“Не лише безцінне свідчення сучасника · та творця епохи і не лише художньо · досконалий письменницький витвір”. Очевидець і літописець · с. 10сторінка оригіналу ↗
“Ми так жили. І живемо” Роздуми про українську родину за книгою спогадів Михайла Косіва
Слово Просвіти, №05 за 2026 рік
Автобіографічна розповідь Михайла Косіва з промовистою назвою “Я знав: я мушу це зробити” – книга, яка, поза сумнівом, заслуговує на уважне прочитання, осмислення та обговорення. Шанована мною Любов Голота дуже точно схарактеризувала її як “переконливу книгу самовідданого життя”. Справді, в ній злютовано епохальні події нашої історії, лунають голоси тих, чиїми відвагою, завзяттям та працею щирою здобуто і збережено Українську Державу. Серед них – голос самого автора, борця за Незалежність, законотворця і вартового української ідентичности.
хваляє життя в радянському союзі: мовляв, там були кращі школи, смачніше морозиво і копійчана газировка в автоматі. Ясно, що не лише ця дитина, а й її батьки не застали того союзу. Але їхні мізки інфіковані ностальгійними оповідками старших, отруйними пропагандистськими відосиками у мережах.
Олена БОНДАРЕНКО
Відомо, що неможливо проповідувати те, у що не віриш, кликати до дій, будучи бездіяльним, воліти щирості, лукавлячи. Найбільше довіряють прикладові.
Це може тривати без краю. Сподіван-
Тим часом… Підлітки пристають на пропозицію ня на “еволюцію ментальності природнім шляхом”, на яку покладалися демократи пізньосовкового періоду, себе не виправдали. Тож визнаймо очевидне: родина залишається найважливішим середовищем, у якому виховується і вдосконалюється Особистість. Отже, виховання людини української – за ментальністю, поглядами, само – і світоусвідомленням нині, як і завжди, а сьогодні як ніколи – лягає на плечі родини.
росагентури підпалювати автівки військових.
Школяр “знищує фашистів”, завдаючи ножових поранень вчительці та однокласникові.
Діти ходять до підпільної школи при
УПЦ МП, де навчаються за підручниками часів СРСР, співають російських “патріотичних” пісень та моляться за “звитяжне російське воїнство“.
За всіх найпохмуріших часів у над
Факти, кричущі самі по собі, набуварах суспільства жевріла ватра, що від неї за найпершої нагоди спалахував життєдайний вогонь національної ють особливо зловісного забарвлення на тлі горя, смертей і руїн, що їх принесла росія на нашу землю. Ми цілком справедливо обурюємося. Але – любімо Божу Правду, – ми обурюємося вже наслідками, тим, що виринуло на поверхню. Не завжди замислюючись про передумови і причини вкрай загрозливого явища: поруч із неймовірними героїзмом, самовідданістю та людяністю наших співвітчизників сусідують зневага до держави та її захисників, схвалення ухилянтства, пихатий “пофігізм”.
свідомости, правдивої християнської моральности, духовної сили і високої внутрішньої шляхетности. Цією ватрою була і є українська родина. Як би не намагалися знищити її адепти імперського царепоклонства чи радянського колективізму, українська родина залишається осердям нашої сили й фортецею ідентичности.
Так от, книга спогадів українського політика, громадського діяча-просвітянина, філософа, релігієта мистецтвознавця, письменника Михайла Косіва – це не лише безцінне свідчення сучасника та творця епохи і не лише художньо досконалий письменницький витвір. Це, сказала би, своєрідний підручник з виховання української дитини.
Звідки воно береться? Звичайно, немалою мірою це плід семирічного культивування етичних “цінностей” під красномовним слоганом: “Какая разніца!” Наслідок нівелювання владою традиційних для українців світоглядних і моральних орієнтирів, їхня підміна совковим сурогатом, особливо небезпечним у часи випробування нації на витривалість.
Ні, тут немає загальних приписів, високофахових рекомендацій чи закостенілих постулатів. Але є багато любові, розуміння і власного, великої сили та щирості, прикладу.
Але, подібно до того, як живий організм протидіє тяжкій інфекції, маючи відповідний імунітет, окрема людина і суспільство загалом здатні зберегти свої ціннісні орієнтири за наявності відповідного імунного запобіжника. Таким запобіжником було і залишається родинне виховання.
“Людина починається з дитинства”,
– стверджує Михайло Косів. Мені, як читачці, дуже близькі описи рідного Михайлового села Вільхівки, природи цього дивовижного краю на межі Бойківщини та Гуцульщини, звичаїв, побуту, господарства, народних мис
Мій дванадцятирічний онук із подивом розповідав, що його ровесник ви
Михайло та Марія Косів з дітьми Василем і Ганусею. 1976 р.
Родина: батько Василь, мати Юлія, діти Михайло та Ярослава стосунки між людьми. До прикладу, всі сусіди знали, що до оселі Василя Косіва, районового провідника УПА, часто приходили хлопці з лісу, але донести нікому не спадало на думку.
тецтв. Ви дізнаєтеся про корець, копу, цаль і ґілетку як міри ваги, довжини та об’єму. Про особливості автентичного вбрання мешканців сусідніх сіл і про народне цілительство. Але стрижнем оповіді є усвідомлення: я став таким, яким став, найперше завдяки моєму родові. Завдячуючи тяглості родинних історії, морально-етичних принципів, життя у вимірах християнства.
Миколу, діда Михайлового по маминій лінії, “в селі всі мали за дивака”, бо продав шмат поля, аби купити десятитомник Михайла Грушевського “Історія України-Руси”. Мав добру бібліотеку, передплачував українські газети. Страшний спогад, що закарбувався у пам’яті Михайла довіку: за “других совітів” солдати на подвір’ї палять дідову бібліотеку. Стефаник, Леся, Шевченко, Франко…Діти, привчені любити, шанувати і берегти книги, кидаються
Найперше – усвідомлення себе як частини великого і гідного роду. Це автор яскраво відображає в такому епізоді: “Мій малий син Василько, коли був у Вільхівці, любив ходити по зарінку, що прилягає до нашого подвір'я. Односельці зауважували якесь нетутешнє дитя і питали: “А чий ти?” … Він випростовувався, піднімав голову і чітко вимовляв: “Я Василь Михайла Василя Штефана Федакового”.
Прадід Михайла Косіва, Федір (Федак) побудував міст через річку на головній дорозі, добре доклався до спорудження церкви – і грішми, й матеріалами для будівництва, і власною працею. Родина фундувала для церкви ікону святого Іллі Пророка. Батько Василь був церковним старостою, а коли москалі закрили церкву, врятував найцінніші образи.
Церква у Вільхівці, як давніше й деінде в Україні, була не лише святинею, де люди збиралися для молитви: “… Церква Святого Іллі Пророка , до якої сходилося все село на спільну молитву, всіх єднала”. Біля церкви по Службі Божій відбувалося віче, яке вирішувало господарські справи чи й “ заглаювало” побутові конфлікти між ґаздами. “Той світ був монолітним у своїй прив’язаності до Церкви… це було не показне биття поклонів, це було відчуття християнської моралі, світогляду, як внутрішнього переконання, і лінії поведінки”, – зазначає Косів. Принцип робити добро і не робити зла моделював
Михайло Косів на місці бою сотні УПА з німецькими загонами. Новий Загорів на Волині. 1990 р.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
