Час і стиль · с. 10сторінка оригіналу ↗
ДІВИ ЗІ СВІТЛИМ ВОЛОССЯМ СИДЯТЬ НА ЦЯМРИНІ КРИНИЦЬ І ЧЕШУТЬ КОСИ...
Слово Просвіти, №06 за 2006 рік
Стимулом звернутися до теми української ляльки стала виставка народної іграшки в стінах Національного музею імені Т. Г. Шевченка. Її незмінний куратор Олексій Доля вже кілька років поспіль нагадує нам про унікальність народного ремесла. “Слово Просвіти” вже друкувало на своїх сторінках розмову з Олексієм Долею про автохтонну іграшку. Тож щоб намацати живий нерв теми, вирішила подати її дещо незвично. Уже сама концепція рубрики “Час і стиль” сприяла, вимагаючи певної хронології, території місця та філософського підтексту. Спочатку звернулася по допомогу до мистецтвознавця Олександра Найдена. Нещодавно вийшли його книги “Українська народна іграшка” та “Образ воїна в українському фольклорі”. Незважаючи на те, що народною лялькою ще на початку XX століття серйозно цікавився Марко Грушевський, із більшовицьким переворотом ця тема була похоронена й забута. Грушевський потрапив у лещата червоного терору, а його праця зникла в архівах. Відтоді народна лялька випала з поля зору дослідників. Зрештою вони дивилися на неї, але не помічали. Так буває... Без есе Леоніда Кононовича концепція рубрики “Час і стиль” почала б накульгувати. Я так думаю... Ця певність з’явилася на рівні ідеї фікс. Просто відчула, що треба накидати обрис уявних терезів. Осмислення письменником Кононовичем сьогодення було необхідне, щоб урівноважити всю ту архаїку й автохтонні пласти минулого. Трохи крижаної води в ностальгійний спомин... Тому що нам треба жити тут і тепер... Як? То вже інша тема для роздумів. “Час і стиль” підготувала Уляна ГЛІБЧУК.
СЕНС РИТУАЛУ
Фото з архіву “СП”
Народна лялька Наддніпрянщини
Був час, коли Олександр Семе< нович НАЙДЕН міг торкнути живу народну жилу. Просто розпитаємо його про все... — Українською лялькою зацікавився випадково. Про її існування ніхто нічого не знав. Навіть в Інституті фольклористики не чули... — А як же праця Марка Грушевського? Адже він почав вивчати цю тему ще на початку XX століття... — Двоюрідний брат Михайла Грушевського був репресований. Його праця припадала пилом в архівах майже до дев’яностих років минулого століття... До слова, свою книгу “Українська народна іграшка” я присвятив пам’яті Марка Грушевського... Отже, українською лялькою зацікавився у 1968 році, коли приїхали з дружиною на Тясмин. Цю ріку пам’ятаю з дитинства. Із чудовими заплавами, птахами... Тепер там канава... Великий злочин вчинили, коли взялися керувати руслом річок. І не тільки Тясмина, а й Ірпеня, Трубежа та багатьох інших. Що тепер із цими ріками? На Тясмині є село Дубенці, навпроти — Чубіївка і там Онуфріївський монастир. Далі, за горами, — Мотронівський монастир, а вже за ним — Холодний Яр... Ми з дружиною йшли селом і побачили дівчинку, котра гралася незвичайною лялькою. Така якась із ганчір’я і з хрестиком на голові. Дружина перша помітила... Знайшли бабу, яка зробила ту ляльку для своєї онуки. Ганна Руденко, 1909 року народження… Потім і нам зробила кілька подібних іграшок. Вони не відрізнялися від тих, які в дитинстві робила її бабуся. Традиційно склалося, що перехід і передача знань відбувається через покоління. Не матері, а бабусі майструють для внучок ляльки. Покоління матерів — середній продуктивний вік. Жінка тоді активно працює і їй ніколи займатися рукоділлям. А бабці якраз у тому віці, коли активно працювати не спроможні. Тож вони і передавали онукам всю мудрість, традиції, давні життєві принципи, які засвоїли за свій вік. На щастя, добрих мудрих бабусь в українських селах багато. Отже, з ляльками Ганни Руденко мені відкрився таємничий пласт ще непізнаної народної творчості. Нас здивувало, що в ляльок замість облич були хрести, зроблені з кольорових ниток і якось так переплетені, що утворювалася форма ромба або квадрата. Потім, коли я почав серйозно вивчати народну іграшку, зауважив, що такі самі ляльки з хрестами зустрічаються в Афганістані, Узбекистані, Киргизії і на Північному Кавказі — у чеченців, інгушів, дагестанців. Цікаво, що в Україні такі ляльки є тільки на Середній Наддніпрянщині — Черкащині, Полтавщині... Існує гіпотеза, що частина Північного Кавказу була переселена в Україну. І Грушевський також пише, що в XIV столітті литовський князь пройшов по Чорному морю, переміг там монголів і переселив на Дніпро черкесів і княжну черкеську. Не беруся стверджувати, але щось-таки є в цій теорії... Деякий час українців називали черкасами. Крім того, усі ляльки зроблені одним-єдиним вузловим способом. Тобто голова об’ємна, а все решта до неї примотується. Люди, які виготовляють такі ляльки, кажуть “крутити куклу”. Саме так: куклу. Навіть у Карпатах збереглася ця назва. Вочевидь, треба розрізняти: ті, що продаються у магазині, — ляльки, а саморобні — кукли. Мені Вадим Скуратівський розповідав, що на Житомирщині жованку оту... Мабуть, знаєте, що колись по селах для немовлят нажовували в хустин-
Фото з архіву “СП”
Глиняна лялька художниці Наталії Дворяківської ку хліб, зав’язували... І виходила кукла. — Чимось різняться ляльки з різних реґіонів України? — Звичайно. У мене є ляльки майже з усіх реґіонів. Поділля, Полісся, Наддніпрянщини... На різноманіття впливають довколишні ландшафти й віковічні заняття населення. Наприклад, Середня Наддніпрянщина — хліборобський край. Зроду-віку люди мали справу зі снопами. Тож у виготовленні ляльок їх вела тектильна пам’ять рук, котра звикла до отих снопів, перевесла, в’язання. Тому і ляльки, і навіть городні опудала там роблять одним і тим самим способом — вузловим. У давній колисковій співається: “Була одна хустина, і ту у воду впустила, а там прачки прали, хустину піймали, на куклу подрали, кукол наробили, котів подражнили...” Дуже багато у своїй книзі наводжу варіантів колискових про кукол. Або: “Був собі Лазар, попідтинню лазив, та вилазив собі свитку, сіру-сіреньку, білу-біленьку, а дівки украли, на кукол подрали, кукол поробили, кота вженили, Лазаря вбили, кукол попалили...” — Боженько, яке страхіття... — Так, але дуже цікава колискова. На Харківщині записана. А в Карпатах одна жінка, Василина Дячиха, мені дещо роз’яснила. Виявляється, коли дитина хворіє, то роблять куклу і кладуть біля неї. Потім куклу треба спалити, закопати або за водою пустити. У горах люди ще пам’ятають цей ритуальний обряд. Майстриня мені навіть зробила подібну ляльку. І сказала: “Аби кукла була більш дійовою, аби вона перетягнула хворобу, то її треба змайструвати не зі свого, а з краденого”... Тепер роз’яснюється смисл: “А дівки украли, на кукол подрали...” Ота давня колискова з Харківщини донесла до нас певні знання, які на практиці вже не збереглися. Так історично склалося, що східний край дуже постраждав. А в Карпатах ті давні звичаї, які були в усіх куточках України, законсервувалися. У мене є кілька ляльок зі Зміївського району, що на Харківщині. Вони зроблені за іншим принципом. І там кажуть “шити куклу”, а не “крутити”, як на Наддніпрянщині. По-перше, ця територія вже межує з Росією. Тому ляльки там менш виразні, стримані, нейтральні. Наддніпрянщина має яскравий і нехай умовний, але все-таки український тип. На Поділлі ляльки чорняві, з оригінальною конструкцією. Не пошиті
Фото з архіву “СП”
Тра’вяна лялька і не скручені, а щось середнє. І там часто бувають тематичні ляльки: Він і Вона... — А в Карпатах? — Там хліборобством майже не займалися... Випас худоби й ремісництво годувало людей. Тому ляльки дерев’яні. Чоловіки виточують тулуб, а жінки шиють одяг. І так скрупульозно... Колись їх робили спеціально для продажу у Відень, Львів, Прагу. Василина Дячиха розповідала, що раніше такі ляльки виготовляли місяць, два, навіть три... Але вже так вигаптовували! Єв мене карпатські ляльки, то у них і намисто, і силянки, і дукачі срібні, і морщені постоли... — Але це, можна сказати, вже не кукла, а лялька... — У Карпатах її все одно називають куклою. Хоча вона й сувенірно-прикрашальна. До Карпат наддніпрянська традиція — вигаптовувати хрести замість обличчя — не дійшла. Історія підкидає багато різних загадок. Подумати тільки: чому хрести? Та ще й із таким переплетенням... На Чигиринщині Марко Грушевський зібрав ляльки взагалі зі складним переплетенням. Схожі ляльки знаходили на Кавказі, переважно в дитячих могилах. Вважалося, що вони супроводжуватимуть дітей на тому світі... Так що це ритуальні ляльки. А от у малих народів Сибіру — культ бабусі. Тому дівчина, яке йде заміж у чуже поселення, обов’язково берез собою ляльки. Вважається, що вони захищатимуть її від негараздів. Ляльки Середньої Наддніпрянщини також несуть певні сакральні принципи. Наприклад, там, де Сіверська земля, на межі Чернігівської і Полтавської області, культ криниці. Вірять, що діви зі світлим волоссям сидять на цямрині криниць і чешуть коси... До криниці звертаються у перший день весни, у перший понеділок березня при вечірній зорі... А на Поділлі є ляльки-панянки. Їх роблять із трави. Після того, як спадає повінь, проростає тонка зелена і дуже соковита трава. Її рвуть правою рукою і промовляють: на куклу тебе рву — щастя собі принесу. І скручують із неї куклу. Дають гратися дитині, а потім згодовують козі або корові, щоб давала більше молока. Навіть на Середній Наддніпрянщині є різні образи ляльок. В одних селах більш побутові ляльки, в інших — більш святкові, у третіх — щось середнє, а в четвертих — більше обрядово-язичницького. Але всі вони пов’язані зі стихією води. Тому що ляльки майстрували в селах, які народились на берегах річок Тясмин, Золотоношка, Рось... І ляльки переважно робили весною. — А чому не виникало бажання малювати обличчя? — Це відомо. Якщо баба робить ляльку для онуки, то знає, що дух предків переселяється тільки в ті ляльки, які не мають облич. Духи предків, які захищають... — Ви казали, що зацікавилися ляльками від 1968 року. Пройшло вже багато часу. Яка доля тих майстринь? Чи передали вони своє вміння? — Це тільки в Карпатах майстри, як-от пані Василина, а в інших реґіонах України ляльки робили прості люди. Але їх давно вже немає на світі. У Вінницькій області Раїса Величко виготовила нам кілька ляльок. Таких, які роблять у тамтешніх селах, і записала обряд Івана Купала теж із лялькоподібною антропоморфною фігурою. Пані Раїса належить до середнього покоління, має 46 років. Майстерність їй передала бабуся. Але це радше виняток... — Село традиційне зникає... — Звичайно, об’єктивні зміни хліборобського середовища України. Воно мало характерні ієрархічні критерії і було чітко розподілене. Мали своє значення піч, поріг, сволок. Відповідно піч розписували найбільш густо і яскраво. Тому що піч — це вогнище, місце предків. Так би мовити атомний реактор, який давав їжу, енергію, тепло.
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
