Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

МИСТЕЦТВО — ЦЕ ДІАЛОГ ПОСВЯЧЕ-

Слово Просвіти, №06 за 2006 рік

НА ЗДОБУТТЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРЕМІЇ імені Т. Франц Черняк. Жіночий профіль, авторська гутна техніка Я знов побачила дорогі мені обличчя, згадала власні зустрічі в майстернях, інтерв’ю і зйомки фільмів про художників, коли гортала сторінки книги Зої ЧЕГУСО- ВОЇ “Декоративне мистецтво України кінця ХХ століття. 200 імен”. Для деяких ця книга — вже пам’ять про їхню творчість. Не забудуться й мені епізоди зйомок телефільму про Олега Машкевича, уже тоді самотнього, незахищеного в своєму тонкому хисті й рафінованій шляхетності. Його гобелен ще, здається, прикрашав апартаменти першого Президента незалежної України, а уславлений митець жив бідно і, показуючи нам свої картони, створені для нових гобеленів, уже, здається, і сам розумів, що не побачить їх витканими. Коли єдиний авторський гобелен у його квартирі — із самотнім лебедем на озерці — знімав телеоператор, художник сумно мовив: “Мій автопортрет”... Тож розмова з автором видання “200 імен” — мистецтвознавцем, ученим секретарем Української секції Міжнародної асоціації арткритиків Зоєю Чегусовою була присвячена не тільки успішній презентації творчості наших найталановитіших митців у Європі, а й проблемам захисту цієї сфери мистецтва. — Пані Зою, Ви, може, перша привернули увагу до професійного декоративно-прикладного мистецтва не як до вторинного, утилітарного. До цього воно перебувало ніби “на периферії” уваги мистецтвознавців і “класичних” художників. — Мені це завжди боліло й спостерігати було дуже прикро. Адже мистецтво художників-професіоналів, особливо наприкінці ХХ століття, стало таким складним, цікавим і багатошаровим, як і живопис, скульптура, графіка. Уже очевидно, що кераміка, скло, текстиль перестали бути тільки утилітарними й до чогось “прикладатися”. Вони вийшли за звичні рамки своїх жанрів і розвиваються на стику багатьох видів і технік. У них відбувається таке змішування образотворчого й декоративного мистецтв, що важко поділити це на ремесло і “високе” мистецтво. Тут перехрещуються традиції та авангард, народне й професійне, функціональність і суто художня образність. Нині українське декоративне мистецтво — феномен, який демонструє справжній прорив і може гідно презентувати культуру України в світі. Що й довела виставка ЮНЕСКО “Сучасне декоративне мистецтво України” в Парижі 2004 року. Майже рік готувала цю виставку з каталогом. Я дуже добре усвідомлювала, що наше намагання завоювати Париж українським мистецтвом — великий ризик, бо заінтригувати вибагливу паризьку публіку, — завдання справді нелегке. Та ми все ж наважилися здивувати Париж творами наших чудових професіоналів і в цьому, як з’ясувалося, був великий сенс. Цей виставковий проект, створений на основі авторського арт-проекту “Декоративне мистецтво України кінця ХХ століття. 200 імен”, був визнаний кращим Андрій Курило. Полювання на рибу, вітражна техніка виставковим проектом ЮНЕСКО за останні 30 років. Це проголосив на відкритті виставки Генеральний директор організації Коїчиро Мацоуро. І це, погодьтеся, велика перемога українського декоративного мистецтва. — Без сумніву, тим більше, що нині й у Європі, і в світі дуже зацікавлені в авторських роботах художників, виконаних із матеріалів, з якими людство працює тисячоліття. Своєю книгою Ви прагнули довести очевидну рівність усіх видів мистецтва? — Глина, скло, вовна, метал, дерево — матеріали втаємничені й багатознакові, які не можуть не хвилювати. Їх знали ще далекі пращури українців: трипільці, скіфи, стародавні слов’яни. Тож твори нащадків великих пращурів українців сприймалися дуже схвально в Парижі. Наші художники кераміки, скла, текстилю, металу, дерева вільно й оригінально мислять, втілюючи у своїх творах глибинні почуття, асоціації, образи. Це мистецтво, безперечно, цікаве світу, бо має власну художню мову. Тож у книзі першочерговим завданням для мене було об’єднати художників із різних реґіонів України, репрезентувати їхню творчість, аби максимально сприяти входженню українського професійного декоративного мистецтва в світовий культурний процес. Цей величезний пласт національної культури фактично залишався донедавна найменш дослідженим мистецтвознавцями. Чому так сталося? За останнє десятиліття майже не відбувалися всеукраїнські виставки творів прикладників, не вийшло друком жодного видання, яке б висвітлювало панораму цієї галузі художнього життя. У 90-ті роки не поповнювалися музейні колекції творами професійного декоративного мистецтва, — так ціле десятиліття і залишилося білою плямою. Тож видання вперше так широко знайомить світ зі здобутками вітчизняних митців професійної кераміки, скла, текстилю, металу, дерева. — За яким критерієм Ви добирали ці двісті імен серед усіх професійних митців? — Основна вимога, щоб майстер мав власну чітку творчу концепцію, своє індивідуальне художнє обличчя. Без сумніву, важить висока професійна майстерність, яку передусім дає школа, у даному випадку школи Львова, Києва, Харкова, Одеси. Важливим фактором для мене при доборі митців для цього видання був вияв ними національних коренів, міра причетності до народної культури і водночас намагання творчо трансформувати національні й світові традиції. Я переконана, що представлені в книзі шедеври заслуговують на музей сучасного декоративного мистецтва в Києві, до того ж такі музеї вже давно діють у Парижі, Нью-Йорку й інших столицях світу. Моя мрія — створити такий музей, я не маю сумнівів, що він став би перлиною серед музеїв нашого міста. А поки що я цю мрію здійснила на сторінках видання, де читач має реальну можливість побачити різноманітний світ національного мистецтва, втілений у творах двохсот українських митців. — Нині художників, і не тільки прикладного жанру, приваблює прамистецтво людства — печерний живопис, трипільська пластика, твори скіфів, сарматів, давньослов’янська архаїка. Можливо, вони й насправді несуть якісь коди, життєво важливі для людства, а мистецтво — засіб для їхнього втілення? — Підхід до твору як до певної закодованої знакової системи, що несе в собі нашарування загальнолюдського досвіду, прикметний для творчості, скажімо, Леоніда Богінського. Макітра, глек, полумисок — це, на його думку, універсальні форми вираження найсучасніших художніх ідей. Монументальна макітра Л. Богінського з потрісканою поверхнею шамоту й зумисним нахилом форми, підкресленими швами й задимленою фактурою втілює в собі образ висохлої від спраги української землі, символізує материнське лоно й серце України або перевтілюється в рятівний ковчег, який зберіг силу її духу й культуру. Петро Печорний звертається до образу Праматері-Берегині, заступниці й охоронниці наших предків. Ганна-Оксана Липа також вважає стародавню пластику найбільш співзвучною динамічному сучасному світу. Це керамісти, а ось Андрій Бокотей, який у фігуративній пластиці з плаского вітражного скла незмінно повторює мотив колеса. Це і солярний знак, бо поняття сонця як колеса було поширене в давнину, і сонце як джерело світла в метафоричному означенні розуму й духовного прозріння. Ці приклади можна продовжувати. — Однак на тлі безсумнівно яскравого творчого поступу наших митців констатуємо майже катастрофічні втрати в художній промисловості через закриття підприємств. z ють орендну плату за майстерні до нереальних, майже астрономічних сум. Це — звичайнісінький наступ сатанізму. Галина Севрук. Королева Анна Ярославна, шамот, поливи, ліплення, розпис — Справді, знизився виробничий потенціал склоробних і фарфорово-фаянсових заводів, навіть текстильних фабрик. Художники не мають можливості творчо працювати на підприємствах, бо, на жаль, доводиться говорити про закриття майже всіх заводів художнього скла, у тому числі й київського, де працювали унікальні скловарні печі й протягом багатьох років створювався величезний асортимент виробів. Київський завод “Керамік” перетворено на “Відкрите акціонерне товариство”, проте вже із зачиненими для митців дверима. У скрутному становищі Львівська кераміко-скульптурна фабрика. Якщо перестане працювати її гутний цех, то це не тільки “перекриє дихання” митцям і майстрам, а й унеможливить проведення тут міжнародних симпозіумів, які створили Львову реноме визначного східноєвропейського осередку новітнього експериментального гутництва. Тож авторським проектом “Декоративне мистецтво України кінця ХХ століття. 200 імен” я прагнула привернути увагу і до проблеми захисту цього мистецтва, і до його талановитих майстрів. Адже їхня творчість уже нині репрезентує нашу країну світові як цивілізовану й високорозвинену державу, насамперед у культурному контексті. Інтерв’ю провела Валентина ДАВИДЕНКО z Їхні роботи — і живописні, і передусім емалі, як і раніше, сповнені високої Любові, тож несуть світло в кожну домівку, у кожен музей, що закуповує їхні твори. Пекло — це місце, де немає Любові. У майстерні Сергія і Тетяни Колечків живе любов і, переповнюючи серця, щедро виплескується в їхні твори, щоб залишитися там назавжди. І для своїх нових експозицій на Батьківщині художники здебільшого обирають міські великі зали чи затишні, як ці “Срібні дзвони”, галереї в рідному Печерському районі столиці. І, спілкуючись із ними, дивуєшся, наскільки сильна справжня інтелігентність у сучасній борні з темними силами, що нікуди не ділися в пострадянські часи. А з маленькими ангелами-охоронцями, коли вони приходять до нових своїх господарів, трапляються майже містичні речі. Певне, згусток чистої духовної енергії, вплавлений художниками в ці крилаті емалі, справді посилює в людині все добре і допомагає їй протистояти злу. Фізики нині легко пояснюють цей феномен торсійними полями, а ми, за звичкою, кажемо про благодатний Дух Божий, котрий наповнює все і вся, що відкрите світлу. Ганна КОСКІНА, член правління Українського фонду культури

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин