі є скарбом. · У рівновазі втримує її самопосвята Україні”. Національна еліта 8 · с. 8сторінка оригіналу ↗

Освітні заповіти Софії Русової

Слово Просвіти, №05 за 2026 рік

Галина ДАЦЮК, журналістка, голова Жіночого центру «Спадщина», м. Київ 5 лютого день пам’яті Софії Русової (18.02.1856–05.02.1940). А незабаром ми відзначатимемо 170-річчя від дня її народження. Нинішній 2026 рік Верховна Рада оголосила роком Софії Русової – державниці, просвітниці, педагогині, громадської діячки, найяскравішої жіночої постаті України. І ця новина стала для мене великою особистою радістю. Бо ось вже 35 років, від 1991-го, коли вперше про неї почула, Русова стала частиною мого буття. Мене захоплює її діяльність, кипуча енергія, величезний досвід присвячені освіті і просвіті України. Надихає її дивовижне життя, яке саме по собі є скарбом. У рівновазі втримує її самопосвята Україні. Наш тижневик присвятив Софії Русовій не одну публікацію. Проте з часом поруч з відомими, хрестоматійними фактами, відкриваються все нові історії, які засвідчують невичерпність її спадщини. У юному віці вона свідомо прийняла чин служіння освіті рідного народу і взяла за девіз гасло Фребеля: «Будемо жити для наших дітей». У віці 15 років разом з сестрою Марією Русова відкрила перший дитячий садок у Києві (1871). Її весільна подорож була до Праги (1875), де з чоловіком Олександром Русовим видрукувала позацензурний «Кобзар» Тараса Шевченка (1876). У 1906 році вона видала український «Буквар». Стала співзасновницею у Чернігові бібліотеки, що нині носить імена Олександра та Софії Русових. Виступила співорганізаторкою першого в Наддніпрянській Україні педагогічного журналу «Світло» (1910-1914), до якого написала понад 100 публікацій. У 1917 році очолила департамент дошкільної і позашкільної освіти в уряді УНР. Ще за життя її вважали «найповажнішою, найбільш світлою вченою», «Несторкою української педагогіки», що «виводила народ з культурного дитинства». Її педагогічна діяльність тривала майже 70 років! Самотужки опанувавши теорію та методику початкової освіти Й. Песталоцці, А. Дістервега, Ф. Фребеля, ознайомившись з досвідом, практикою Західної Європи, глибоко вивчивши рідну народну традицію, Софія Русова перша в Україні створила концепцію національного дошкільного виховання, найвідповіднішого українській дитині. «Кожна школа має мати національний характер», – переконувала Софія. Цю систему вона викладала у лекціях Фребелівського інституту, які читала протягом 10 років на запрошення директора В. Флерова. «Я вдячна йому за цю віру, яка поставила мене на шлях фахової праці і професури». З цим досвідом – садки, журнал, концепція, лектура – Софія Русова розпочала побудову нової національної освіти як державотвориця. Від березня 1917 року, коли був створений український парламент – Центральна Рада на чолі з Грушевським, і до розпуску її у квітні 1918 року Софія Русова на офіційне запрошення Секретаря освіти Івана Стешенка очолювала одразу два відділи – позашкільного і дошкільного виховання. З кипучою енергією вона кинулася застосовувати свій досвід і знання для розбудови української освіти. За рік по всій Україні народилися сотні дитячих закладів. Щоб було кому виховувати дітей, Русова відкриває при Фребелівському Інституті український відділ. Перший, по-справжньому український дитячий садок, Русова організовує теж при українському відділенні Фребелівського інституту і називає його «своєю втіхою». Курси дошкільного виховання започатковуються в Катеринославі, Воронежі, Вінниці. Від 1871 року до 1917 минуло 46 років. Колишня випускниця Фундуклеївської гімназії стає парламентаркою щойно проголошеної України. Її працездатність вражає! Поряд з державницькою діяльністю, вона здійснює колосальні практичні кроки: очолює видання українських книжок, педагогічної літератури, об’єднує освітян у Всеукраїнську вчительську спілку. Тоді ж пише і видає першу фундаментальну працю «Дошкільне виховання», де аргументовано доводить, що початкове навчання і виховання має базуватися на науці, водночас має бути «пройнятим національним духом нашого народа». У вимушеній еміграції Софія Русова поглиблює розробку концепції національного виховання. Пише у 1924- 1927 р. «Теорію і практику дошкільного виховання» та «Нові методи дошкільного виховання», продовжує вивчати новітню міжнародну практику виховання, ще і ще раз осмислює, як перекласти і переправити на рідний ґрунт світове педагогічне надбання і створює ряд засадничих статей на цю тему: «Стан освіти в ріжних краях світу» (1922), «Сучасні течії в новітній педагогіці», «Дещо з сучасної педагогіки» (1936) та ін. «Школа має бути створена для кожного конкретного народу, який її визнає, бачить у ній щось рідне – чує свою мову, бачить свій орнамент, свої свята, чує свою пісню, бачить у школі свою працю…». Виховання має бути підпорядковане свідомому прагненню – «розвивати кожну дитину як бажаного майбутнього громадянина своєї країни, свого народу». («Нові методи дошкільного виховання», 1927р., Прага). «Українському народові не так бракує масової культури, як саме людей високого рівня морального і інтелектуального розвитку, людей, щиро відданих ідеї не підвладних жадним компромісам, з міцною волею і міцним розумінням свого громадського обов’язку і чесного його виконання. … І цю еліту може дати школа... в якій панує свобода самоопанування, взаємне довір’я і широка самостійна активна творча праця». («Рідна школа», 1938., Львів). «І поки у нас не з’явиться міцна, позитивна особа, яка скупчить навколо себе всі національні сили, доти не буде ладу, не буде самостійної держави. Для історії потрібні люди з волею, ініціативою, а не пішаки, що раді повертатися на всі боки відповідно тому, де фортуна сприяє… Нам потрібні свідомі громадяне, особи з виразним духовним обличчям, з певними переконаннями і міцною волею, щоби втілити гасла вжиття. Для цього треба з самого початку дивитися на дитину, як на індивідуальність, яка має свої права для розвитку і у якої маємо спостерігати усі її особові риси, щоб дати їм вільний розвиток…». «Ніяка найбільш розвинена індивідуальність не може уявити собі, що вона живе одна, поодинока особа, виключно для задоволення своїх потреб і змагань. Ні. Вона живе в соціальному оточенні. Воно одно… дає їй свідоме розуміння своїх обов’язків перед людьми, перед найближчою громадою, перед її рідним народом… Конкретне соціальне життя, яке мусить тепер панувати в нових школах, виробить справжню моральну дисципліну, утворить той ідеал людини-громадянина, який вміє вірно служити громаді…, не перевертаючись сам в безініціативну пішку…» («Педагогічні основи нової школи». Український сурмач, 1923). «Мертва й невпливова школа, яка обмежує своє виховання лише теоретичними порадами… Ще Аристотель казав, що людина без товариства стане або звіром або Богом… Ми мусимо підготовити до їх призвання до нового життя в демократичному громадянстві. Ще ніколи виховання не набирало такого соціального значення, як тепер… й виховання нашого часу, наша школа мають пережити не повільну еволюційну реформу, а революційну трансформацію. Ізоляція – це пекло для кожної людини». («Соціяльне виховання», Львів, 1930). Мусимо виховувати дітей в національній свідомості, відданості до свого народу, бо хто не вміє кохати рідний край, шанувати свій народ, той не зможе стати щирим горожанином Усесвіту. І не так потрібні ці космополіти – горожани, як бажано виховати чуло-гуманних людей, які з пошаною й симпатією ставляться до всіх народів, працюють над визволенням свого й чужих народів. («Сучасна мрія виховання». «Життя і знання». Львів 1930). Софія вважала, що «нація народжується коло дитячої колиски», що до дитини треба промовляти рідною мовою, інакше «порожнім звуком вона відгукнеться у дитячому серці». Софія чула українську від своєї няні. Затим почула її з уст Олександра Русова, який не переходив на російську, хіба що у діловодстві, яке велось російською. Вона блискуче опанує українську і стане її захисницею такої сили, яку можна тепер прирівняти хіба до пасіонарної, світлої пам’яті, Ірини Дмитрівни Фаріон. Софія Русова вважала, що «у тих школах, де дітей одразу зустрічають нерідною мовою навчання, годі осягнути основні завдання, бо навчання в чужій мові не розбуджує думку дитини… придушує усе духове єство дитини затримує природну активність, заглушує природну зацікавленість… Можна вчити і навчатися різних мов… але вчитися думати, засвоювати успішно нові знання можна лише на тій мові, яка для учня цілком рідна… А проте скільки ще є таких цілком анахронічних шкіл, які починають навчання в 1 класі з чужої мови… Можна уявити собі, який хаос повстає в мисленні дітей від такого подвійного процесу… Двомовна школа – це педагогічний нонсенс і додаймо – життєвий злочин, яким жартувати не слід…». («Дещо з сучасної педагогіки». Львів, 1936). В еміграції найтісніші контакти мала Софія Русова з Галичиною, друкувала свої статті у «Літературно-науковому віснику». У «Републиці» вона друкує програмну працю «До культурного об’єднання з Галичиною», де визначає спільні завдання вчительства щодо організації національної освіти в соборній єдиній Україні. «Тільки освіта і моральне виховання народу переможуть… наслідки попереднього становища України». «Не знаю, чи можна було б втримати нашу бабу Нону сьогодні тут, в діаспорі. Напевне була б вона вже нашому вируючому подіями Києві… Вщерть повна життя і дії Дочка нашого народу», – писала про Софію Русову її онука Ніна Михалевич. «Вона попри свою ніжну толерантну вдачу, любов до дітвори й усього рідного, заєдно горіла бунтом протесту проти всякого поневолення й неправди», – згадувала К. Малицька. «Ця любов відобража­

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин