Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Біблія – не тільки культова книга, а й стародавнє джерело різноманітної інформації”. Пошта «СП» 15 · с. 15сторінка оригіналу ↗

Зізнання через 28 років

Слово Просвіти, №05 за 2026 рік

До ювілею народної артистки України Лідії Яремчук на Новій сцені Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки відбулася прем’єра вистави «Візаві» за твором Норма Фостера. Режисер вистави – Григор Мане. Едуард ОВЧАРЕНКО Фото із сайту театру Це історія двох самотностей – письменника та його хатньої робітниці, які випадково відкривають одне одному свої найпотаємніші почуття. Звичайний вечір перетворюється на щиру розмову про життя, любов, втрати й людську потребу бути почутим. Вистава наповнена тонким гумором і щемливою правдою про те, як непросто бути почутим у світі, де всі поспішають. – Керівництво театру запропонувало мені обрати п’єсу до ювілею, – пригадала виконавиця ролі Люсі Гопперстад Лідія Яремчук. – Я прочитала багато п’єс для малої сцени, але всі вони закінчувалися хеппі-ендом. А цю п’єсу надіслала моя подруга з Канади. Мені сподобалися тема твору і фінал. Чогось подібного не можу пригадати в інших п’єсах. – Ви стали ініціаторкою того, щоб режисером вистави став Григор Мане, а вашим партнером Анатолій Ященко. – Побачила поставлену Мане виставу «Куди я з вами не піду» у Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір’я». У ній грала дружина Григора Ірина Мельник та актор Анатолій Ященко. Потім передивилася виставу ще раз. Мені сподобався почерк його режисури. З Ященком раніше була мало знайома, але зрозуміла, що з усіх моїх можливих партнерів саме він найкраще підходить на цю роль. До того ж мені сподобалося, що Анатолій має комедійний дар. Працювали ми дружно, весело. Від роботи над виставою залишилися приємні спогади. Спочатку ми намагалися робити кроки назустріч одне одному. Наші погляди співпадали не у всьому. У мого партнера та режисера було дещо інше уявлення про цю п’єсу, її тему. Я поклала багато своїх акторських сподівань на режисера. Він вигадував багато цікавих речей, а я лише намагалася їх втілювати. Ще у вересні не була впевнена, що зможу вивчити такий великий текст. Але мені це вдалося. – Що можете розповісти про свою героїню? – Про неї все сказано у п’єсі. Вона віддала двадцять вісім років для того, щоб у Девіда були всі можливості займатися творчістю. Я собі нафантазувала, що вона любить детективи, читає його твори. Протягом цих років вона звикла піклуватися про нього. Можливо, інша жінка пішла б з цього дому, аби не бачити ні його самого, ні його дружин, не бачити, що він щасливий. А вона хотіла бути поруч. Не думаю, що в Люсі були якісь надії й сподівання на своє майбутнє щастя з Девідом. Швидше за все у неї спрацював материнський інстинкт. Хоча насправді вона любила його всі ці роки. Судячи з тексту, Люсі поруч із ним навчалася. Ми скоротили п’єсу приблизно на третину. А там були сцени, де вона випромінювала свою ерудицію. Вона багато читала, багато знала, була цікавою співрозмовницею, хоча й мала незакінчену освіту. Це його заінтригувало і зацікавило. Можу сказати, що це точно не моя особиста історія. Нічого подібного в моєму житті не було. Звісно, якісь риси є й мої. Ніколи не буваю задоволеною своєю роботою на всі сто. Не забуваймо і про те, що вистава щоразу має свого глядача, і він сприймає її по-різному. Буду й далі ставити перед собою невеликі завдання, аби вистава була живою. – Яким було ваше повернення до творчості після початку повномасштабного вторгнення? – На другий день війни я впала, була серйозно травмована. Думала, що взагалі піду з театру. Але через рік художній керівник нашого театру Кирило Кашліков вмовив мене повернутися до театру і почати репетирувати «Цвіт жакаранди». Раніше ця вистава мала назву «Дерева вмирають стоячи». Там героїня могла бути з паличкою. Я почала працювати. Відтоді минуло два з половиною роки. А сьогодні у виставі «Візаві» я танцюю і навіть застрибую на стілець. Вважаю це своєю перемогою над фізичним станом. Роль у виставі «Цвіт жакаранди» цікава і дуже емоційна. З Кирилом Кашліковим та його помічниками працювалося легко, ми розуміли одне одного. Шкода, що граю у цій виставі лиши один-два рази на сезон. Минулого разу Надзвичайно вдячний їм за результат. Олександр Курій так вибудував музич-не оформлення, щоб воно допомогло проявляти сенси, підкреслювати непрості, заплутані стосунки двох людей. Робота над виставою триватиме й далі, тому що артисти такого масштабу завжди будуть привносити щось нове. Вистава буде поглиблюватися, рости і щоразу звучатиме дещо інакше. Якщо складеться, то залюбки попрацював би ще з Лідією Яремчук та Анатолієм Ященком. Окремо хотів подякувати очільнику театру Кирилу Кашлікову та працівникам цього колективу. Всі цехи театру працювали професійно, з повною віддачею, в дружній і творчій атмосфері. Вже думаю над своєю новою роботою. Але говорити про плани ще зарано». Анатолій Ященко, народний артист України, виконавець ролі Девіда Кілбрайда: «Лідія Григорівна Яремчук – корифей театру. Я працюю у Театрі Лесі Українки з 2022 року і бачив її роботу у виставі «Цвіт жакаранди». А особисто ми познайомилися вже на репетиціях. Лідія Григорівна – професіонал. Завжди зібрана, вимоглива, зосереджена на матеріалі. Налаштуватись на роботу допомагали її цікаві спогади за чашкою чаю. Режисер Григор Мане зумів створити довірливу атмосферу під час репетицій. Прислуховувався до наших пропозицій. Робив все для того, аби акторам було все зрозуміло і зручно. Доля мого героя яскрава, складна, неоднозначна... Як актор я його повністю виправдовую. А як людина не можу його судити. Вважаю, що не маю на це права. Робота над виставою триває під час кожного нового показу. Наступна вистава вже не така, як попередня. Це залежить і від глядача, і від багатьох інших чинників». різноманітну інформацію, зокрема й зі сфери сакральної астрономії. Всесвітній потоп. Біблія датує потоп Ноя кінцем ХХІІ століття до н.е. Тим самим часом (!) датовані потопив давній Греції (за обчисленнями давньоримського дослідника Варрона) та давньому Китаї. Окрім свідчень про локальні розливи китайських річок, археологія не підтверджує глобального потопу в цей час (на відміну від мегапотопу 10 000 років до н.е., про який ішлося вище). Однак і в давньому Вавилоні, і в давній Греції існувало уявлення про те, що коли планети збираються у зимових «водних» сузір’ях, то настає всесвітній потоп. А водними вважали Козерога (якого в давнину зображували як козла-рибу), Водолія та Риб. І саме в цих сузір’ях зібралися планети в зазначений час – що в різних традиціях символічно сприйняли як потоп (котрий відбувався, отже, не на землі, а на небі). Таким чином, максимально «неймовірні» відомості, викладені на початку біблійної книги Буття, дістають підтвердження різних сучасних наук – астрономії, археології, демографії, кліматології. Частину цих відомостей треба розуміти не буквально, а алегорично, символічно.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин