Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

ГОЛОС «ПОЧАЙНИ» ІЗ ГЛИБИНИ ВІКІВ

Слово Просвіти, №06 за 2006 рік

НА ЗДОБУТТЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРЕМІЇ імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА Олександр Жигун Ми вже звикли до того, що люд наш — співучий і музично обдарований. Тому самодіяльними гуртами когось здивувати важко. Але цього не скажеш про “Почайну”. Її виконавці працюють “із серйозним матеріалом”. У доробку капели — “Реквієм” Керубіні, “Літургія” А. Веделя, С. Рахманінова, духовні твори Бортнянського, Березовського, Стеценка, Леонтовича... Слухачі завжди дивуються, коли дізнаються, що основна частина колективу — студенти Києво-Могилянської академії. ...Усе, як завше, починається з дитинства. Великий вплив на сина мав батько — усіляко заохочував його до гри в оркестрі. І хоч обрав Олександр професію не музиканта — вступив до Київського політехнічного інституту на механіко-технологічний факультет, музика все одно “наздогнала” його. І нікуди він не подівся від того, що було призначено самою долею. Із першого дня навчання Олександр Жигун почав співати в хорі КПІ. Тут працювали дуже цікаві люди: нащадок нашого славетного композитора Миколи Лисенка — Віталій Романович, Лідія Падалка, Володимир Чубинський. ФРАНКІАНА 150-річчя Івана Франка відзначатиметься в Україні широко і розмаїто. Адже для багатьох митців постать цього генія є джерелом натхнення і генератором нових конкретних ідей. Прем’єра опери “Мойсей” Мирослава Скорика в Національному театрі опери і балету імені Т. Г. Шевченка відкриває цілу вервечку визначних подій, що ознаменують святкування Франкового ювілею. Про це говорили перед прем’єрною виставою, звертаючись до співвітчизників через глядацький зал, віце-прем’єр міністр України з гуманітарних питань В’ячеслав Кириленко і міністр культури Ігор Ліховий. Адже “Мойсей” Івана Франка і мелодійна опера Мирослава Скорика за цією поемою (лібрето створене разом із Богданом Стельмахом) сьогодні сприймаються так, ніби саме до кожного з нас звернено кожне слово, щоб подолали ми сум’яття і зневіру й не зупинялися в поступі, а здобули гідне життя всьому народові. Народний артист України В’ячеслав Лупалов у пролозі й епілозі співав партію Поета. “О ні! Не самі сльози і зітхання тобі судились! Вірю в силу Духу і вдень воскресний твойого повстання!”… Франкова віра у воскресіння для нового, вільного життя народу привернула молодого режисера Анатолія Солов’яненка, тож у постановці “Мойсея” основний акцент саме на силі Духу, котра є сутністю, а не тільки синонімом усього життя. Він сміливо вписує в контекст зорового дійства екран, і над синайськими бескидами сконцент- Олександр Жигун захопився хором так, що навіть не хотів закінчувати інститут. Шкода було розлучатися з людьми, до яких прикипів душею. Розумів, що без музики йому не реалізуватися в цьому житті. І коли після закінчення інституту почав працювати на заводі штампів і прес-форм, то й там організував гурт. “Чому назвав “Почайною”? — перепитує Олександр Іванович. — Хотів увічнити назву відомої ще від часів Київської Русі річки. Адже тоді Почайна була однією з найважливіших на водному шляху “із варяг у греки”. До цієї капели запросив друзів із КПІ. Спочатку ми виконували українські народні пісні, поступово розширюючи репертуар. Потім я зацікавився творчістю Артемія Веделя, твори якого виконував камерний хор під керівництвом Віктора Іконника. Власноруч переписав у сучасних ключах 12 хорових концертів і Літургію Івана Золотоуста”. Слухаючи Олександра Івановича, переконалася, що у житті не буває нічого випадровано минають віхи нашої історії від часів Київської Русі й донині. Щоб не виникло сумніву: Іван Франко створив для нас притчу, котра за жодних обставин не старіє. Трагічна постать Мойсея і народ, що звик поклонятися приземленому, даючи вихід своїм тваринним інстинктам, — цей драматичний конфлікт у виставі виразно втілено і завдяки балетмейстеру Аніко Рехвіашвілі. Танець навколо золотого тельця якоїсь миті викликає асоціацію з кишінням змій. Бо цією поемою Іван Франко виступав саме проти плазування в дусі. Заслужений артист України Сергій Магера, який співав Мойсея у прем’єрній виставі, створив справді жертовний, проникливий образ пророка, по суті, зрадженого своїм народом, пророка, який не йме віри демонським голосам у внутрішньому діалозі, бо знає, що там, де немає любові, немає Бога. І все ж: “Горе моїй недолі, Чи ж довіку не вирваться вже Мому люду з неволі? Одурив нас Єгова!” — ці слова викликають Грім Небесний. Але голос Єгови, котрий відповідає Мойсею на ці слова, — це голос хору, як і голос народу — це також хор, бездоганно керований Левом Венедиктовим. Буря змела Мойсея, як змітає історія всіх лідерів і пророків, але місце керманича ніколи не буває порожнім, якщо народ прагне керманича. Богом обраний народ увійшов у Землю Обітовану, яку все-таки встиг побачити Мойсей із Синайської височини. У цій поемі Іван Франко прорік і власну страшну, нужденну смерть, і водночас благословив на прозріння свій стражденний народ. Не дарма діти, які народилися в пустелі й ніколи не бачили рукотворних споруд (цим починається вистава), творять прекрасний замок, оточений фортечними мурами. Генетична пам’ять народу береже не тільки трагедії й лиха, в ній безперечно є ген творення, ген воскресіння, ген Любові Всевишньої. Режисер-постановник Анатолій Солов’яненко багатьма вдалими знахідками втілив у виставі ідею виходу з темряви на світло як перемогу Духу над матерією. Бо тільки так можна досягти гармонійного життя, якого потребує наш народ сьогодні. Але саме в другій дії, багатій на творчі знахідки, режисерський задум зведено нанівець. Якщо на початку опери ми бачили небо над пустелею, то в другій дії художник-постановник Марія Левитська ніби опускає дію в шахту, і Синайські бескиди уподібнюються до антрацитових завалів, і бачимо вже не всесвітнє узагальнення, а дрібну локальну історію. Бо не рятують уже софіти, які освітлюють і гарні костюми, і натхненні, виразні обличчя акторів. Здається, Єгова справді залишив свій люд борсатись у боротьбі за владу… У педагогіці не прийнято порівнювати одну людину з іншою, але як тут утриматися від спогаду про видатного майстра, художника-сценографа Данила Лідера, у кового. От він керує капелою “Почайна”, яка має “прописку” при Києво-Могилянській академії. Але ж і сам Артемій Ведель, і його друг — композитор Петро Турчинов — теж були вихованцями цієї “альма-матер”. “Після концерту капели люди стають духовно очищені й просвітлені, а це — головна нагорода для творчого колективу”, — переконаний диригент Олександр Жигун. ...Один із концертів був присвячений світлій пам’яті Віктора Іконника, народного артиста України, лауреата Національної премії імені Т. Г. Шевченка. Цей видатний митець був творчим наставником Жигуна. Саме він спрямував пана Олександра на глибоке вивчення української та європейської класичної музики, відкрив йому геній Веделя... Завдяки пораді Іконника Олександр Жигун продовжив своє професійне навчання. 1993 року він отримав диплом диригента у Київському інституті культури. “З моменту створення колективу “Почайякого навчалася колись М. Левитська. У виставі Київського академічного театру імені І. Франка Д. Лідер представив глядачам Тев’є-молочника на тлі безмежного зоряного неба, й історія маленької людини набула всесвітнього узагальнення. Тут, у чудовій опері М. Скорика, суцільний морок замість неба у трактовці М. Левитської, по суті, позбавляє нас перспективи побачити світло Небесне. У сучасних передвиборних перегонах, можливо, багатьом здається, що не засвітить народу України нормальне заможне життя. Але відповідальність митця полягає втому, щоб пророчо творити краще майбутнє своїм мистецтвом. Оцей прикрий прорахунок (утім, похмурий песимізм простежується як свідома творча риса художника Без хорової капели “Почайна” (під керівництвом Олександра Жигуна) нині важко уявити культурно-мистецьке життя Києва. А якщо зважити на її аматорський статус, стає зрозуміло, наскільки вагомою є роль колективу в розвої нашої національної культури.

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин