Культура без провінції · с. 9сторінка оригіналу ↗
ПОЕТ БІЛЯ ВОГНИЩА
Слово Просвіти, №06 за 2006 рік
НА ЗДОБУТТЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРЕМІЇ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
— Ви чуєте свій голос у національному просторі? — Ніколи про це не думав, бо весь час прислухався до інших голосів — і близьких, і далеких. Найближчий, звичайно ж, голос мого ліричного героя. Його я чую, і мені здається: він не випадковий у нашому національному багатоголоссі. Справжнього шанувальника поезії автор тих чи інших віршів або мало цікавить під час їхнього читання, або зовсім не цікавить. Його увага зосереджена на ліричному героєві, якщо той цього вартий, на його думках, почуттях, на його, зрештою, голосі, що необов’язково мусить бути лише приємним. Якщо в драматургії чи в прозі діє маса героїв — від найнегативніших до найпозитивніших, — то в поезії всі ролі доводиться виконувати лише ліричному героєві. Поезія — це як театр одного актора. І що більше ліричний герой видозмінюватиметься, то поліфонічнішим і цікавішим для читача ставатиме його голос. — “глибина провінції /як і глибина болю/ вимірюється терпінням”, — пишете Ви... Митці злітаються в столицю, як метелики на вогник. Я знаю тільки один приклад зворотного напряму: Павло Гірник перебрався з Києва на Хмельниччину... Поясніть оце Ваше терпіння. Як Вам живеться у Херсоні? — Болюче запитання. Якщо воно виникає в розмові, то “не все гаразд у данськім королівстві”. До речі, на подібне запитання мені
* * *
Зібгалася калачиком душа і спить, укрита хмаркою тонкою. І уві сні сама себе втіша тим, що до зір подати вже рукою. Летять під нею птахи і вітри, тече Дніпро, стоїть гора Чернеча, і вся земля навкруг тії гори згори — неначе колесо лелече, що все кудись котилося колись, котилося, крутилося у возі, і вихоплена пісня з-під коліс про чаєчку-небогу при дорозі над ним летіла, мов чиясь душа, мов сива хмарка пилу степового, що так змішався з сіллю Сиваша, що й досі в роті солоно від нього…
* * *
Моя маленька іскро Божа, пробач за те, що не тривожу, що я лише згадати можу свою дитячу акварель: як зараз бачу хату отчу, яку підняти в небо хоче старий скрипучий журавель.
Як зараз бачу хату отчу, таку далеку хату отчу, (невже я плачу?) хату отчу, де на осонні, клич не клич, на гожий день блакитні очі, на гожий день глибокі очі заплющив кручений панич,
де між білизною на дроті, немов на промені, на дроті, на золотому тому дроті чорнява ластівка сидить і, відслуживши у піхоті, віддавши молодість піхоті, шинелька татова висить.
Цвіте акація над маєм, і те цвітіння не минає. Цвіте акація над маєм, ясніє стружка золота. Це ж тато гойдалку ладнає, оту, якої вже немає. А мама стежку заміта.
І то між ними не горобчик. Таки на стежці — не горобчик. Ну хто ж тоді, як не горобчик? Невже то я? — стоїть отой ну так на мене схожий хлопчик, стоїть на мене схожий хлопчик — мій найліричніший герой.
Високий світ. Низенькі двері. Широкий світ. Вузенькі двері. Веселий світ. Печальні двері. Сіріє татова шинель… Те все було не на папері. Те все було. Не на папері. І звалось те — не “акварель”.
ЖИВА І СКОШЕНА ТЕЧЕ В МЕНІ ТРАВА
…А буде так: принишкнуть дерева — і всесвіт мовби нерухомим стане. І я відчую вперше і востаннє: жива і скошена тече в мені трава…
Таки не все в житті було даремним. Моєї мислі пружна тятива дала політ і рікам, і деревам. Лиш я не знав, як пристрасно і ревно жива і скошена текла в мені трава жагучою зеленою рікою.
Глибока хвиля, чую, під рукою. Висока хвиля в серце заплива! Хмеліє і світліє голова.
Й радіє, що нема їй супокою. Жива і скошена тече в мені трава, лиш потім — вічно — наді мною…
* * *
Космічний пил і пил земний. Гуде між ними джміль сумний, в густих туманностях пилку шукає ношу негірку.
Липкий пилок липневих лип на крила спогадів налип. Це — ще пилок, а пил уже тобі дорогу стереже, як пес на довгому цепу.
Курить дорога у степу. Течуть меди у дуплах лип. І чується далекий скрип: то, повен висушених сліз, скрипить старий Чумацький Віз.
Курить дорога у степу, і ти вже майже усліпу ідеш, ідеш, ідеш, ідеш струсити прах земний з одеж.
А думка в серці — мов жало: усе, що буде, вже було. І пил гірчить, мов дикий мед. І все відомо наперед.
ГУБЛЯЧИСЬ У ЗДОГАДКАХ
Ти все це бачив на власні очі тоді ще, коли зір твій був гострим і ти міг розгледіти кожну пилинку на крильцях нічного метелика, яких він уже соромився, падаючи до підніжжя свічки. Ти бачив, як чорним окисом покривалися маятники і стрілки годинників і як під вагою останніх стіни давали тріщини.
