Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
Про-читання · с. 15сторінка оригіналу ↗

ВІН З НАМИ І СЬОГОДНІ

Слово Просвіти, №06 за 2006 рік

ПОВЕРТАЄМО ІМЕНА СЛОВО ПРОЩАННЯ z Павло РУДЧЕНКО, м. Київ РЕЦЕНЗІЯ Минуло більше двох років, як відійшов у вічність Леонід Іванович Лиман — яскравого обдаровання поет, прозаїк, публіцист, літературний критик, активний член МУР (Міжнародного Українського Руху) та об’єднання письменників “Слово”, редактор радіостанції “Свобода”. Із його відходом ніби ще раз померли для нас Є. Маланюк, М. Орест, В. Державін, І. Костецький, Ю. Лавріненко, Ю. Шевельов — характерники, з якими поет був у дружніх стосунках, співпрацював, листувався. У некролозі за підписом Івана Дзюби, Ростислава Доценка, Миколи Жулинського та інших відомих літературознавців є такі слова: “Перестало битися серце письменника цілежиттєвої драматичної долі, три чверті земного буття якого минули поза Україною, і майже весь творчий доробок постав поза нею, хоч змістом та духом був суціль українським”. Леонід Лиман — один із найобдарованіших представників української літературної діаспори у США, народився 1922 року в селі Малі Сорочинці, в сім’ї священика на Полтавщині. Шкільні роки провів у селі Соснівка поблизу Гадяча, де батько мав церковну парафію. По закінченні Гадяцької середньої школи навчався в Харківському педагогічному інституті. Багато спогадів роїться в моїй пам’яті про цю дивовижно талановиту, скромну, душевно чисту і добру людину. Леонід — мій найдорожчий друг дитинства й юності. Разом навчалися в Соснівській неповно-середній школі, разом закінчували Гадяцьку школу № 1, разом у 1939 році вступали до інститутів у м. Харкові — він до педагогічного, я — журналістики. Багато горя і страждань довелося пережити майбутньому поетові. Голодомор 1933-го, колективізація, сталінські репресії — усе це в юності зачепило чорним трагічним крилом і Леоніда, відбилося на його майбутній драматичній літературній і життєвій долі. 30-ті роки. Руйнація храмів, церков, пам’яток культури й мистецтва. Безглузда і жорстока боротьба з релігією. Репресії. Розстріли. У Гадяцькій тюрмі сталінські кати знищують репресованого отця Івана — батька Леоніда. Старший брат Дмитро — студент Харківського енерго-механічного технікуму, помирає від сухот, а мати накладає на себе руки. Хлопчина-школяр залишається круглим сиротою. Його опікує соснівська громада. Поетичний і літературний дар Леоніда проявився рано. Перші поезії шкільних років друкувалися в періодичній пресі — районній та республіканських газетах, молодіжних журналах. Під час Другої світової війни Леонід Лиман емігрує до США. Його поетична творчість привертає пильну увагу зарубіжного читача. Літературна критика діаспори тих часів писала: “Лиман — наша найкраща надія серед молодшого покоління поетів на еміграції”. Зокрема літературний критик Володимир Державін у журналі “Україна і світ” (Ганновер, 1952 р.) зазначав, що Лиман як поет-лірик, публіцист і літературний критик належить до тих, надто нечисленних у нас — як і скрізь — письменників, чия творчість позначена певними рисами геніальності”. Багато схвальних відгуків отримав і його автобіографічний прозовий твір “Повість про Харків”. Перекладений англійською мовою, він мав широкий попит у читачів зарубіжжя. Останні роки Леонід Лиман працював науковим співробітником Української Вільної Академії наук у США (УВАН). До 80-річчя поета у видавництві “Задруга”, Київ, за редакцією літературознавця, дослідника його творчості Ростислава Доценка, вийшла у світ перша книга творів Леоніда Лимана “Пам’ять” (поезія і проза). Готується до видання друга книга. Його поезії полонять читача з першого рядка. Проникнуті лірико-філософським настроєм, глибиною думки й досконалою художньо-поетичною витонченістю, зігріті зворушливою синівською любов’ю до рідної Української землі — їх неможливо читати без хвилювання. Будуть весни, акації квіти, Ще багато складеться пісень. Хай тобі тільки щастя приносить, Кожний сонцем осяяний день. Хай простори твої голубіють, Колосяться зелені поля… Найбагатшою в світі хай стане Невмирущої сили земля”. “Україні”. У житті Леоніду Лиману були властиві рідкісна скромність, малослівність, сконцентрованість у думках. Говорив мало, але по суті. Багато працював, був обов’язковим і пунктуальним. Своє життя поет прожив гідно, з любов’ю до ближнього, до рідної України, до малої своєї Батьківщини. “Він жив для людей і вельми їм прислужився” (Із некролога в діаспорі). Таким Леонід Іванович назавжди залишиться в пам’яті всіх тих, хто його знав. Людина світлої душі, чистого серця й безмежної доброти. Людина з великої літери, він і сьогодні з нами. Давно-давно, може, років із двадцять тому, Андрій Німенко написав вірші, й рядки з них стали крилатими: О, я хотів би вічно жить, Але спасибі — і за мить!.. Цитувалися, звісно, вірші й при авторові — і він усміхався, гарно усміхався своєю стриманою усмішкою мудреця, за якою наче завжди залишається значніша од висловленого вголос таємниця несказаного, усього того, що постає за ним, — у глибинах думки, почуття, настрою, можливо, точніше, духовного світу людини, що його вдалося — влучним словом! — відкрити для інших. Хоча зміст рядків очевидний і драматичний, у згадці про них наче поставала тільки одна правда сказаного — про красу життя і щастя, неповторну у своїй наповненості сущим мить… Але в ті незабутні, світліші чи сумніші, і тепер уже такі неповторні дні дружби й

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин