“Щоб не потерпати безпросвітно, вивулканюймо всі сили для самоврядування”. · с. 13сторінка оригіналу ↗
ДУША ПАТРІОТИЧНА
Слово Просвіти, №06 за 2008 рік
Вадим ПЕПА, м. Київ
Вражаючі факти патріотизму зблискують в історії людства. Римський юнак Гай Муцій Сцевола спалив праву руку на вогні, щоб показати ворогам мужність особисту й своїх одноплемінників. Триста спартанців на чолі з легендарним царем Леонідом зупинили в Фермопільському проході багатотисячну армію персів і, вірні клятві, не похитнулись, билися до останнього подиху. А наша козацька доба! Підштовхувана й підживлювана панівними колами всієї Західної Європи, польська шляхта хапала за горло одвічних господарів землі, де, як вона уявляла, ріки течуть молоком і медом. І що ж залишалося волелюбним? Відроджувалися після невпинних навал кочових орд із бездонних нутровищ Азії, після хижого гунського пришестя, після вторгнень готів, після нападів аварів, після засилля варягів, після зміїних вповзань у саму душу Візантійської імперії, піднялися, як безсмертник, після трьохсотлітнього потопту татаро-монгольських кочовиків. Не дали себе на поталу звірячому загарбництву бусурманів Оттоманської імперії. Воскресали, як фенікс із попелу, всупереч найстрашнішим напастям у жорстокій юдолі земній. І що ж? Знову нагинати голову? Уже в осоружне шляхетське ярмо? На майданах міст і сіл, на базарах, де велелюддя, лунає з уст відчайдухів, які відважилися лізти в саме пекло, клич: “Хто хоче за віру християнську бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертованим, колесованим, хто готовий витерпіти всілякі муки за святий хрест, хто не боїться смерті — приставай до нас. Не треба боятися смерті — від неї не вбережешся. Таке козацьке життя”. Останнім часом такі блюзнірські вали антинародної пропаганди накривають Україну, що розмивається навіть святе поняття патріотизму. В інших державах його всіляко утверджують, а в нашій дискредитують. Найвищих рангів чиновники, в руках яких — управління духовною сферою, не перепустять через губу слова, щоб не огудити світлі національні поривання будь-яких часів. Лицарі волі, вилітаючи з орлиних гнізд — Запорозьких Січей — уберегли українську землю, її народ від згуби, від завоювання бусурманів. У кого повернеться язик заперечити, що без козацького спротиву здиміла бі пам’ять про Україну? А під рукою нинішньої влади, яка здавна у первопрестольному Києві, не було б ні вугільного Донбасу, ні криворізьких покладів залізної руди, ні херсонських угідь, ні водних плес Миколаєва для суднобудівництва, ні цілющих кримських оздоровниць… З Микитинської Січі, з Низу, де Лиман, Богдан Хмельницький піднімав пригноблений люд на самоутвердження в своїх святих правах, розламав огорожі колоніального існування, забезпечив самозбереження України й, за великим рахунком, її теперішнє право на самоутвердження. І який же уклін пам’яті гідних героїчної слави предків? Засліплені наживою торбохвати набивають калитки мільярдами з експлуатації корисних копалин, проголошуючи захищене жертовною відвагою українського народу вже не Україною, а безнаціональним конгломератом. Невтямки недалекоглядним, що без України й самі згинуть, як обри. Було ж, що 1917 р. міжнародний капітал
Фото Олександра Литвиненка
Василь Василашко привіз у запломбованому вагоні верховодів на одну шосту Земної кулі. За недомислу корінних верств міжнародним пройдисвітам вдалося роздмухати хоч і не світову пожежу, та не менш кровопролитні громадянські війни. Впустили “усобищ лютую змію” й ціле століття забамбулювали голови нерозумних. Та понад хитромудрі зусилля лопнуло, як мильна бульбашка. Спадає полуда з очей. У крутовир’ї глобалізації, якщо не прозріти, то потягне на дно. Гляньмо, за словом великого Кобзаря, “смілим орлім оком”. Чи й не від того одна з причин наших лих, що в Москві, Санкт-Петербурзі — Петрограді — Ленінграді за всіх віків правителі були, м’яко кажучи, не прослов’янськими. А більше навпаки. То як же могло сповнюватися пророче Шевченкове — “Щоб усі слав’яне стали Добрими братами”? За рівноправним самоутвердженням сусідів — майбутнє. А зазіхання на зверхність за не власної природи напоумлюваннями підривають сили обопільно. “Якби-то, — думаю, — якби Не похилилися раби…” Уже ж двадцять перше століття. Розвіюється морок. Відступає темінь. Набирає сили епоха розуму. Чи не пора вже масам не показувати пальцями тільки на власть імущих, а на себе подивитися в дзеркало? На що здатні у визначеннях своїх святих прав, тей маємо. Хто не хилиться, того не зігнуть. Після Богдана Хмельницького розтерзана й розділена Україна жила під чужою зверхністю. Їй нав’язували неправди й несправедливість у всіх сферах буття. Життя за своєю природою суворе й складне. А під п’ятою супостатів — нестерпне. Щоб не потерпати безпросвітно, вивулканюймо всі сили для самоврядування. Наш світогляд спотворюють невпинні потоки антиукраїнської на нашій же рідній землі пропаганди. Усупереч облудному мусимо усвідомлювати, що для України рятівна тільки правда. Кожний її вияв — як ковток озону в грозу. Тож привертаю увагу до книжки лауреата премії імені Лесі Українки В. Василашка “Відроджуймось — не перероджуймось”, яку нещодавно випустило київське видавництво “Вітчизна”. Переднє слово — щире звернення до читачів академіка НАН України М. Жулинського підкреслює важливість поданого автором і розкриває основне: “Друже! Якщо болить тобі доля культури, майбутнього української нації, доторкнися серцем до виношених,
Надія ОНИЩЕНКО, м. Ніжин
Освітньо-пізнавальний часопис про Україну та українців діаспори “Український дім” видає Центр гуманітарної співпраці з українською діаспорою Ніжинського державного університету імені Миколи Гоголя. Понад п’ятдесят українських осередків у Росії й Білорусі, Латвії й Казахстані, Литві й Естонії, в Австралії, Америці та Канаді, в Аргентині та Німеччині раз на два місяці з цікавістю читають повідомлення про життя на етнічній батьківщині. Число 27—28 за 2007 рік відкривається рубрикою “Силуети українських особистостей”, яка знайомить з видатним нащадком українських козаків, уродженцем Ніжина Юрієм Лисянським. У радянські часи його щирих роздумів Василя Василашка про мову, до живого пульсу його енергетичних віршів, цікавого дослідження про феномен Тараса Шевченка, переймись утвердженням рідної мови, надихнись незламністю Василя Стуса, дивосвітом чарівника слова, незабутнього Дмитра Білоуса”. Знаково, що вчений з Національної академії наук наголошує: “Хай на патріотизм, з уроками перемог і поразок, краще попрацює й історія краю”, вказуючи на унікальну археологічну пам’ятку “з архівом настінних розписів у 62 гротах Кам’яної Могили ХІІ—ІІІ тисячоліть до н. е.” та на вияви “дивовижної, ймовірно, й праукраїнської, культури Трипілля”. Ті давні періоди досі не досліджено й не оцінено належним чином. Законодавці офіційної моди не хочуть бачити праукраїнських слідів у найвіддаленішому минулому. Бідолашна висока наука, затьмарена облудними методологіями, які насаджували прислужники фальші, перевезеної за срібняки міжнародного капіталу через кордони до одурманеної Росії. А як же наблизитись до істини? Чи не напрошується само собою об’єктивне? І, звичайно ж, на основі спільних здобутків історії, археології, антропології, мовознавства, етнографії, фольклористики, краєзнавства. Від первоз’яви людини на досі етнічних українських землях, неперервно і незнищенно снується нить українського роду. А з ним невіддільно і невідривно розвивається його мова. Хіба ж це не вгадується в залишках Мезинської стоянки людини пізнього палеоліту? А тому осідку — понад двадцять тисяч років. Словниковий запас української мови настільки багатий, розмаїтий, розвинений, досконалий, і доходиш висновку, що наша мова — це дивовижно щедрий плід тисячоліть розвитку з вуст незнищенного народу, який справіку на своїй, ні в кого не віднятій, не загарбаній землі. За хитромудрим заміром Візантійської імперії упроваджувана за підказкою ромеїв власть імущими варязького розливу церковнослов’янська мова хапала за горло народну українську. І задушила б, якби коріння від природи даного не всотувало соки нащадка світу. Тільки як же до цього схилитися тим стовпам нашої офіційної науки, на протрухлих постулатах яких досі тримаються шкільній вузівські підручники, та й титуловані академічні видання. Звичайно, простіше сповіду-
Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗
