Гаряча тема · с. 5сторінка оригіналу ↗
ЖИВА ДУША ДОНБАСІВСЬКОГО
Слово Просвіти, №06 за 2006 рік
НА ЗДОБУТТЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРЕМІЇ імені ТАРАСА
Продовження. Початок у ч. 2, 3, 5 за 2006 р.
“Отямтеся, Донбас — не той, який ви бачите з київських висот. Не треба плакати, що тут 51 відсоток українців. Він увесь український, за винятком кількох сотень негідників, які на дух не переносять України”. (Із листа радіослухача С. Тищенка з Донецька)
* * * Два свідчення з Маріуполя. Петро Петренко: “У нашому Маріуполі українців мешкає, думаю, не менше 60 %, а говорить рідною мовою не більше 1 %. Так хто кого “зажимаєт”, за висловом росіян?” Віра Федотова: “Боріться з русифікацією сходу. Скрізь у нас російська мова, а для відродження української практично не робиться нічого! Нас примусово змушують лишатися зросійщеними”. Листи з Луганської області. В. Бесалий, м. Рубіжне: “Проживаю у місцевості, де упосліджений стан української мови особливо простежується. Так, я знаю, що в деяких державних школах години поділені так, що на російську мову відводиться три години, на українську — дві. Відомі й такі факти, що в українських — на папері — класах насправді викладають російською. Тобто правдивий стан справ значно гірший, ніж той, що його увиразнюють офіційні дані. Усе це дуже небезпечно”. Або пишуть також із Рубіжного Ніна, Надія, Олег, Тиміш Годунови: “Ставлення до нашої мови тут — це патологічна ненависть. Висміюють її у місцевій пресі так, що, прочитавши той “бред”, ми часто не можемо прийти до пам’яті”. В. Шишковська з м. Сватове: “Коли я вмикаю телевізор, то в’їжджаю в Росію. Мені набридли “Хорошиє пєсні” і “Хорошиє шуткі”, мені набридла брутальна бездарна ро-
УКРАЇНА: АРБАТ, 9
Головною подією січня стало відзначення в Культурному центрі України в Москві Дня Соборності України. Понад 300 московських українців і москвичів завітали до нас. Із доповіддю на урочистому вечорі виступив доктор філологічних наук, академік АПН України, президент Міжнародної асоціації “Україна і світове українство”, директор Інституту украсійська попса — отруйний продукт, який споживає молодь. Я скучила за українською виставою, за концертом українських музичних творів. Я скучила за своєю культурою, тим більше що мешкаю в провінції, маю вже багато років, і єдиним вікном у світ для мене є телевізор”. Лист Володимира Калашникова, народного артиста України, з Луганська: “У містах нашої області продовжує чинитися всілякий спротив запровадженню в освітніх закладах і в державних установах української мови. І оскільки серед депутатів Верховної Ради ще досить осіб, які й понині продовжують політиканські забави, сповнені неповаги до державної мови, то й депутати місцевих рад поспішно приймали всілякі рішення про двомовність. Здавалося б, ця справа враховує запити населення. Та, як переконуємося, подібні рішення на практиці є узаконенням процесу упослідження державної мови, і не лише в чиновницьких кабінетах. Зокрема у багатьох містах і селищах Луганщини ще немає жодної української середньої школи, обласної української газети. Телерадіоефір над Донбасом майже цілком заполонила мова іншої держави. А де ж мова держави Україна?” І далі з цього листа: “Приємно нам вітати у себе високих гостей із Києва. Та коли послухаєш більшість із них, складається враження, що вони — державні мужі Російської Федерації, а не України. Чому державні службовці всіх рівнів не несуть відповідальності за впровадження української мови як державної на теренах України? Чужою мовою незалежну Україну збудувати неможливо”. Особливо тривожні листи моїх дописувачів, у яких увага акцентується на тому, що після Помаранчевої революції ставлення до української культури на Донбасі не тільки не змінилося, а подекуди навіть погіршилося. Помста за поразку Януковича? — запитує шахтар Василь Сенчило з Горлівки і відповідає: “Безумовно, так, адже я більше 50 років мешкаю на Донеччині, різне пам’ятаю, але такої ненависті у шовіністів і перевертнів до українців, як сьогодні, у нас ще не було. Мстять. Я думав, що після перемоги В. Ющенка вже припиниться тут тотальне зросійщення, та не так сталося, як гадалося. Та доки ж воно буде — ось це нерозуміння, що чим більше нав’язують нам тут язик, тим більше люду проймається до нього спротивом? А може, це так і треба, щоб більше українців у нас прозріло? Бажаю вам, професоре, козацького здоров’я та довголіття для боротьби за відродження української мови”. Такої самої думки, що нині “наступление русского даже усилилось”, і А. Думан зі Слов’янська, який пише (нарочито не перекладаю): “Мне больно, что мы здесь поголовно русскоязычные, точнее — изъясняемся на суржике. А заговори по-украински — оглянутся и во взгляде прочтешь: не наш, западник, бандеровец, через таких, мол, и страну лихорадит. Иными многим из нас, местных украинцев, особенно в моем пенсионерском возрасте, уже трудно стать, но как же хочется видеть свою Украину украинской! Хотя бы уже дети наши такой ее увидели… Однако как этого достичь, если и сегодня нам вдалбливают, что наш язык и “телячий”, и “искусственный”, и “деревенский”, а русский — “великий” да “могучий”… Да и дик-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
