Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє

ЦЕ СОЛОДКЕ СЛОВО «ДЕПУ-

Слово Просвіти, №06 за 2006 рік

Упродовж останніх двох тижнів можна було спостерігати нечуване досі зацікавлення депутатів ВР, міністрів і лідерів партій місцями у виборчих списках до органів місцевого самоврядування. Вочевидь, така тенденція не стала новиною для нинішніх депутатів місцевих рад різного рівня. Адже ще кілька тижнів тому вони розширили кількісний склад своїх органів влади до максимальних меж, дозволених законом. скликання. Тільки упродовж останніх двох тижнів 2005 року рамки майбутніх обласних рад розширили народні обранці Львівщини (з 81 до 120), Харківщини (з 68 до 150), Дніпропетровщини (з 80 до 120) та Вінниччини (з 80 до 100). Для неознайомлених із відповідним законом читачів наголосимо — розширили максимально. Верхню межу, до якої можна збільшувати кількість депутатів органів місцевого самоврядування, визначає також закон щодо кількості мешканців даного реґіону. Наприклад, в області чи місті, де мешкає до одного мільйона осіб, депутатів може бути не більше 90, у реґіоні з населенням до двох мільйонів — не більше 120 депутатів, а там, де понад два мільйони, — максимум становить 150 народних обранців. Передовиком у цій справі, як і годиться, стала столична міська рада. Київрада ще 8 грудня збільшила кількість своїх депутатів на наступне скликання із 90 до 120. Враховуючи те, що в Києві кількість і мешканців, і виборців “перевалює” за два мільйони, можна вважати, що столичні депутати й так проявили стриманість і поміркованість. Адже, за законом, мали право збільшити кількість депутатських місць до 150. І прецедент відповідний є: наприклад, міська рада Берліна з населенням 3,5 млн. осіб налічує 141 депутата. Є протилежні приклади. Наприклад, у тримільйонній Варшаві членів ради — 60, а в московській Думі — усього 30. До того ж є підстави вважати, що “скромність” київських міських депутатів викликана ще й технічними обмеженнями. Проблема в тому, що на сьогодні в Київраді не вистачає навіть стільців на 120 депутатів, не кажучи вже про 150 і про те, що на таку кількість “місць” нинішнє приміщення не розраховане. Не виключено, що така ситуація склалася й у інших обласних, районних чи міських радах. Отож і виникає запитання: у чому потреба такого раптового збільшення кількості депутатів? Тим більше, що це додаткове навантаження на державний бюджет загалом і місцеві бюджети зокрема. Наприклад, річне утримання одного київського депутата коштує державі 900 тисяч гривень. Неважко порахувати, що додаткових 30 народних обранців столичному бюджетові обійдуться у 27 мільйонів гривень. У реґіонах ці затрати значно менші. Та все ж виникає запитання: чим виправдати такі затрати? По-перше, впровадження політреформи додасть нових повноважень і нових ділянок відповідальності органам місцевого самоврядування. По-друге, ймовірним підвищенням ефективності діяльності ради в цілому і кожного депутата зокрема. Зрозуміло, що зі збільшенням кількості депутатів автоматично зменшується кількість виборців, за яких вони відповідають, а отже, — теоретично зростає кількість проблем мешканців, які можуть допомогти вирішити депутати. Теоретично. Але чи на практиці пересічний мешканець вірить в ефективність депутатської допомоги і в те, що при збільшенні депутатського корпусу кількість проблем громадян зменшиться? Подібні запитання виникають не лише в автора статті, а й у самих депутатів. Найпослідовнішими противниками розширення меж місцевих рад виявилися депутати від партії “Батьківщина”, тобто нинішні БЮТівці. Наприклад, у Львові тільки фракція “Батьківщини” не підтримала ідеї збільшення кількості обласної ради. Те саме й у Києві. Щоправда, тут позицію партії висловив один із чільних БЮТівців Микола Томенко. На його думку, справжньою причиною для збільшення місць у радах різних рівнів є зріст зацікавлення перевагами майбутнього депутатства в окремих категорій громадян. “Попит представників бізнесу на купівлю депутатських мандатів уже в кілька разів перевищив пропозицію, — зазначив

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин