Час і стиль · с. 11сторінка оригіналу ↗
АНАТОМІЯ СИМУЛЯКРА
Слово Просвіти, №06 за 2006 рік
ЦІННОСТІ Й ФАЛЬШИВКИ
Якщо будь-якого европейця запитати сьогодні, в чому ж найголовніше досягнення західної цивілізації, то, подумавши, він неодмінно скаже: наше досягнення, наша найголовніша цінність, альфа і омега нашої цивілізації — це прогрес. У рамки цього поняття на сьогодні вкладається все: наука, техніка, демократія, права людини, гуманізм укупі з лібералізмом і подібні речі, — адже, згідно з загальноприйнятими уявленнями, усі вони є наслідками того лінійного руху, який іменується словом “прогрес”. Із цього погляду, західне (християнське) суспільство перевершує всі цивілізації, які будь-коли існували на землі, а людина европейського зразка незмірно вища від представників примітивних архаїчних суспільств, оскільки її життя базується на християнській моралі, а діяльність — на досягненнях науки й техніки. Ще донедавна ніхто й не замислювався над тим, що таке уявлення суперечить гуманістичним цінностям західного суспільства, адже воно запроваджує нечувану дискримінацію щодо інших культур і народів. Першим на це звернув увагу французький філософ Жан Бодріяр, який у своїй праці “Символічний обмін і смерть” (1976) проаналізував сутність західного суспільства й дійшов приголомшливого висновку: західна цивілізація існує в особливій, катастрофічній площині, яка характеризується цілковитою віртуальністю, відсутністю будь-якого конструктивного змісту й відзначається винятковою антигуманністю. Концепція Бодріяра базується на спростуванні позитивного змісту такого поняття як прогрес, оскільки за своєю природою людина потребує не поступу, внаслідок якого нагромаджуються різні блага (комфорт, багатство, добробут), а обміну нагромаджених цінностей, простіше кажучи, марнування всіх благ. Психологія людини влаштована таким чином, що власне життя вона розглядає як надзвичайно рідкісний дарунок, який становить собою єдину цінність і не потребує додавання до нього інших, другорядних цінностей, що його потрібно не зберігати й не примножувати, а витрачати, себто віддаровувати, а точніше, повертати тому, хто його подарував (Богові, Абсолютові, Світовому Розуму), себто руйнувати, спалювати без найменшого залишку, безоглядно приносити в жертву. Саме цим підсвідомим настановленням пояснюється, наприклад, те, що кількість самогубств зростає пропорційно до підвищення добробуту і спадає майже до нуля під час війни та важких кризових періодів, — або ж той дивовижний факт, що посилення техніки безпеки на автомобільному транспорті, зазвичай, призводить до збільшення, а не зменшення кількости жертв на автошляхах! Протиставляючи архаїчний колектив сучасному суспільству, Бодріяр стверджує, що наше суспільство отруєне нагромадженням цінности, яка не обмінялася, не спалилася — і мертвим тягарем залягла в суспільній підсвідомості, породивши симулякри. Симулякр — це те, що симулює реальне явище, фальшивка, порожній знак, який підмінює собою реальність. На сьогодні політика, культура, економіка, мораль уже нічого собою не становлять, не репрезентують — вони просто примари цих явищ, примари, які приховують від нас той факт, що вони вже втратили будьякий зміст і зберігають лише зовнішню схожість із оригіналами. Одним із таких симулякрів є сучасна Україна, яка становить собою не що інше, як величезне нагромадження тенденцій, які свого часу не обмінялися, не зруйнувалися — і призвели до спотворення, а потім і нівелювання національної ідеї, породили цілу низку порожніх знаків, які є симуляцією і реальної діяльности, і реальних результатів. Ці симулякри існують повсюдно, вони заповнили всі сфери громадського життя. Симулякр демократії, коли вибори до парламенту відбуваються за партійними списками, а народ на законодавчому рівні позбавлений права висувати своїх кандидатів. Симулякр національного відродження, коли національна культура перебуває в такому занепаді, якого не було навіть за радянської епохи. Симулякр пенсійного забезпечення (порівняйте пенсії нардепів і рядових пенсіонерів). Симулякр національного кінематографа, якого ніхто не бачить. Симулякр українського книговидання: книги виходять накладами дві-три тисячі примірників, із яких половина не знаходить покупця. Урешті, це й симулякр самостійної української держави, яка начебто стала втіленням віковічних прагнень українського народу — і в цій незалежній Україні прокуратура відмовляє в реабілітації бійців УПА і повстанців із Холодного Яру, бо, як говориться у письмових відповідях, “вони провадили збройну боротьбу проти радянської влади”! Проте поміж усіх оцих симулякрів ще донедавна існувало явище, яке не втратило свого реального змісту, ба, більше, було загрозою сучасному українському суспільству, оскільки посягало на те нагромадження мертвих цінностей, яке отруює суспільну свідомість. Ідеться про художню літературу, яка в Україні завжди була не просто словами, а Словом із великої літери, літературу, що завжди мислилася як сакральний текст, який прямо впливає на дійсність, змінює і видозмінює людину й суспільство. Література завжди трактувала лише про найголовніші, найважливіші речі, оскільки витоки її лежать ще в архаїчному суспільстві, де слово використовувалося лише для передачі найважливіших повідомлень, а також у сакральних обрядах і ритуалах, — повсякденна ж мова була знакова або кінетична, як стверджував у 30-ті роки минулого сторіччя академік М. Я. Марр. Упродовж минулого десятиріччя і суспільство, і влада в Україні робили все, аби обмежити вплив літератури на громадське життя, загнати її в підпілля, зробити особистою справою окремих людей, які сидять у своїх помешканнях і невідомо навіщо пишуть романи й повісті. Внаслідок цього настало те, що Оксана Забужко влучно охарактеризувала “гуманітарною катастрофою” — з найголовнішої ознаки й невід’ємного атрибута суспільства культура стала третьорядним чи, сказати б, десятирядним явищем, яке існує десь на задвірках, а література почала перероджуватися у симулякр. Цей процес зробився помітним упродовж останніх двох-трьох років, коли організатори різноманітних літературних конкурсів заявили, що література — справа проста й доступна, тож писати може кожен, навіть той, хто ніколи й грамоті не вчився. І почали писати — медсестри й юристки, журналісти й лікарі, чиновники, школярі, ветеринари... Усій цій, із дозволу сказати, літературі притаманне одне:
цілковита віртуальність, якась прикра порожнеча, в якій відсутні справжні живі почуття і справжній, вистражданий досвід. Ці писання немовби перекреслюють формулу Річарда Олдінґтона, який ще наприкінці минулого століття заявив: “Справжня література виростає просто з життя і пишеться кров’ю”. Утім, дивує інше: написання тексту, навіть найпростішого, потребує праці й зусиль, часом і дуже значних, — то чому ж ділова жінка, залізна бізнес-леді зі сталевими щелепами і вовчою хваткою, після напруженого трудового дня, наповненого підготовкою юридичних угод і переговорів із клієнтами, сідає за комп’ютер і починає “гнати текст”, себто, з її погляду, непродуктивно використовувати час? Як не дивно, відповідь на це я почув по радіо, від експерта літературного конкурсу Бі-Бі-Сі Костянтина Родика, який під час обговорення фіналу сказав приблизно таке: усі ці книги написані за принципом “я теж це можу”. Іншими словами, книга стала свідченням успішности людини, її інтегрованости в суспільну ієрархію. Якщо спростити ситуацію до примітиву, то звучатиме вона так: наша Оленка і на роботі начальниця, і сама як лялечка, і машина в неї красіва, і квартіра в неї велика, і чоловік гарно зарабатує, і діток двоє, — але вона ще й книжку написала! От прийдуть гості, а в серванті її книжка стоїть! Оце Оленка, оце розумниця — скрізь устигає! І немає значення, що в тій книжці написано, там навіть усі сторінки можуть бути чисті, — головне, що вона є... Література почала виконувати роль шмати, якою наводять лоск на взуття, книга служить не осмисленню і руйнуванню, а зискові й примноженню, вона зробилася одним з елементів у субкультурі, класу посередностей, для яких головне — урвати і якомога хутчіше проковтнути (а то відберуть). Десакралізації й виродженню літератури сприяє і процес глобалізації, який нав’язує стандарти життя, поведінки і психології, а також поширює загальноприйняті симулякри, породжені західною цивілізацією. Одне слово: симуляція літератури, віртуальність літературного простору — це перспектива, яка вже активно втілюється в сучасному літературному процесі. Що ж відбуватиметься далі? Немає сумніву, що підміна реальних цінностей фальшивками, кружляння порожніх знаків у суспільній свідомості, знецінення Слова буде розвиватися доти, доки не стане суспільним кодом (стереотипом). Виродження культури призведе до утворення мертвого простору, в якому не зможе існувати справжня література. У цій ситуації можливі два варіанти: або ж література зійде нанівець і зникне, поступившись місцем своєму симулякрові (писанині юристок, школярів і ветеринарів), або ж інкапсулюється в чужорідному середовищі та буде функціонувати в умовах резервації (як функціонує сьогодні, наприклад, канал “Культура” на Українському радіо). Так чи інакше, а виходу звідси немає, адже ми маємо справу з глобальними тенденціями, — залишається хіба що сподіватися на одвічну живучість українського духу, що, як відомо, завжди воскресав, неначе той фенікс, і тоді все знову ставало на свої місця.
z
Леонід КОНОНОВИЧ
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