довелося рік тому відповідати в інтерв’ю “Літературній Україні”. Коли ми говорили, що дуже важливо опинитися в потрібний час у потрібному місці, то із сумом думаємо про те, що доля кидає нас, як правило, в непотрібні часи і в непотрібні місця. Таке життя. Херсон і справді глибоко провінційне місто, котре, здається, змирилося з відведеною йому роллю. Як назвеш корабель, так він і попливе. Але мене більше гнітить не стільки це, як те, що хтось у Києві на мій статус херсонця дивиться як на такий, що начебто щось унеможливлює. — У своїй поезії Ви виговорюєте, вимальовуєте із хаосу український космос. І водночас вчувається якесь бродіння втоми та бунту, прагнення вийти за межі, розірвати коло... Проблискує бажання перейти у прозу... — Натяк у вірші “Січень. Хрещенські морози...” на тяжіння до прози не означає бажання переходу на її територію. А от максимально наблизитися до неї хотілося б.
Ти бачив, як люди з дерев здирали рештки вогню, аби ним відлякати вовків, що сплутали фреску на стіні зруйнованого собору з місяцем.
Ти бачив, як найнетерплячіше перебігали життя на червоне світло. Ти бачив, як на шаленій швидкості дороговкази не вписувалися в повороти і як на сірій шкірі асфальту кров’ю скипався час.
Ти бачив, як час особливо жорстоко поводився із своїми убивцями, спочатку не даючи їм спати, а згодом — і жити, з цією метою дозволивши їхнім дітям вирости неабияк швидко.
Ти бачив пацюків, що панічно тікали з твого паперового кораблика. Ти бачив кожну соломинку, за яку можна було вхопитися. І якщо ти помітив, що зір твій слабне, то це означає тільки одне: на світі є речі, які ти хотів би розгледіти, аби не губитись у здогадах, як зараз, наприклад, помітивши осторонь натовпу чоловіка, якого раніше десь бачив, а де і коли — згадати не можеш.
Здається, тоді він стояв так само — з широко розпростертими руками. От і доводиться думати руками. От і доводиться думати надвоє: чи він обійняти кого збирається, тоді як ніхто в обійми до нього не поспішає, а чи скло величезне тримає, з яким не ввійдеш ані в який транспорт. Більше всього, що скло тримає. Он і кров на долонях. Таки порізався.
Зрештою, в деяких віршах я намагався це робити. — ...І врешті — “Танець вогню”. Але ж чи так-таки “все, що здатне горіти, себе відчуває приреченим”? — У контексті вірша “Вогонь, танцюючи, перескакує...” саме так, адже в іпостасі вогню постає образ часу, котрий не щадить нічого й нікого. — Не запитую про найближчих Вам авторів, їхні голоси так чи інакше відлунюють у Вашій поезії. Це Микола Вінграновський, Василь Герасим’юк, Ліна Костенко... І як же без Шевченка? Це його орбіта, поети витворюють образ України, закладений генієм. “В підземку зійдем / На станції Тараса Шевченка”, — пише Василь Герасим’юк, маючи на увазі, певно ж, не станцію метро... Як гадаєте, яка наступна станція? — Наступна станція у кожного своя. І дай Боже усім їм мати лише світлі назви, котрі б не викликали негативних емоцій.
z
Марія ЛИТВИН
* * *
Вогонь, танцюючи, перескакує з мосту на міст, з мосту на міст, з літніх стерень на купи осіннього листя.
О, цей танець вогню, що все більше мене спокушає не стільки його підтримувати, скільки підсилювати — то бадиллям, то хмизом, то щоденниками, то рукописами.
Останні горять, виявляється, не гірше рецептів лікарських, а чи сторінок календарних, а чи іншого паперового мотлоху.
Вогонь поглинає відбитки слів, затягує погляду вир своїх гіпнотичних рухів, навіює думку про необхідність приносити йому в жертву все, що рано чи пізно піде за димом.
Вже скільки в його обіймах згоріло нічних метеликів та наївних облич, котрі сподівалися хоча б на світлинах лишитись незмінними!
Вогонь то підскакує, то присідає, то уповільнює рухи, то шаленіє, і все, що здатне горіти, себе відчуває приреченим.
Сиджу біля вогнища, і кому яке діло, що і навіщо я кидаю в нього і чим я тепер запасаюся: терпінням чи попелом.
Анатолій КИЧИНСЬКИЙ
Поезія Анатолія КИЧИНСЬКОГО невимушено, органічно талановита. Здається, поетові варто лише вловити ритм — і слова самі складаються у вірші... Це поезія про головне, тож цілком закономірно, що Анатолій Кичинський висунутий на здобуття цьогорічної Шевченківської премії (за книги “Пролітаючи над листопадом”(2004) та “Танець вогню” (2005)). Поет мешкає у Херсоні, тому я надіслала йому запитання Інтернетом. І брак живого спілкування таки дався взнаки. Я запитую про своє, Анатолій Кичинський відповідає — про своє... Отримавши відповіді від поета, я перечитала його збірки і зрозуміла, що він таки має рацію, є правда в оцій його стислості, фактично мовчанні, уникненні запитань: усі відповіді — у поезії.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
