“Земля ця — самодостатня”. · с. 9сторінка оригіналу ↗
БИТВА ЗА ХОРТИЦЮ
Слово Просвіти, №06 за 2008 рік
Костянтин СУШКО, м. Запоріжжя
Закінчення. Початок у ч. 5 за 2008 рік
Підкреслюю ступінь безкорисливості авторів фінансового сприяння, водночас (для аргументації) звертаюся до листа (№92/998 від 26.08.05 р. — тобто вже після візиту В. Ющенка до Запоріжжя), адресованого головою правління відкритого акціонерного товариства “Запорізький металургійний комбінат “Запоріжсталь” В. Сацьким міському голові Є. Карташову. У листі було чимало застережень, наведено цитати з деяких законів, а мета — у проханні пана Сацького: “Предоставить ОАО “Запорожсталь” (землепользователи) в аренду сроком на 49 лет земельные участки общей площадью 24 га”. (Туди і входять 6 гао. Байди). Герой України так захопився, повіривши у свою всемогутність, що останнім пунктом своїх прохань пропонує “обязать национальный (цитую без змін) заповедник “Хортица” (структуру, яка напряму підпорядкована Міністерству культури і мистецтв України) или другой исполнительный орган (відколи загальнодержавний культурологічний заклад став виконавчим органом? Для кого?) заключить договора аренды со сторонними землепользователями”. Зрозуміли, що відбувалося, шановні читачі? Цитований лист — не виняток, а правило. Скільки схожих послань, не відомих нам, — некомпетентних, абсолютно безпорадних і зайвих, навіть шкідливих у правовому плані заповнюють вітчизняний поштовий простір і впливають на наше життя! Впливають, бо ступінь їхньої життєздатності визначається знов-таки не рівнем компетентності, не правочинністю документів, а лише соціальною наповненістю авторів цидулок (посада, звання, регалії, статус, зв’язки тощо). Отак і живемо. Скільки разів доля бідолашної Хортиці опинялася в руках людей, які не розуміються на проблемах заповідності, а водночас нічим і ніким не делеговані до її облаштування!? Скільки шкоди їй через це завдано! Тож покликає мене вигукнути зараз, позаяк усі затято (цікаво, чому?) мовчать: “Не будь 2005 року на посаді гендиректора Національного заповідника “Хортиця” Костянтина Сушка…” Що, шановні читачі, я передав куті меду, виявляючи “схильність до бонапартизму”, через власне усвідомлення особистої незамінності? Вибачте, замовкаю. Але, прошу вас, не полінуйтесь, порівняйте, що діялося (і як!) у заповіднику до мого несподіваного приходу, і чим позначився період мого директорства. А порівнявши, зробіть висновки. Це зараз я так вільно все викладаю, а тоді, понад два роки тому, до жаданого акта на право постійного користування всією землею Хортиці ми рухалися на розхитаній гарбі, запряженій неймовірно лінивими волами. Ланцюг нарад, консультацій, узгоджень, що відбувались то у міськраді, то в облдержадміністрації, то в заповіднику (зокрема і на “пленері”) не мав кінця, забираючи, місяць за місяцем, дорогоцінний час, і не давав змоги розслабитися ні на мить. Паралельно ми успішно облаштовували територію, зміцнювали службу охорони, ремонтували адмінприміщення, укріплювали берег, отримали від міського голови Києва Олександра Омельченка (точніше, від Київради, за сприяння Сан Санича) мільйон гривень субвенції (одна із сиротливих реакцій на заклик про проведення “Загальноукраїнської акції “Відродимо Хортицю!”). Ще один відгук надійшов із Луганська: тодішній голова Луганської облдержадміністрації Данилов організував на Хортицю десант студентів тамтешнього університету: протягом трьох тижнів хлопці й дівчата “зі сходу” звільнили плавні острова (347 га) від багаторічного сміття, відтоді ця частина заповідника вирізняється майже ідеальною чистотою. Спасибі вам, юні друзі! Словом, причин для оптимізму вистачало, та досить мені було глянути на карту-схему, на якій, з подачі міськради, точніше — керманичів Запорізької міськради, Хортиця видавалася клаптиковою ковдрою, як бадьорий настрій геть розвіювався. Ніщо так не бентежило, як можлива втрата Хортицею своєї заповідної цілісності. Найбуремніший період мого директорства… Не хотів би переживати його ще раз, незважаючи на те, що траплялися в ньому моменти, які надавали можливість глибоко відчути свою і громадянську, і професійну значимість. Для ілюстрації стисло, за щоденниковими записами подам кілька знакових подій. Питання про Хортицьку землю із порядку денного сесії пізніше знімуть і відправлять на доопрацювання.
26 серпня “Земельна” нарада в Ю. Артеменка. Ми з Прокопенком зайшли до просторого кабінету, який поруч із приймальнею голови облдержадміністрації, за кілька хвилин до початку наради й остовпіли: за столом, окрім запрошених телефонограмою учасників заходу — заступника голови облдержадміністрації О. Зайковської, міського голови Є. Карташова, його заступника В. Черкаски, голови Заводської райадміністрації О. Касьян, начальника обласного управління земельних ресурсів Д. Бабміндри, директора інституту “Запоріжцивільбуд” О. Шаталова та начальника обласного управління культури М. Пригаро — сиділи ще чоловік з десять. Хто? Кілька працівників міськвиконкому та деяких його управлінь — своєрідна “група підтримки” пана Карташова, як неважко було здогадатися. Увійшов Артеменко. Мовчазний, похмурий, либонь, перед цим отримав від когось солідну порцію “дуже позитивних імпульсів”. А тут таке представницьке зібрання!.. І молодий “губернатор” тихо, але чітко і твердо мовив, дивлячись поперед себе, звертаючись, звісно, до Карташова: — Євгене Григоровичу, коли організовуватимете нараду з того чи іншого приводу ви, то ви й визначатимете її учасників та їхню кількість. Наразі ж людей зібрав я, завчасно вирішив, кого саме запрошувати, тож прошу всіх зайвих залишити кабінет. — Немає питань, Юрію Анатолійовичу, — з готовністю відгукнувся непотоплюваний донецький вояжер. — То люди прийшли, я думав, може, хтось щось підкаже… І “група підтримки” дружно посунула до виходу. Нарада була нелегкою, а тому безплідною. Де прямо (О. Касьян), а де через закамуфльоване словоблуддя (Є. Карташов) “та сторона” давала зрозуміти, що міськрада віддавати всю землю заповідникові не збирається.
15 вересня Як і слід було чекати, сьогодні сесія міськради “завалила” земельне питання, зате ухвалила текст дуже цікавого документа про спільні дії влади, багатьох організацій, фізичних осіб тощо, спрямованих на “дальший розвиток” заповідника. Назвали той документ меморандумом, і про нього та його підписантів — трохи нижче. А сама сесія? Вона була не зовсім звичайною, уже хоча б тому, що в ній узяли участь Іван Васюник та представник юридичної служби Президента України Віталій Олещенко, що прибули до Запоріжжя напередодні. Уранці вони, разом з Ю. Артеменком, віцепрезидентом асоціації “Захистимо Хортицю!” С. Щербиною та ще кількома представниками інших місцевих громадських організацій, завітали до мого робочого кабінету, де експромтом провели нараду перед сесією. Я чітко і прозоро розставляв акценти у “земельному” питанні, наголошуючи, що складність його надумана. Мене підтримував Артеменко, з нами готовий був погодитися Васюник, проте всіх (справді всіх чи лише мене зі Щербиною?) вразив пан Олещенко. Він почав просторікувати про те, що “з плеча рубати не слід”, “все треба уважно вивчити і ретельно зважити”, мовляв, говоримо про заповідник, “усе хочемо підпорядкувати його інтересам, а заповідника я (він, Олещенко — К.С.) на Хортиці не бачу…” І — таке інше. Слухав я і думав: чи не цей добродій доклав рук до створення вже згадуваного Указу Президента від 29.04.05 р.? До того ж, схоже, що зі столичним юристом напередодні у Запоріжжі хтось добре поспілкувався… На сесії міськради виступав І. Васюник. Добре виступив, хортицькі й навколохортицькі проблеми подав у контексті загальноукраїнських, органічно все переплівши. Я бачив, як зацікавлено слуха-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
