Емблема «Просвіта»ПРОСВІТАЦИФРОВАЗнання · Люди · Майбутнє
“Тисячі українських талантів губляться...” · с. 3сторінка оригіналу ↗

ГЕОПОЛІТИЧНА САМОТНІСТЬ У САДУ БОЖЕСТВЕННИХ ПІСЕНЬ

Слово Просвіти, №06 за 2008 рік

Жанна БЕЗП’ЯТЧУК На сучасному етапі історичного поступу Україна геополітично та геокультурно самотня, як ніколи. Це твердження на перший погляд звучить претензійно й виклично. Але вже на погляд другий і третій — це дітклива правда нашого сьогодення, про яку прийнято не говорити, прикриваючись милозвучними гаслами про непевні перспективи української євроінтеграції та натовізації. У великій геополітиці сьогодення Україна завдяки своєму геостратегічному розташуванню, стократно знеславленому й уславленому водночас у безкінечних наших дискусіях щодо зовнішньополітичних пріоритетів, опинилася на самотині зі своїми численними економічними та соціальними проблемами. Виявляється, що в епоху глобалізації та реґіонального гуртування близьких історично й культурно країн Україні особливо й гуртуватися ні з ким через багато причин. І все-таки наша країна повинна мати прихисток, де можна було б гідно відбути свою геополітичну самотину, повинна мати свій “сад божественних пісень”… ПЕСИМІЗМ І РЕАЛІЗМ УКРАЇНСЬКОЇ ГЕОПОЛІТИКИ Звісно, можна заперечувати такий песимістичний погляд на українські геополітичні та геокультурні реалії. А як наш прозахідний курс? А як же наші перспективи в Брюсселі та Вашингтоні? А може, ще й до Москви обернемося, хто знає? За вуаллю спрощенських пропагандистських гасел, якими заповнено наш національний інформаційний простір, важко розгледіти, наскільки Україна опинилася осторонь сучасних реґіоналізаційних, глобалізаційних та інтеграційних процесів. І це ані погано, ані добре — це факт, який потрібно усвідомити. У сучасному світі можна виокремити кілька потужних, масштабних культурно-цивілізаційних ареалів: західно-центральноєвропейський, східноєвропейський, євро-азійський, північноамериканський, латиноамериканський, південно-східноазійський, китайський, південноафриканський. Очевидно, цей перелік не вичерпано. До якого з них належить Україна?.. На це питання чіткої відповіді немає. Важливо, що в глобалізованому світі гуртування людей, утвердження їхньої ідентичності відбувається значною мірою на основі належності не тільки суто національної, а й наднаціональної, культурно-цивілізаційної. На вулицях Копенгагена, Амстердама, Брюсселя, Лондона, Стокгольма вас вражатиме, наскільки етнічно, расово строкатим буде людський натовп. Ідея так званої Євро-Арабіки або ж Євро-Африки, коли населення Західної Європи за рахунок імміграції з країн Близького Сходу, Африки, Китаю та Індії якісно й расово змінюватиметься, втрачаючи свою автентичність, отримує практичне втілення. Але не менш вражає те, що дорогами Європи араб іде поруч з арабом, китаєць — поруч із китайцем, а російськомовний представник пострадянського простору, найімовірніше, — поруч зі своїм земляком із пострадянського простору. Культурно-національна та мовна ідентичність аж ніяк не перетворюється на пережиток минулого, трухлявий релікт епохи модерну. Навпаки, вони ревіталізуються. Але глобалізація все-таки накладає свій відбиток: люди з різних країн одного культурно-цивілізаційного простору стають ближчими одне до одного. Так, сьогодні для данця виїхати з рідної Данії жити й працювати до Голландії — це абсолютно не травматична, ординарна подія без загрози культурного шоку та кризи власної ідентичності. Хоч ще сто років тому це розглядалося б як цілковита зміна життєустрою, навіть виклик власній ідентичності. Як у сучасній Європі, приміром, німці виїжджають жити до Голландії, в СРСР українці їхали, наприклад, до Росії чи Казахстану. Але якщо для єесівської Європи — це сьогодення, то для України транснаціональна мобільність людей — минуле. І нічого нового з моменту втрати радянської транснаціональності в цій справі Україна не надбала. СТАРІ ІЛЮЗІЇ Й НОВІ РЕАЛІЇ: ВІД ЄВРОПИ ЗАХІДНОЇ ДО ЄВРОПИ СХІДНОЇ Далі єесівська стіна, що виросла між Україною та Польщею й Угорщиною з травня 2004-го, коли останні стали членами Євросоюзу, добудувалася ще з південного боку Європи у січні 2007-го, коли до ЄС вступили Болгарія та Румунія. У Східній Європі поза ЄС залишилися Україна, Молдова, Білорусь та Росія. Виснажена своїм радянським минулим, Україна на початок 2008 року так і не отримала запрошення з Брюсселя до клубу заможних і стабільних. Магічно звабливий Захід і у радянські часи, і сьогодні видається українцям обітованою, жаданою землею, де сконцентровані нечувані скарби, де процвітання та добробут гарантовано від народження. Значною мірою такий образ Заходу підживлювала радянська залізна стіна, що сприяла витворенню аури таємничості й величності навколо недосяжного Західного світу. Ілюзія щастя, віддаленого саме географічно, опановує українську молодь уже в незалежній Україні. І, як наслідок, — молоді українці торують шляхи на землях німецьких, голландських, бельгійських, американських. Але слід пам’ятати, що всередині самого ЄС назбиралося чимало проблем та викликів, починаючи з низької ефективності роботи брюссельської бюрократії й закінчуючи масовим безробіттям і масовим атеїзмом, особливо в Західній Європі ЄС у Західній Європі і ЄС у Європі Східній — фактично два різні Євросоюзи. Замість того, щоб вдаватися до розгляду різних політологічних теорій, неомарксистських категорій центру й периферії, хотілося б розповісти про один життєвий приклад. 31 квітня Нідерланди святкують День Королеви. Це велике загальнонаціональне свято, яке можна прирівняти за символічним значенням до Дня незалежності України. Сотні тисяч голландців виходять на вулиці столиці та інших міст, весело й бучно відзначають свято. Торік для відзначення Дня Королеви на центральній площі Амстердама звели цілий парк атракціонів і розваг. Там же на центральній площі, Дом Сквер, розташована Ноє Кірке, одна з центральних церков міста. Проте церквою Ноє Кірке важко назвати, оскільки релігійні відправи в ній давно вже не відбуваються: її будівлю перетворено на секулярний музей. І ось тепер уявно перенесемося до Будапешта, столиці однієї з країн Східної Європи. 1 травня угорці святкують День вступу країни до ЄС. Це теж велике загальнонаціональне свято для Угорщини. 1 травня 2007 року на будапештській центральній площі перед базилікою Святого Іштвана відбувся парад військових оркестрів, які виконували класичну музику. Базиліка Святого Іштвана — діючий храм, його двері були відчинені для відвідувачів у святковий день. Ось ця відмінність підходів до святкування — метафора фундаментального розриву між Європою Західною та Східною. Парк атракціонів, військові оркестри й класична музика, церква-музей і діючий костел, де двері відчинено… Тотальна секуляризація і навала масової культури розваг з одного боку, та жива релігійність і жива пам’ять тоталітаризму й масового насильства — з другого боку Європи. Тому важко уявити парад військових оркестрів на центральній площі Нідерландів. Військові паради — це прерогатива Європи Східної, де вгніздилося саме дно життя людського, яке вміщує все найжахливіше: від масових репресій, концтаборів до одного з найбільших геноцидів у сучасній історії людства. Україна видається органічною, невід’ємною частиною світу, що починається від Праги й Будапешта, у музиці Ліста на центральній площі столиці Угорщини вже вчувається Україна, хоч це видається незвичним. Обличчя будапештських дітей-жебраків українцеві теж видаватимуться знайомими. У цьому рідному цивілізаційно-культурному світі Україна могла б вибудовувати свій новий геополітичний та геокультурний код. Але ось тут і постає стіна… Міцна стіна Євросоюзу. Українські єврооптимісти доводитимуть, що цієї стіни насправді не існує, що Зона вільної торгівлі, яку вдасться нарешті створити після вступу України до СОТ, — серйозний крок назустріч Європі тощо. Не сперечатимуся з такими аргументами, а натомість наведу приклад із життя. Одна дівчина-китаянка, навчаючись у Західній Європі, вирішила ознайомитися зі Східною Європою, поїхати до України. Проте складність процедури отримання візи до України для неї, громадянки Китаю, що мешкає в ЄС та хоче виїхати за його межі, була така, що зрештою дівчина поїхала замість Києва до Праги. І вона не пошкодувала. Шкодувати маємо ми, бо нашу країну об’їжджають, бо за описаних обставин візу до єесівських Польщі та Чехії отримати значно легше. АЛЬТЕРНАТИВНІ ШЛЯХИ Поза ЄС сьогодні єдиною реалістичною альтернативою для геополітичного братання залишається Росія. Звісно, зовнішньополітичні пріоритети чинного політичного керівництва України не дають можливості розглядати таку альтернативу серйозно. І навіть не торкаючись питання політики уряду Юлії Тимошенко та Президента Віктора Ющенка, розглядати Євразію як актуальний простір для нашого геополітичного й геокультурного гуртування не варто. На сучасному етапі історичного розвитку російський та український геополітичні полюси відгороджено один від одного принаймні реанімованою пам’яттю українського болю 1932—1938 та 1986 років. Змінюватимуться уряди, відбуватимуться нові вибори, але ця пам’ять не зникне ніколи. Щодо перспектив України в Чорноморсько-Каспійському реґіоні, загальновизнаній альтернативі традиційним напрямам української геополітики, то вони, безперечно, є. Тема геополітичного потенціалу України в цьому реґіоні вельми популярна для написання успішних дисертацій з політичних наук. І такі успішні наукові роботи пишуть безкінечно, видають книги, проводять конференції, та тільки в реальності змін нема ніяких. ДРАМА ПРИНИЖЕНИХ ТА ОБРАЖЕНИХ У ТІНІ САДУ БОЖЕСТВЕННИХ ПІСЕНЬ Самотність когось робить слабким, когось — сильним. Відповідно Україна в своїй геополітичній самотині має великі шанси або стати слабшою, або, навпаки, сильнішою. І ніде нам шукати опертя справжнє й надійне, окрім як у самих собі: ані в ілюзіях євроінтеграції, ані в безіменному плавильному котлі глобалізації. У цьому і полягає одна з найбільших драм нашого часу, що не потрапляє у фокус телекамер та не буває предметом прес-конференцій. Але чим непомітніша, тим і небезпечніша її руйнівна, корозійна дія. Криза національної культури та науки — ось ця драма. Наше суспільство стоїть на краю прірви безсенсовості й повної негації фундаментальних основ повноцінного існування будь-якої нації. Якось я спостерігала, як молодий науковець-біолог, що працює у профільному інституті нашої Національної академії наук, взявши до рук книгу Федора Достоєвського “Униженные и оскорблённые”, вигукнув: “О, це ж про нас, про наших науковців!” За веселою іронією прихована важка скорбота нашого часу. Коли на голови науковцям світового рівня на робочому місці сиплеться штукатурка, то кращого заголовка для констатації непривабливих реалій годі й знайти. Тоді як у Радянському Союзі Україна, за винятком 60- х—початку 70-х років, ніколи не мала належних умов для незалежного й повнокровного інтелектуально-культурного розвитку і здобувши незалежність, вона не встигла хоч частково надолужити втрачене, бо прийшла нова й знову несприятлива епоха з її генеральним грошово-комерційним розрахунком. На зміну домінації ідеології прийшла домінація грошей. У слабкій, ще не зміцнілій, глибинно корумпованій державі з незадовільними соціальними стандартами можливості для серйозної державної підтримки розвитку національної культури, науки, інтелекту мізерні, часто їх нема зовсім. Як наслідок — у випадку фінансово маловитратних мистецтв, як-то література чи малярство, витворений вакуум міжчасся заповнюється продуктами людського марнославства й амбіцій. Так звана сучасна українська постмодерна література з усім калейдоскопом її бруднот і патологій — яскравий приклад. У випадку ж великобюджетного, високозатратного мистецтва, як-то кінематограф, витворений вакуум залишається незаповненим. Така собі порожнеча, майже могильна тиша, що зрідка переривається відчайдушними, альтруїстичними спробами хоч якось прорватися. Завдяки цьому з’являються поодинокі, здебільшого російськомовні результати такого прориву. Ні для кого не секрет, що, наприклад, роботи сучасних українських митців, особливо композиторів та кінорежисерів, часто легше знайти за кордоном, аніж в Україні. І все це на тлі комерціалізації всього і вся. Країни Західної Європи, Скандинавії теж пройшли такий етап розвитку, проте у них ніколи не було за плечима трьохсотлітнього колоніального поневолення й п’ятимільйонного геноциду. Отже, для них не було так небезпечно тотально комерціалізовуватися. Чим же небезпечна комерціалізація? Насамперед тим, що культивує спрощення, поверховість, масовізм і безвідповідальну глобальну стандартизацію всього, а також часто уникає апеляції до істинних цінностей людського життя. Куди ми рухаємося, якщо молодий український театральний режисер, закінчуючи університет імені І. Карпенка-Карого, не може захистити свою дипломну постановку через те, що в ній усе занадто морально: немає насильства та порнографії? Як наслідок — ми змушені жити в епоху ксерокопій, фонограм і кліпової режисури. Культура ксерокопій особливо небезпечна своєю несправжністю. А смисл справжній, на жаль, відксерити не можна. Його можна тільки пережити. ЗАМІСТЬ ВИСНОВКУ Отже, де наш сад божественних пісень, в якому Україна могла б перебути свою геокультурну та геополітичну самотність і самоствердитися, збагатившись новим осмисленням своєї національної, історичної, духовної сутності? Його не культивують, не плекають, не насаджують. Тисячі українських талантів губляться або за кордоном, або в бізнесі, у практично єдино перспективній з матеріальної точки зору сфері діяльності в Україні; словом, потрібно якось виживати “надіям нації”. За жодних обставин країна не може розвиватися повноцінно й поступально лише за рахунок економіки, бізнесу, без життєствердної, сильної національної культури, науки та інтелекту, надто коли ця країна опинилася на задвірках глобальних інтеграційних процесів і самотня геополітично та геокультурно. Якщо всі підуть у менеджери середньої ланки та рекламні агенти, то нікому буде плекати той Сад, без якого залишаємося неприкаяними, загубленими, бездомними в цьому світі. Холодно, голодно й дуже самотньо у нашому Саду божественних пісень…Та й пісень майже не чути. Хочеться сподіватися, що все-таки поки що — не чути…

Слово Просвіти · PDF у Вікісховищі ↗

Емблема «Просвіта»Просвітянин